Ветеран війни з Первомайщини Едуард Карічковський повернувся зі служби наприкінці 2025 року. Відтоді він регулярно виходить на акції на підтримку безвісти зниклих і полонених. Його старший брат Артур зник безвісти у листопаді 2024 року на Покровському напрямку. Журналістці Гард.City вдалося поспілкуватися з Едуардом і почути історію двох братів.
«Я прийшов сюди заради брата»
Едуард Карічковський
З Едуардом Карічковським журналістка познайомилася під час акції-нагадування про полонених і зниклих безвісти.
— Я прийшов сюди заради брата. Я хочу, щоб про нього не забули, — каже чоловік.
Йдеться про Артура Карічковського — старшого брата Едуарда, який зник безвісти під час бойових дій на Донеччині.
Військовий шлях, який почався з родинних історій
Рішення Едуарда пов’язати життя з армією не було спонтанним. З дитинства він ріс серед розповідей про службу. Його дядько був військовим, а батько служив на флоті.
— Вони багато розповідали про армію, про службу, про відповідальність. У дитинстві це здавалося героїчним, — згадує Едуард. — Я виріс з відчуттям, що це правильний шлях.
Саме тому у 2016 році він підписав контракт і пішов до війська. Загалом Едуард воював дев'ять років у різних підрозділах ЗСУ та регіонах країни.
Під час повномасштабної війни служив у підрозділах ППО, працював із зенітною установкою, збивав «шахеди».
— Тут головне — знати свою зброю, відчувати траєкторію, стріляти на випередження. Це приходить тільки з практикою, — пояснює він.
Шлях Артура: від строкової служби до фронту
Артур КарічковськийФото: з родинного архіву
Артур пішов до війська ще у 2014 році — на строкову службу. Відслуживши пів року, вирішив пов’язати життя з армією та вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил.
— Він хотів бути офіцером. Провчився чотири роки, але за рік до випуску звільнився, — розповідає Едуард.
Після цього Артур працював в Одесі, займався покрівельними роботами. А з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році повернувся до війська — вже як солдат.
У 2024 році його направили до 157-ї бригади, а згодом — на Покровський напрямок.
Останній дзвінок о третій ночі
Зв’язок з Артуром обірвався у листопаді 2024 року.
— Він подзвонив мені о третій ночі. Сказав: «Братик, я виходжу на вихід. Повернуся — передзвоню», — згадує Едуард.
Це був останній дзвінок. За два дні родині повідомили про ймовірну загибель Артура, але без підтвердження.
Згодом побратими розповіли іншу версію подій.
«Він просто перестав рухатися»
За словами військових, позиції на Покровському напрямку були розташовані дуже близько — бліндаж проти бліндажа. Група була малодосвідченою, сформованою з різних підрозділів.
Артур, хоч і був наймолодшим, мав кращу підготовку. Він вирішив повзти до ворожої позиції, щоб закинути гранати.
— Він проповз метрів 15, стався вибух — ймовірно, мінометний. Після цього він просто перестав рухатися, — передає слова побратимів Едуард.
Підійти до нього не змогли, бо територію вже контролював ворог. Тіла ніхто не бачив, офіційного підтвердження загибелі немає.
— Я вірю, що його контузило і він міг потрапити в полон, — каже брат.
Два брати, одна війна
Парадоксально, але сталося так, що Артура відправили на фронт одразу, а Едуард у той час ще проходив навчання. Наступного дня після зникнення брата Едуарда також мали направити на Покровський напрямок.
Родина, яка чекає
У родині Карічковських воюють не лише два брати. Їхній батько нині також проходить службу — на Запорізькому напрямку. Мама одна на господарстві.
— Вона постійно плаче. Мені навіть важко до неї приїжджати: тримається, а потім виходить і плаче, — зізнається Едуард.
У Артура залишився 10-річний син. У Едуарда — донька такого ж віку.
— Ми з братом з дитинства були разом. Сварилися, билися. А справжня братська любов прийшла, коли його забрали в армію, — тихо говорить він.
Пошуки тривають
Нині родина шукає Артура всіма можливими шляхами: через волонтерські спільноти, побратимів, адвоката.
— Поліція — це окрема історія. Зараз основну роботу веде адвокат, — каже Едуард.
Він зізнається, що історії про повернення з полону, навіть після помилкових повідомлень про загибель, дають надію.
«Кожен сам має усвідомити свою участь у цій війні»
Про війну Едуард говорить стримано. Каже, що не любить розповідати про свою службу.
— Я нікому не кажу, що маю статус ветерана. Не люблю цього. Тут кожен сам має усвідомити свою участь у цій війні. Але ми можемо вистояти лише разом, — говорить він.
Про пам’ять і хвилину мовчання
До хвилини мовчання Едуард ставиться по-особливому:
— У цей момент я згадую всіх побратимів, яких уже немає. Це найменше, що ми можемо зробити.
Саме тому він виходить на акції — попри втому й біль.
Мирна акція-нагадування у Первомайську
«Я хочу тільки миру»
На завершення розмови Едуард каже:
— Треба об’єднуватися. Бо зараз об’єдналися тільки ті, кого торкнулася біда.
А наостанок розмови — просте побажання:
— Миру. Просто миру. Хочу, щоб брат повернувся. І щоб це все закінчилося.
Його історія — не виняток. Вона — одна з тисяч історій родин, які живуть у реальності війни.
