Після майже трьох років незаконного ув'язнення російська окупаційна влада засудила 64-річного Олександра Осадчого, уродженця Кіровоградщини, до 19 років колонії суворого режиму за звинуваченнями у «державній зраді» та «шпигунстві». Майже рік його рідні не знали, де він перебуває і чи живий узагалі. Про останню зустріч із братом, листи з кримського СІЗО та боротьбу за його визволення розповів Сергій Осадчий.
Із Сергієм Осадчим, головою громадської організації «Нашітє хора», журналістка Гард.City знайома вже багато років. Нас об'єднує не лише спільна мала батьківщина — Кіровоградщина, а й багаторічна робота над темою болгарської культури. Про свого старшого брата Олександра Сергій розповідав не раз. Ми давно домовлялися записати його історію, але приводом для цього матеріалу став вирок, який днями виніс так званий Верховний суд окупованого Криму.
За вироком так званого Верховного суду окупованого Криму Олександр Осадчий має провести 19 років у колонії суворого режиму. Крім цього, йому призначили один рік і десять місяців обмеження волі після відбуття основного покарання, штраф у розмірі 400 тисяч рублів та конфіскували автомобіль, який, за версією російського слідства, використовувався для збору інформації про військові об'єкти.
Незаконний суд над мешканцем Феодосії у КримуФото: Telegram/окупаційна прокуратура Криму
«Ми майже рік не знали, чи він узагалі живий»
Олександр Осадчий народився у Вільшанці на Кіровоградщині. Родина має болгарське коріння, і, попри те, що понад сорок років чоловік прожив у Феодосії, зв'язок із рідною землею ніколи не втрачав.
«У нас сімейні традиції — ми ніколи не переривали цих зв'язків. Коли Саша закінчив Одеський університет за спеціальністю фізик-математик, як один із кращих випускників отримав направлення до Феодосії на військовий завод. Але весь час приїжджав додому у Вільшанку, ніколи не забував про рідних», — розповідає Сергій Осадчий.
Востаннє брати бачилися влітку 2023 року. Олександр приїхав до Кропивницького провідати 94-річну матір. Дорога була складною — через Керч, Кавказ, Грузію, Туреччину, Болгарію, Одесу. Удома він пробув зовсім недовго.
«Він побув буквально кілька годин і поїхав назад. Ми тоді навіть не могли подумати, що це буде наша остання зустріч», — пригадує Сергій.
Незабаром після повернення до Феодосії зв'язок із Олександром обірвався.
«Його забрали невідомо куди, — розповідає Сергій. — Майже рік ми не знали, де він і що з ним. Нам лише казали: «Якісь чоловічки забрали». І тільки у червні 2024 року пролунав телефонний дзвінок. Чоловік представився адвокатом і сказав: "Олександр просив передати, що він живий. Він перебуває у СІЗО"».
Пізніше стало відомо, що після обшуку 23 серпня 2023 року Олександра утримували у СІЗО №2 Сімферополя. Майже рік він перебував у статусі інкомунікадо — без права на зв'язок із рідними та зовнішнім світом.
Звинувачення за «стандартним сценарієм»
За версією російських силових структур, Олександр Осадчий з 2022 року до серпня 2023-го нібито фотографував нафтобази, військові об'єкти, пересування потягів із паливом та кораблі, а інформацію передавав через чат-бот Головного управління розвідки Міністерства оборони України та співробітникам СБУ.
Йому висунули обвинувачення за кількома статтями Кримінального кодексу рф, серед яких «державна зрада» та «шпигунство».
Сергій Осадчий переконаний: справа його брата має політичний характер.
«Це стандартні обвинувачення, які росія висуває українським патріотам, людям, які не відмовляються від своєї позиції. Саша завжди вірив, що Крим повернеться до України», — каже він.
За словами Сергія, про стан брата родина дізнавалася буквально по крихтах. Одного разу їм передали відео із судового засідання.
«Я впізнав Сашу лише по голосу. Видно було, що він виснажений», — розповідає Сергій.
«Він пише не про себе, а про Вільшанку»
Олександр Осадчий із сином, 30 років томуФото: з родинного архіву
Попри ув'язнення, Олександр намагається підтримувати зв'язок із рідними листами. Втім, про себе майже нічого не розповідає.
«У листах він не пише про свої умови чи здоров'я. Розуміє, що листи читають. Натомість надсилає свої розрахунки щодо розвитку Вільшанської громади, пише про корисні копалини, економіку. Він завжди був людиною, яка мислила масштабно», — говорить Сергій.
Водночас родина знає, що умови утримання дуже важкі:
«Ми бачимо, що він дуже схуд. Здоров'я погіршилося. Але він тримається».
Мати щодня чекає на сина
Олександр ОсадчийФото: Facebook/Зарема Барієва
Найважче, зізнається Сергій, усе це переживає їхня 94-річна мати Неля Осадча. Після останньої зустрічі вона щодня переглядає сімейні фотографії та молиться за сина.
«Коли ми бачилися востаннє, він називав мене «мамуся». Я тільки одного хочу — щоб його якнайшвидше визволили. Бо посадили його незаконно», — говорить вона.
Родина не припиняє боротьби
Сергій Осадчий постійно звертається до українських державних органів, правозахисників та міжнародних організацій, аби справа брата не зникла з поля зору:
«Ми будемо робити все можливе, щоб про нього пам'ятали. Бо мовчання — це те, чого хоче росія».
За даними Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, після початку повномасштабної війни Росія дедалі частіше використовує статтю про «державну зраду» для переслідування мешканців окупованого півострова, які зберігають проукраїнську позицію. Судові процеси відбуваються у закритому режимі, а засуджених після вироків нерідко етапують до колоній на території Росії, максимально віддаляючи їх від рідних і адвокатів.
Історія Олександра Осадчого — одна з багатьох. Але для його родини це не статистика. Це майже три роки життя між надією і відчаєм, між листами з-за ґрат і очікуванням телефонного дзвінка, який одного дня принесе зовсім іншу новину — про повернення додому.
