Війна. Спротив. Люди

У ніч на 13 жовтня російські війська знову завдали удару по цивільній інфраструктурі Одеської області. Внаслідок атаки спалахнула масштабна пожежа, постраждала одна людина. Ліквідація триває.

До повномасштабного вторгнення «Бізон», за фахом вчитель фізичного виховання, працював тренером. Крім військової кафедри бойового досвіду не мав. Після нападу країни-агресора чоловік відразу вступив до лав ЗСУ. Спершу проходив службу у теробороні Миколаївщини, а нині «Бізон» — командир батальйону 41 окремої механізованої бригади.

Командир взводу матеріального забезпечення Владислав на позивний «Мотоблок» пам’ятає свій перший день повномасштабної війни до дрібниць. «Я спав у кабіні, коли командир постукав у двері: «Вставай, війна почалась». Я не повірив. Думав, жартує. А потім — вибухи, метушня, всі бігають, вантажать БК. Спочатку було страшно, потім — треба було працювати».

У ніч проти 9 жовтня російські війська атакували Одеську область ударними дронами. Частину цілей збито, але наслідки — серйозні: палаючі будинки, пошкоджені енергомережі, постраждалі люди.

У неділю, 12 жовтня 2025 року, у Первомайську відбудеться мирна акція на підтримку українських військовополонених і безвісти зниклих. Початок — о 08:45. До участі запрошують усіх небайдужих.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Василь не вагався: одразу пішов до військкомату. Через вік спершу отримав відмову, але наполегливість зробила своє. Уже у квітні 2022 року він був у лавах 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта. Сьогодні — головний сержант 5-ї батареї 2-го взводу. Права рука комбата, організатор і справжній «Батя» для свого розрахунку.

«О п’ятій ранку ми почули вибухи: по Чугуївському аеропорту росіяни вдарили ракетами», — так розпочалася для Василя «Чайки» повномасштабна війна. Колишній працівник виконкому Первомайської міськради вже чотири роки боронить Україну. Нині він командир гармати 1-го артилерійського взводу 4-ї батареї 2-го дивізіону 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.

Він зустрів повномасштабну війну з перших її секунд під Харковом. Дві російські ракети прилетіли просто туди, де стояв їхній підрозділ. Йому 61 рік. За плечима — п’ять років бойового досвіду. Нині він головний сержант шостої батареї другого артилерійського дивізіону 40-ї бригади. Коли говорить про війну, не добирає красивих слів, але за кожною фразою — сила, вірність і любов до тих, кого захищає. «Духу достатньо. Ми дослужимо, скільки зможемо», — каже Сергій Щедров.

Снайпер Сергій Шевченко загинув 16 липня 2025 року. Йому було лише 29… Назавжди 29. Дружина воїна подала петицію на сайті Президента з проханням присвоїти Сергієві звання Героя України (посмертно). Родина просить усіх небайдужих підтримати ініціативу та підписати петицію — це знак пошани й вдячності за його мужність.

Річниця подій під Вугледаром для бійців 186-го батальйону 123-ї бригади — це спогади, які неможливо стерти. Втрати, невимовний біль і водночас постать людини, яка тримала їх разом — командир батальйону Ігор Гриб. Для своїх він був не лише офіцером, а й другом, наставником, тим, хто вмів слухати й розуміти. Журналістка зібрала спогади про комбата. Обставини його загибелі досі з’ясовуються.

«Повернутися живим до своїх дітей», — саме ця мрія тримає Віктора Агаркова. Захисник України на позивний «Шатун» уже понад чотири роки на передовій. Він зустрів повномасштабну війну біля Харкова, пройшов десятки виїздів під обстрілами й нині у складі 40-ї артилерійської бригади відповідає за те, щоб бойова техніка залишалася у строю.

Перший обстріл — і вже двохсотий та шестеро поранених. КРАЗ із 70 снарядами перетворився на купу металу. Сергій Старанчук, позивний «Німець», вижив тоді дивом. Сьогодні він тримає на ходу важкі САУ і каже: «Недаремно ми тут. Бо якщо їх не зупинити — вони не дадуть життя нікому». Його розмова з журналісткою Гард.City — як сповідь про правду життя на війні.