Чи відчувають себе рівноправними мешканці сіл, що знаходяться на відстані від центрів громад? Чи мають вони однаковий доступ до освіти, медицини, культури, розвитку й голосу у вирішенні спільних питань? Редакції Гард.City та Знам’янка.City вирушили у Грушівку (Первомайська громада) та Шаблине (Суботцівська ТГ), щоб побачити, як живеться людям у глибинці.
Для зручності читачів — інтерактивний зміст: натискаєте на рядок, потрапляєте відразу на потрібний розділ.
- Щоб громада не кульгала: розвиток без перекосів
- Грушівка на Первомайщині у Миколаївській області: не окраїна, а шанс
- Шаблине Суботцівської громади, що на Кіровоградщині
- Громада як система: почути віддалені села стратегічно важливо
Громада — як тіло: якщо працює виключно голова, то мова йде про інвалідність
Щоб громада була живою, важливим є не лише розвиток адміністративного центру, а й увага до кожного її куточка. Діалог між центром і віддаленими селами — це не жест доброї волі, а необхідність, що визначає якість життя людей.
Громада — як тіло: якщо працює лише голова, а ноги, руки чи серце занедбані — це не розвиток, а інвалідність. Бо рівність у доступі до інвестицій, медицини, освіти, культури й можливостей — основа справедливого самоврядування та старт для успішного розвитку.
Нагадаємо: рівень життя в населеному пункті визначається якістю інфраструктури, житлових і соціальних умов, безпеки, екології, доступу до медицини, освіти, роботи, а також можливістю для дозвілля, розвитку й участі в житті громади.
«Бо ми не окраїна. Ми частина громади»: як живе село Грушівка, що на Первомайщині
Грушівка — один із наймальовничіших куточків Первомайської громади: скелі, Південний Буг, ліс і тиша. Але за цією природною красою — звичайне сільське життя з викликами і буднями. Журналістки Гард.City приїхали в Грушівку, щоб побачити, чим живе село сьогодні.
Село Грушівка — частина Первомайської громади на Миколаївщині
Грушівка: село з історією
Грушівка заснована ще у XVIII столітті. Колись село називалося Гидирим, а після великої повені люди переселилися вище за течією Південного Бугу, де були грушеві сади. Власне від них і пішла сучасна назва села. Після децентралізації село стало частиною Первомайської міської територіальної громади. Сьогодні в Грушівці мешкає близько тисячі людей. Дехто виїхав через війну, натомість приїхали переселенці.
Алея слави у Грушівці
Добратися від центру громади до Грушівки нині не проблема: автобус ходить щогодини (крім вечора). Багато мешканців Грушівки працюють у місті — щоденний доїзд став звичним, бо в самому селі робочих місць обмаль.
Кінцева зупинка у Грушівці
А на власній автівці асфальтованою дорогою п'ятнадцять хвилин — і ми в селі. Прекрасні краєвиди тішать око: Південний Буг виблискує під сонячними променями, жовто-гаряче вбрання дерев зачаровує, і перше, що приходить на думку: недаремно цей куточок так полюбляють первомайці.
Знаходимо будинок пані Лідії Малюк, яка згодилася розповісти про життя у Грушівці. Вона живе неподалік в’їзду в село, але вулиця вже не асфальтована. Тут звичайне ґрунтове покриття і господарські садиби. Багатоквартирних будинків у селі немає. Є кілька продуктових магазинів — базові потреби забезпечують, але великі закупи зазвичай роблять у місті. Немає й магазинів із промисловими товарами. Інтернет у селі є — його достатньо для побутових потреб, спілкування чи дистанційної роботи.
Пані Лідія придбала свій будинок напередодні великої війни. Каже, що пощастило, бо тепер ціни на хати піднялися вдвічі. Наприклад, будинок по сусідству продають за 32 тисячі доларів.
