У час, коли світ переживає чергові потрясіння й нестабільність, особливо важливо знати, хто ти і звідки. Бо пам’ять про предків — це не просто ностальгія, а внутрішній компас, що допомагає триматися коріння. Для пані Валентини Степанок, болгарки за походженням, ця пам’ять бере початок із таємничого острова біля Грушівки — місця, де колись вирувало життя болгарських родин і де формувалася історія її сім’ї.
Про Болгарський острів у Первомайську, а точніше — край Грушівки, тривалий час майже не говорили. Чи то не було прийнято, чи бракувало інформації, чи мало місце замовчування — нині це вже не так важливо. Головне, що є люди, які зберігають ці спогади й готові ними ділитися.
«Мої предки там жили»
— Мої предки, дідусь із бабусею, царство їм небесне, жили на грушівському острові, — розповідає Валентина. — Це родина маминої мами. Моя мама теж там жила. Це були 1936-1946 роки.
Майже десятиліття бабуся пані Валентини мешкала на острові. Там народився її син, там минало їхнє щоденне життя — важке, але своє. Мама пані Валентини пішла до першого класу вже в Грушівці, адже на самому острові школи не було.
Дід працював конюхом. Згодом його забрали на війну. Бабуся залишилася сама. Після війни стало ще складніше: без підтримки й без упевненості в завтрашньому дні.
У пошуках кращого життя вона вирішила їхати до міста — у мікрорайон Грензавод. Саме тоді сталася подія, яку пані Валентина згадує, як сцену з фільму.
— Уже біля початку Грушівки, біля Сановіцького, бабуся побачила солдата, що йшов дорогою. Подумала: «А раптом це мій Вася?» Підійшла ближче — і справді він, — каже жінка.
Так вони знову зустрілися, сіли на бестарку (віз — ред.) і разом поїхали до міста, починаючи новий етап життя.
Фото: з особистого архіву
Чому болгари оселялися на острові
За словами пані Валентини, на острові тоді жило багато болгар — переважно вихідців із Вільшанки. Долі склалися по-різному: хтось повернувся назад, хтось залишився в Грушівці, хтось переїхав у місто.
Причини були прості й болісні — пошук роботи, житла, можливості вижити. Люди жили в бараках, працювали, обробляли городи, тримали кіз і корів. Земля годувала, скотарство рятувало.
Острів на Південному Бузі
Дитинство між містом і Вільшанкою
Пані Валентина народилася вже в Первомайську. Коли їй було п’ять років, родина переїхала у Вільшанку — доглядати стареньких батьків батька. Там минули її шкільні роки.
Болгарську мову в школі вона вже не вивчала, бо болгарську школу на той час закрили. Проте її батько ще застав період, коли болгарська мова звучала на уроках, а традиції передавалися не лише в родині, а й у навчанні.
Сурва в БолгаріїФото: Община Перник
Сурваки як маркер ідентичності
Та мова жила в іншому — у традиціях. Особливе місце серед них займали Сурваки — Василів день. Лозинки в руках дітей, походи по хатах, посівання й побажання добробуту. 14 січня для болгар був важливішим за «офіційний» Новий рік.
— Сурваки ми відзначали постійно. Це для болгар — особливе свято, — згадує пані Валентина. — Пам’ятаю, як у родині сурвакали одне одного, як ми дітьми ходили по хатах, співали, посівали.
Болгарська пам’ять жила і в кухні: пісмеди, чалкама, зелі, м’ясо з квашеною капустою, плакета. Мати свідомо готувала «по-болгарськи», передаючи не лише смак, а й сенс.
У домі звучали й болгарські пісні. Хрещений дядько Петро співав про вино й лозу. Родина співала, бо так легше пам’ятати, ким ти є.
Острів на Південному Бузі, де жили болгари
«Я з дитинства знала, що я болгарка»
— Я з дитинства знала, що я болгарка. І ніколи цього не соромилася. Я цим гордилася, — каже пані Валентина.
Вона листувалася з болгарськими школярами, виписувала журнали, читала, підтримувала зв’язок з історичною батьківщиною, навіть жодного разу там не побувавши. Поїхати до Болгарії — її давня мрія.
— Я дуже хочу побачити землю своїх предків. Раніше не складалося, але тепер я не просто мрію — я планую це зробити, — додає вона.
У пам’яті пані Валентини назавжди закарбувалася болгарська гостинність як життєвий закон: якщо людина зайшла у двір — її потрібно посадити за стіл. Спершу нагодувати, а вже потім говорити.
Українсько-болгарський культурний центр
Речі, що зберігають пам’ять
Залишилися й матеріальні сліди минулого: рядна та рушники з традиційними орнаментами, виткані бабусею. Вони й досі можуть зберігатися у старій хаті — мовчазні свідки родинної історії, безцінні для всієї болгарської спільноти.
— У хаті моєї бабуні й досі є рушники та рядна. Просто там давно ніхто не живе. Треба відроджувати, бо це пам’ять. Я мрію дослідити корені свого роду і обов’язково це зроблю — для себе і для своїх дітей, — говорить пані Валентина.
Сурва у БолгаріїФото: Община Перник
Про єдність і майбутнє громади
Сьогодні, коли в Україні триває війна, питання ідентичності звучить особливо гостро. Пані Валентина переконана: українські болгари мають об’єднуватися, берегти свої традиції й передавати їх наступним поколінням.
— Треба гуртуватися. Добре, що ми почали це робити. Це шанс не лише підтримувати одне одного, а й відновити забуті традиції наших предків. Терпіння нам усім. Натхнення. І, звісно, перемоги, — каже вона.
Післямова
Історія пані Валентини Степанок — лише одна з багатьох сторінок життя болгарської громади на Первомайщині. Та саме з таких особистих спогадів і складається велика історія краю. Поки живе пам’ять — живе народ. І допоки звучать ці голоси, Болгарський острів пам’яті не зникне з мапи нашої спільної історії.
Нагадаємо: 14 січня у Первомайську відзначатимуть болгарське новорічне свято з піснями, танцями, смаколиками та добрими побажаннями на рік.
