У Первомайську 5 липня вкотре нагадали про тих, хто досі перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти. Родини військових зібралися в середмісті, а десятки автомобілів із прапорами та світлинами захисників вирушили містом автопробігом. Так учасники акції вкотре закликали не забувати: наші ще не вдома.
Коли біда об'єднує
Двічі на місяць центр Первомайська стає місцем зустрічі родин військовополонених та зниклих безвісти. Цього разу серед учасників чимало нових облич — людей, які лише нещодавно зіткнулися з невідомістю про долю своїх рідних. Вони приходять із десятками запитань, а від тих, хто чекає вже місяці чи роки, знаходять першу підтримку.
Леся Щербаченко
Організаторка акцій Леся Щербаченко каже, що саме підтримка одне одного допомагає не втратити сили.
— Люди приходять налякані. Вони не знають, куди звертатися, що робити, до кого йти. Ми ділимося власним досвідом, підказуємо, підтримуємо, бо добре пам'ятаємо, як самі вперше залишилися один на один із цією бідою. Це дуже важко. Ми тут стали великою родиною, яка тримається одна за одну, — говорить вона.
«Найважче — жити в повній невідомості»
Для Лесі Щербаченко ця боротьба давно перестала бути лише громадською діяльністю. Вона стала особистою. Її чоловік, військовослужбовець Максим Галіакберов, зник безвісти наприкінці 2024 року після виходу на бойове завдання. Відтоді життя родини розділилося на «до» і «після». Леся пригадує, що чоловік служив у підрозділі протиповітряної оборони. Згодом його перевели до 157-ї окремої механізованої бригади, а потім прикомандирували до 35-ї окремої бригади морської піхоти. Остання розмова відбулася 27 листопада.
— Він сказав: «Я йду на завдання. Не знаю, чи повернуся. Бережи дітей, бережи батьків». Попередив, що десять діб може не бути на зв'язку, щоб я не хвилювалася. Але більше він уже не зателефонував.
Спочатку Леся чекала, що чоловік виконає завдання і вийде на зв'язок. Та минали дні, а телефон мовчав.
— Я телефонувала йому, побратимам, командирам. Спочатку всі казали чекати. А потім один із командирів повідомив, що Максим вважається зниклим безвісти. Побратим розповів лише, що їх накрив мінометний обстріл і атакували дрони. Один військовий загинув, він сам отримав поранення, а про Максима більше ніхто нічого сказати не зміг.
Відтоді жодної достовірної інформації родина не отримала.
— Ми звертаємося всюди: до Координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ. Але новин досі немає. Найважче — це жити в повній невідомості.
Саме тому Леся не пропускає жодної мирної акції.
— Я виходжу на них із самого початку. Ще коли перші акції проводили в Южноукраїнську, одразу поїхала туди. Відтоді не пропустила жодної. І не пропущу. Бо ці акції — це надія. Коли залишаєшся сам на сам зі своєю бідою, здається, що тебе ніхто не чує. А тут розумієш: ти не одна.
Навіть якщо її чоловік одного дня повернеться додому, каже Леся, вона все одно продовжить виходити на акції:
— Я буду приходити, доки не повернуться всі. Бо таких родин, як наша, дуже багато. І ми всі живемо однією надією. Я така сама дружина зниклого безвісти, як і всі тут. У нас одна мета — повернути своїх рідних додому. Ми просто допомагаємо одне одному не опускати рук.
За словами Лесі, кожна мирна акція потребує офіційного погодження.
— Щоразу ми звертаємося по дозвіл. Інколи його отримуємо без проблем, інколи доводиться чекати або переконувати. Особливо складно, коли акція припадає на державні свята. Але ми все одно виходимо. Бо не маємо права мовчати, поки наші рідні не повернулися додому, — каже вона.
Хвилина мовчання і водії
Найемоційнішим моментом акції традиційно стала хвилина мовчання. У цей час учасники виходять на проїжджу частину з портретами військових, а рух транспорту на хвилину зупиняють.
Цього разу автомобілі зупинилися, однак більшість водіїв залишилися в салонах.
Батько зниклого безвісти військового Володимир вважає, що в цей момент правоохоронці могли б закликати водіїв вийти з автомобілів і приєднатися до акції.
— Де поліцейські? Вони ж були тут. Саме під час хвилини мовчання вони мали б показати водіям, що потрібно вийти з автомобілів і вшанувати пам'ять загиблих, — сказав чоловік у розмові з журналісткою.
Поки не повернеться кожен
Попри втому, біль і невідомість, родини продовжують виходити на площу, адже за кожним портретом — чиєсь життя, чиясь незавершена історія.
Леся Щербаченко впевнена: найбільший страх — не лише втратити надію, а й дозволити суспільству збайдужіти до чужого болю.
— Ми будемо виходити доти, доки не повернеться кожен, — говорить вона.