Лідія Малюк
Ніби застигли в часі
Лідія Малюк все життя живе в Грушівці. Хоч і народилася в Одеській області, але виросла вже тут. Ходила до грушівської школи, потім закінчила перукарські курси, але так сталося, що все життя працювала у торгівлі: до війни мала свою точку на базарі. А ще мала хобі — виступала разом із місцевим колективом «Грушівчанка». Та після початку повномасштабного вторгнення усе змінилося.
«Ми були змушені виїхати, — каже жінка. — А коли рік тому повернулися, то все вже тут якесь інше. Люди наче тримаються, живуть, але відчуття, що все застигло. Та ще й у мене син захворів, тепер я більше вдома, доглядаю. Поки якось важко, знайти себе не можу».
Лідія Малюк
Культура, спорт та освіта — найболючіша точка
Дитячий садочок у Грушівці працює, а от ситуація з гімназією турбує Лідію найбільше. Через відсутність укриття заняття довелося перенести в те саме приміщення садка. Нині тут позмінно навчаються 110 школярів. У трьох кімнатах одночасно вміщуються п’ять класів: молодші займаються зранку, старші — після обіду. Приміщення не пристосоване — парти залишилися дитячі, й високим учням за ними незручно сидіти. «Коліна впираються в стіл», — каже жінка. Разом із іншими батьками вона зверталася до управління освіти. Але, за її словами, відповіді були невтішні: «Нічого не чекайте».
Є питання і з харчуванням — попри державні програми для прифронтових регіонів, школярів у Грушівці не годують.
Те саме й з позакласною роботою. «Колись ми в школі після уроків вишивали, в’язали, був навіть фотогурток, — згадує Лідія. — А зараз нічого. Діти не спілкуються. Вони позбавлені такої можливості».
Проблеми освіти тут тісно переплетені з культурними. Колись активний вокальний колектив «Чарівні грушівчанки» зараз рідко потрапляє до публіки.
«Ми раніше часто виступали, їздили скрізь, нас підтримували, допомагали з концертами, навіть з костюмами, — каже пані Лідія. — А тепер більше онлайн, все знімається на відео».
Жінка розповідає, що опалення в приміщенні клубу немає, взимку холодно. З культурних подій — щороку восени відзначають День села.
Спортзал, де колись займалися групи здоров’я, повністю відданий під хортинг. Чудовий вид спорту, однак заняття в цьому клубі платні. Безкоштовні спортивні гуртки для дітей відсутні.
Повсякденні труднощі: від ліхтарів до аптеки
Водопостачання у частині села, де це можливо, централізоване. Каналізації немає, у кожного своя вигрібна яма.
Дошкуляє відсутність вуличного освітлення. «Колись певний час світло горіло, потім перестало. Їдеш до батьків ввечері — з ліхтариком, щоб не впасти. Я розумію, що війна, але ж у місті світить, а в нас — темно. Кажуть, що грошей немає», — розповідає Лідія.
А ще у Грушівці немає аптеки. Колись вона була в приміщенні клубу, але закрилася: нерентабельна. Тепер за ліками доводиться їхати до Первомайська. Є фельдшерський пункт, у якому працює медсестра, але сімейний лікар приїздить лише на кілька годин, за певним графіком.
Грушівчани люблять своє село
Попри труднощі, мешканці Грушівки люблять своє село. Це видно і по дбайливо розмальованим зупинкам громадського репорту, і навіть по брилі з назвою села, на якій крім квітів — шабля, адже краї наші — давні козацькі.
«Ми би не хотіли нікуди переїжджати, нам тут дуже подобається, — зізнається пані Лідія. — Мій чоловік родом із Чаусового, але каже, що тут справжній рай і ні на що не проміняє Грушівку».
Наталія Кокотова
Мандруючи селом, біля одного із подвір’їв журналістки зустріли пані Наталію Кокотову. Жінка поважного віку, тут живе уже двадцять років, тож вважає себе місцевою. Запитуємо, як ведеться.
