Напевно, це правильно — підбивати підсумки вже після завершення заходу. Адже саме так можна не лише подякувати всім, хто був поруч, а й зазирнути за лаштунки — у той особливий простір, де народжується справжня сила події. Саме там відбувається безліч процесів, непомітних для глядачів, але надзвичайно важливих і цінних. Тож спробую розповісти про головне. Усіх, кому цікаво, запрошую разом зі мною пройтися сторінками болгарського свята Сурва: як виникла ідея, навіщо це було потрібно і хто долучився до підготовки.
Наталія Клименко
Коли життя не залишає часу «на потім»
Я дедалі чіткіше усвідомлюю: життя летить стрімко, і відкладати головне на завтра вже немає часу. Життя — як довга нива: ніколи не знаєш, що чекає попереду і як повернеться твоя доля.
Ще у далекому 2012 році за сприяння мого однокласника Геннадія Скрипника була створена організація «Болгарська молодь в Україні “Другари”». Тоді це здавалося більше цікавою грою, ніж справою життя. Проте робота велася постійно: відбувалися поїздки до Болгарії на фестивалі, попри спротив влади було підписано меморандум про співпрацю з болгарським містом Добрич, створено конкурсний фільм ТКМ «Всесвіт» — «Багатоголосся України», який, до речі, був відзначений журі конкурсу «Відкрий Україну». Проводилися місцеві пісенні фестивалі, відбувався обмін депутатськими делегаціями, наші студенти могли виїжджати на літню практику до Болгарії.
Робота велась, але ніколи не афішувалася. Вона просто робилася. Напевно, тоді я ще не настільки глибоко прониклася темою болгаристики. І лише коли не стало моїх батьків, голос предків заговорив у мені по-особливому. Я зрозуміла: життя надто швидкоплинне, аби відкладати важливе.
З’явилося бажання глибше дізнатися про свої корені, предків, а можливо — виконати місію єднання болгарської спільноти, якої так багато на території Первомайської громади. Саме тому сьогодні організація по-новому заговорила на болгарську тему (це пояснення для тих, хто нині дивується активності й не може зрозуміти, що відбувається).
Болгарська громада Первомайська: жива пам’ять
Первомайські болгари — це переважно переселенці з Вільшанщини, які опинилися на цих землях понад 250 років тому. У пошуках роботи частина з них мігрувала до Первомайська наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років. Селилися здебільшого в Ольвіопільській частині міста, де й сформувалася своєрідна болгарська спільнота.
Мої бабуся і дідусь по татовій лінії (Константинові) мешкали саме тут — на тодішній вулиці Вузівській, нині Донецькій. Їхній будинок зберігся й досі. Поруч жили мої батьки, а неподалік — рідні тата, його брати й сестри з родинами. У цьому ж районі мешкало багато болгарських родин: Димові, Будурові, Нєдєлкови, Боєві, Опрі, Діордієві, Велички та інші. Болгар було чимало, і між собою, що цікаво, вони спілкувалися болгарською мовою. Для нас, дітей, це було природно. Звідти і розуміння мови.
Згодом болгарська спільнота зростала, з’явилися і бессарабські болгари. З одним із них я познайомилася вже тепер, на святі Сурви. І це ще більше укріпило бажання об’єднатися, дізнатися, скільки нас, дослідити коріння та, за можливості, відродити давні традиції.
Сурва як перший крок
Свято Сурви стало одним із перших обрядів, які ми почали досліджувати. Торік ми проводили свято Баби Марти — плели мартениці, намагалися пригадати свої корені. Тоді ця тема широко висвітлювалася в медіа. Цього року ми спробували відтворити елементи Сурви.
Так, ще багато недосконалостей: ми не досконало знаємо мову, ще не повністю занурилися в традицію. Але у нас є щире бажання. Саме воно й стало основою свята.
Обрядовість допоміг відтворити фольклорний колектив «Джерельце» під керівництвом Ольги Островської. Безмежна вдячність і дітям, і керівниці за поєднання традицій різних народів — це безцінно. Також дякую керівництву гімназії №9 в особі Руслана Слюсаря за підтримку та можливість розвитку колективу.
Люди, які підштовхнули вперед
Цього свята могло б не бути без підтримки колег і партнерів. Насамперед — Сергія Осадчого з Кропивницького та організації «Нашите хора». Він постійно повторював: «Наталю, починай серйозно займатися темою болгаристики». Сьогодні я йому за це безмежно вдячна. Це людина, яка глибоко знається на історії, має широкі зв’язки й робить надзвичайно багато, аби тема болгар Вільшанщини посіла належне місце в історії.
Сергій Осадчий
Дякую також пану Сергію за його однокласниць Валентину Степанок, Любов Михайлову та пані Тетяну. Особливі слова вдячності — Валентині, для якої болгаристика не просто тема, а один із життєвих сенсів. Саме вона всю ніч випікала й готувала болгарські страви для нашої Сурви.
«Десяте квітня» — мої крила
Окремо хочу подякувати партнерам із ГО «Десяте квітня». Саме вони дали мені можливість повірити у власні сили. Сьогодні це мої крила. Пані Наталії Міхневич та Наталії Демчик, пані Інні Пономаренко, пану В’ячеславу Бондару, які ще й представляють фестиваль «Чорноморський степ» і розмовний клуб «Ріка». Коли відчуваєш підтримку і бачиш, що твоя тема відгукується іншим, це надзвичайно мотивує. «Чорноморський степ» став для нас любов’ю з першого погляду.