«Жити добре, — усміхається. — І автобуси ходять, і медсестра є, і вода централізована. Тільки щоб війна скінчилася, бо важко дивитися, як наші хлопці гинуть».
Туристичний потенціал, що чекає на свій час
Грушівка могла б стати туристичною перлиною всієї громади. Національний природний парк «Бузький Гард», скелясті береги, річка, історія — усе тут ніби створене для відпочинку. Сьогодні цей потенціал залишається майже невикористаним. Колись місцеві самотужки розчищали берег, облаштовували пляж, та підтримки від влади не дочекалися.
Поруч, на іншому березі — Мигія, що активно розвиває зелений туризм. У Грушівці ж туристичний рух практично завмер. Навіть база відпочинку «Дубровка», яка раніше приймала рафтерів, нині занепадає.
Єдиний виняток — кемпінг «Брояка». Але для справжнього туристичного відродження село потребує більшого.
«Були б гроші, — каже Лідія, — я б сама купила ту базу і зробила з неї перлину. Бо місце це казкове».
Грушівка має голос — і хоче бути почутою
Грушівка — це не окраїна, а повноцінна частина громади. Але щоби село розвивалося, потрібна реальна підтримка з боку влади. Залучення інвесторів, розвиток інфраструктури й увага до місцевих ініціатив можуть дати цьому куточку шанс не просто виживати, а жити й зростати. Її розвиток — не справа віддаленості, а справедливості, партнерства й реальних рішень.
Шаблине: село з історією, душею і новим іменем
У мальовничій долині річки Бешка, серед пагорбів і чистих ставків, розкинулося невелике, але дуже затишне село Саблине, тепер воно має назву Шаблине. Після децентралізації воно стало частиною Суботцівської сільської громади Кропивницького району і має давню, цікаву історію, яку місцеві жителі бережуть, як частинку своєї душі.
Шаблине, Кіровоградська область
5 червня 2025 року Верховна Рада України ухвалила Постанову №4483-IX, згідно з якою село Саблине отримало нову, історично вмотивовану назву — Шаблине. Постанова набрала чинності 18 червня 2025 року, і відтоді на карті Кіровоградщини офіційно з’явилося оновлене Шаблине. Місцеві мешканці сприйняли це рішення з розумінням. Адже нова назва не лише усуває русифіковану форму, а й підкреслює українське коріння, звучання та самобутність села. Називають вони своє село своєю «маленькою перлиною». Журналісти Знам’янка.City відвідали села Шаблине та поспілкувалися з місцевими жителями.
Навколо — п’ять екологічно чистих ставів, що стали справжньою окрасою та гордістю громади. Найвідоміший з них — став «Панський», його ще називають Чухновський, який має обладнаний пляж для купання і щоліта приваблює відпочивальників із Знам’янки, Кропивницького, Олександрії та навколишніх міст.
Люди — найбільша цінність
Згідно з переписом 1989 року, у селі проживало 794 особи. Сьогодні, за словами старости Олексія Кондратенка, у Шаблиному мешкає близько 300 жителів. Попри невелику чисельність, жителі дбають про довкілля, зберігають традиції.
За мальовничою природою і тишею — непроста реальність, у якій щодня доводиться боротися за елементарні зручності: дорогу, транспорт, аптеку, школу.
Дорога, що роз’єднує: як жителі Шаблиного долають шлях до цивілізації.
Дорога до Шаблиного — випробування навіть для найвитривалішого транспорту. Ями, вибоїни, розмиті після дощу ділянки. Місцеві кажуть: колись сюди ходила маршрутка тричі на день, і люди могли без проблем дістатися роботи, лікарні чи магазину. Тепер рейсовий автобус курсує лише двічі на тиждень — у вівторок і п’ятницю.
«Якщо не маєш свого авто — нікуди не виберешся. У нас замкнуте коло: немає роботи — бо немає транспорту, немає транспорту — бо погані дороги», — ділиться жителька села Світлана Солонько.
Її слова — мов вирок для маленьких сіл, віддалених від центрів громад. І хоч відстань між Шаблиним та сусідньою Володимирівкою лише кілька кілометрів, без дороги навіть ця відстань стає перешкодою.
Життя між двома світами
Світлана Солонько народилася у Світловодському районі, а в Шаблине приїхала у 1991 році разом із чоловіком Сергієм. Спершу будинок придбали як дачу, та вже за кілька років вирішили оселитися тут назавжди.
Сергій та Світлана Солоньки
«Складні тоді часи були – затримували зарплату, діти маленькі. У селі теж роботи не було, але легше було прожити — тримали город, господарство. Чоловік працював водієм на цукровому заводі, я листоношею. А потім заводу не стало — і роботи теж», — пригадує жінка.
Тоді виручав рейсовий автобус — тричі на день можна було дістатися Знам’янки. Сьогодні ж Світлана щоразу шукає спосіб доїхати на зміну: «То чоловік відвозить, то з сусідами гуртуємося, то син допоможе дістатися до роботи. Резерв — таксі. Добре, що працюю позмінно, бо на дорогу витрачала б більше, ніж заробляю».
Садочок, школа, клуб — спогади, що болять
Колись у Шаблиному працювали школа, дитячий садок, клуб. Тепер усе це залишилося лише у спогадах старожилів.
«Школу закрили років десять тому, ще коли ми відносилися до Знам’янського району. Приїжджало керівництво, говорили про призупинення діяльності через малу кількість дітей. Так школа і не відновила свою діяльність. Дитячий садочок не працює вже кілька років. Колись сільський клуб працював, але тепер і там тиша», — розповідає Світлана Солонько.
Для дітей із Шаблиного організовано шкільний автобус, який підвозить їх до навчального закладу і дитсадка у Володимирівці. Це — одне з небагатьох стабільних рішень, яке допомагає сільським родинам.
«Ми — ніби частина однієї родини, але іноді здається, що нас забули. Хотілося б більше уваги від влади, відчувати, що наші проблеми бачать і чують», — говорить пані Світлана.
Приміщення школи та садочка, каже жінка, і досі в доброму стані. «Могли б послужити людям, наприклад, як пункт тимчасового проживання. Адже під час війни багато хто шукає прихистку, можливо, хтось би й залишився в селі. Але цими питаннями має опікуватися влада», — наголошує Світлана.
Проблема, що потребує рішення
Дорога до Шаблиного — не просто транспортне питання. Це умова для життя громади. Без нормального сполучення втрачається робота, зникають сервіси, люди виїжджають.
Жителі села неодноразово зверталися до місцевої влади з проханням відремонтувати шлях. У Суботцівській сільській раді зазначають, що ремонт потребує значного фінансування.
Дорога — це життя
Для таких сіл, як Шаблине, дорога — це не просто асфальт. Це можливість для дітей — навчатися, для жінок — працювати, для старших людей — отримати медичну допомогу. Це шанс залишатися вдома, а не виїжджати у пошуках кращої долі.
«Ми не просимо неможливого, — каже Світлана Солонько. — Хочемо лише, щоб можна було доїхати. Бо без дороги і село зникне».
Без роботи, без аптеки, без пошти
Сьогодні у Шаблиному немає ні аптеки, ні поштового відділення. Є лише невеликий магазин, де можна придбати основні продукти.
За будь-якими довідками чи документами місцеві їдуть до Володимирівки, де розташований старостат Володимирівського старостинського округу. Там працює староста Олексій Кондратенко, до якого місцеві жителі звертаються з будь-яких питань.
Фельдшерсько-акушерський пункт теж знаходиться у Володимирівці. Шаблине й Володимирівка фактично зливаються: одна вулиця закінчується — і починається інша. Але різниця у якості доріг, наявності установ і темпі життя все одно відчутна.