Болгарська троянда — символ країни предків
Троянда — національний символ Болгарії, її королева. Вона уособлює багатство, лікувальні властивості та присутня в культурі, кулінарії й та інших сферах життя країни.
Перед святом у нас виникла ідея разом зі слухачками Університету третього віку створити болгарські троянди. Майстерклас провела пані Любов Панасівна, яка переїхала до нас із Харкова. Усі троянди, виготовлені з особливою любов’ю, стали подарунками для благодійників.
Болгарську символіку також виготовила майстриня Олена Шрам. Її щирий відгук став окрасою нашої історії. Усі троянди-брошки ми подарували дитячому колективу «Мозаїка», який підготував для свята болгарський танець — хоро.
Болгарське хоро — майстерклас від Інни Буфалової
Інна Буфалова та Наталія Клименко
Історія нашої дружби з колективом Інни Буфалової триває вже давно. Це і спільні благодійні концерти, і поїздки на фестивалі, а тепер ще й майстерклас із болгарського хоро від Інни та її вихованців.
Хоро — це не просто танець. Це важлива частина болгарської культури, що символізує єдність, ритм життя та спільноти. І юним хореографиням вдалося запалити справжній вогонь серед присутніх. Атмосфера залу змінилася миттєво — люди відчули цю енергію, цей спільний пульс.
Ми дуже сподіваємося, що болгарські брошки-троянди стануть першим елементом у створенні повноцінних костюмів для наших танцівниць і початком нового етапу співпраці.
Творчі друзі, які завжди поруч
Катерина Пасічник та Наталія КлименкоФото: з особистого архіву
Кажуть, творчі люди схожі між собою. Напевне погоджуся, бо у всіх живе вогник любові до людей і бажання дарувати свою творчість іншим. Без вагань відгукнулися на пропозицію бути учасниками Сурви давні друзі й однодумці. Це Катюша Пасічник — неперевершений голос України, Валентина Корякіна, яка уміє запалити вогонь в серцях присутніх, Маргарита Корнієнко, яка самостійно вивчила болгарську мову і порадувала нас болгарською піснею. Це Володимир Великоцький, який ніколи не відмовляє в проханні озвучити благодійні заходи. Подяка колегам-журналісткам Галині Давидовій і Юлії Савві та виданню Гард.City за інформаційну підтримку. Бо бути організатором і журналісткою водночас — це, повірте, дуже складно. Дякую Богдану Шелякіну за технічну допомогу. Вірі Гузенко, яка допомагала в створенні образу болгарки і прийшла в національному костюмі на свято. До речі, наступного разу пані Віра пообіцяла розіграти сертифікат на її перукарські послуги.
А ще особливі слова подяки власниці хабу «Пивниця» Ользі Мурзі. Її заклад — це не просто простір, тут живе душа українська, а відтепер ще й болгарська. Низький уклін за те, що даєте можливість жити культурним заходам в місті.
Слова подяки фотографці Інні Ревтюх, яка зголосилася на волонтерських засадах зафільмувати моменти свята. Це так важливо, коли тебе підтримують і дають можливість розправити крила.
А ще подяка усім болгарським родинам, які прийшли на свято Сурви. Це родини Стоянових, Константинових, Смєлових, Єнєвих, Діордієвих, Опрів, Сарданових, Нєдєлкових, Стойкових, Владових, Степанових. Вони не просто прийшли, а принесли з собою запал енергії, віри та надії. А ще — власноруч випечені болгарські плакети, письмеди, куконки та інші національні страви. Це все було від душі і по-справжньому.
Ось окремі коментарі від учасників свята
Тетяна Діордієва написала: «Дуже дякую за море позитивних емоцій. Це те, чого нам зараз дуже не вистачає у наш надзвичайно важкий час. Віримо, думаємо про хороше і дякуємо ЗСУ. Вони — найкращі. Одна надія на наших захисників і захисниць і, звичайно, на Бога».
Лідія Нєдєлкова: «Я щиро дякую за спогади. Це було щемно. Я пригадала усі наші спільні свята, як ми разом на Сурву збиралися у бабусі Муні і як святкували».
А ще хочу подякувати за підтримку польській організації під керівництвом Лариси Качуровської, чеській організації під керівництвом Мирослава Янчика, подружжю Галімонів Юрію та Анастасії, Сергію Сербіновичу, Ларисі Коржук, Оксані Шаповал, Ользі Лепській із колективом слухачок Університету третього віку, Ларисі Крижановській, Наталії Самичко та всім, хто прибув на свято. Можливо, когось і забула назвати, то відгукніться.
Ми лише на початку нашого великого шляху відродження традицій
Наостанок хочу сказати, що ми лише на початку нашого великого шляху відродження традицій предків. Але вже сьогодні можу сказати: поки є люди, які пам’ятають, творять і об’єднуються, традиція не зникає. Вона жива і має майбутнє.
До речі, маємо підтримку з боку посла Болгарії в Україні пані Олени Слатинської-Ованезової. На жаль, цього разу вона не змогла прибути до нас, але запевнила, що має намір відвідати нашу спільноту. Тож далі буде.