Щоб потрапити до старостату чи до фельдшерського пункту, люди дістаються пішки, на велосипеді, чи на власному автомобілі, хто має. А це близько 2 кілометрів. «Якби ще дороги були кращі, то й добиратися було б легше», — каже Світлана Солонько.
Люди відчувають брак комунікації, але вірять у зміни на краще.
«Депутати, голова, заступники — обіцяли приїздити, проводити зустрічі, розповідати, що зроблено. Але їх немає. Ми самі по собі», — каже жінка.
Такі слова звучать не як докір, а як прохання — про увагу, про діалог, про просте «людське чути».
Та попри труднощі, у селі залишаються люди, які не опускають рук, ті, хто любить свій край і не виїхав, хто вірить, що зміни починаються з небайдужості. Бо навіть там, де немає дороги, школи чи пошти — є головне: люди, які хочуть жити гідно. І поки вони є — село має серце, що б’ється.
У словах Тамари Гнененко — ціла історія села
Жителька села Шаблине Тамара Гнененко добре знає, яким було й стало життя тут. Вона проживає в селі з чотирьох років — її батьки переїхали сюди, коли вона була ще зовсім малою. У великій родині зростало шестеро дітей, усі закінчили місцеву школу, працювали в господарстві, яке колись забезпечувало роботою більшість мешканців.
Тамара Гнененко
«З 15 років працюю, — згадує жінка. — Спочатку в полі, потім телятницею, а останні 12 років — дояркою. У нас тоді була і молочна ферма, і птицефабрика. Гарний був клуб, гуртожиток — бо на збирання врожаю приїжджали працівники із інших областей України. Село жило, кипіло».
Сьогодні, каже пані Тамара, життя у Шаблиному спокійніше, але й складніше.
Дороги розбиті, роботи мало, транспорт ходить зрідка. Та попри це люди тримаються — кожен робить, що може.
«Ми, жителі маленьких сіл, іноді зовсім не знаємо, чим живе громада, які плани має керівництво, що вже зроблено. Хочеться, щоб про це розповідали частіше, щоб ми відчували себе частиною спільної справи. А ще нас буквально роз’єднує дорога — вона у вкрай поганому стані, і саме це створює відчуття відокремленості. Якби її відремонтували — життя у Шаблиному одразу стало б активнішим», — каже жінка.
Втім, додає вона, із побутовими питаннями люди не залишаються сам на сам:
«У Володимирівському старостаті працює Центр надання адміністративних послуг, там завжди допомагають із субсидіями, довідками, оформленням документів. Працівниці завжди уважні, доброзичливі, усе пояснять простою мовою, допоможуть і підтримають».
До старостату Тамара Олександрівна дістається велосипедом — відстань близько двох кілометрів. Каже, що звикла, бо все життя була працьовитою й рухливою. Цього року жінка відзначила свій 70-річний ювілей:
«Я виховала трьох дітей. Вони ходили у місцевий садок, поки я працювала, потім закінчили школу. У Шаблиному була восьмирічка. Старші сестри Марія й Валентина живуть у сусідніх селах — у Мошориному та Володимирівці. Ми всі поруч, і це головне».
Шаблине змінюється, але тримається на людях, які, попри все, не втрачають віри. Бо поки є ті, хто не опускає рук і береже історію свого краю.
Зелений туризм як шанс для маленького села
Село Шаблине, попри свою скромну чисельність, має великий потенціал для розвитку зеленого туризму, бо розташоване серед хвойних і листяних лісів, між чистими ставками та тихими луками. І саме тут, на березі водойми, уже понад десять років Вадим Разєнков створює місце, де кожен може відчути спокій, чисте повітря і гармонію з природою.
Ідея створити базу відпочинку народилася зовсім не з бізнес-плану, а з родинної історії.
Батьки Вадима, вийшовши на заслужений відпочинок, придбали в Шаблиному дачу. Згодом вона перетворилася на постійне місце проживання, а сам Вадим, який мешкає у Кропивницькому, спочатку просто приїжджав до них у гості.
Фото: Знам'янка.City
«Потім я теж вирішив придбати тут будиночок, — розповідає чоловік. — Побачив, яка тут краса, яка тиша. І подумав: це ідеальне місце для відпочинку не лише для мене, а й для інших».
Так з’явилася садиба «Саблінська» — еко-база відпочинку, яка сьогодні стала справжньою родзинкою села.
Друге життя старих хат
Над ставком є вулиця, де колись пусткою стояли кілька хат. Вадим знайшов їхніх господарів, викупив два будинки та відновив їх. Так з’явилися перші затишні садиби для гостей.
З часом він розширив територію, облаштував зони для відпочинку, а ставок взяв в оренду, щоб доглядати й розвивати його.
Сьогодні на базі вже шість упорядкованих будиночків, куди влітку приїжджають сім’ї з Кропивницького, Знам’янки, Олександрії, а були й гості зі столиці та навіть із Харкова.
«Ми запропонували людям активний відпочинок за містом. Бо ніщо так не відволікає від повсякденного гулу, як свіже повітря, тиша й простота. Люди приїжджають сюди і кажуть, що в перші хвилини просто не можуть надихатися. Тут інше небо, інше дихання», — усміхається Вадим.
Риболовля, світанки і спокій
Садиба «Саблінська» розташована в пішій доступності одразу трьох озер, кожне з яких має свої особливості. Найбільше з них має площу понад 10 гектарів і глибину до 10 метрів. Тут водиться карась, короп, судак, щука, окунь — і кожен рибалка знайде свою «уловисту» годину.
Фото: Знам'янка.City
«Що може бути краще, ніж зустріти світанок біля води? — говорить Вадим. — Сонце піднімається, поплавок тихенько тремтить, а навколо — лише пташиний спів і аромат роси. Таке відчуття, ніби час зупинився».
На одному з берегів облаштовано піщаний пляж, а для тих, хто не хоче їхати додому, є можливість залишитися на ночівлю — у зручних будиночках, де поєднано домашній затишок і дух сільської природи.
Еко-курорт серед степів
Сьогодні «Садиба Саблінська» — не просто база відпочинку, а справжній еко-курорт. Тут усе продумано до дрібниць: від облаштованих альтанок до охайних двориків, від прозорої води у ставку до вечірнього вогнища.
Фото: Знам'янка.City
«Це наш маленький хутір, — каже Вадим. — Місце, де можна відновити сили, зняти напругу, побути з родиною. Ми створюємо простір, у якому люди знову відчувають природу».
Він розвиває зелений туризм у Шаблиному з 2014 року і переконаний: майбутнє за саме такими місцями — тихими, затишними, справжніми.
«Дорога сюди погана, але село має неймовірну красу, чисте повітря і спокій. Хто приїде хоча б раз — повертається знову», — каже господар «Саблінської».
Погляд у майбутнє
Фото: Знам'янка.City
Шаблине — це не просто точка на мапі. Це село, яке має минуле, живе сьогодення і вірить у завтра.
Бо навіть там, де немає школи, дороги чи пошти, — є головне: люди, які не здаються.
І поки вони тут — село живе. І його серце б’ється.
Громада як система: почути віддалені села — стратегічно важливо
Грушівка і Шаблине — це не просто історії про два села. Це маркери того, наскільки громада готова бачити й чути кожного. Там, де немає доріг, аптек чи роботи, є ті, хто не здається, працює, вірить. Але однієї любові до свого краю недостатньо. Потрібна підтримка.
Рівний доступ до можливостей — це не лише про справедливість. Це про ресурс, який часто недооцінюють. Бо саме розвиток віддалених куточків, як-от: Грушівка й Шаблине, може стати поштовхом для зростання всієї громади. Коли інвестиції, увага й діалог доходять до периферії — виграє центр. Справжній розвиток починається з тих місць, які звикли чекати.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
