Наша героїня — первомайчанка Оксана Качанова. Через недугу більшу частину життя Оксана проводить у візку, але попри все любить активний відпочинок, прогулянки і прагне частіше бачитися зі своїми знайомими та друзями. Вона займається художнім розписом кухонних дощечок, нині опановує роботу на швейній машинці і мріє шити сукні.
На інтерв’ю Оксана прийшла зі своєю мамою — незамінною помічницею та люблячою супутницею. Надія Григорівна допомагала — пояснювала деякі моменти, коли Оксані було складно швидко відповідати на запитання, тож інтерв’ю проходило одразу з двома людьми: ми спілкувались, жартували — Оксана з мамою дуже позитивні люди. Коли співрозмовники привітно усміхаються і час від часу жартують, це дуже допомагає зробити розмову невимушеною, особливо, коли потрібно ставити делікатні запитання. Після знайомства та коротенького обміну враженнями від вересневої спеки, я залюбки випив води, якою мене пригостили мої нові знайомі, увімкнув диктофон і інтерв’ю почалося.
Оксана та Надія Качанові
«Ми дивились новини, в яких показували забиті вщерть евакуаційні поїзди»
Запитую Оксану:
— Як давно ви у візку?
— Вже близько 30 років. Почала хворіти з 14 років і недуга стрімко прогресувала.
— Так, це ж було ще за Союзу, — продовжує вже мама Оксани, Надія Григорівна. — А в Радянському Союзі «не було людей з інвалідністю», розумієте? Про це не говорили, більшість таких людей сиділи по домівках, на них не звертали особливої уваги і для них не було ніякої доступності. Тож згодом, після 5-го класу середньої школи, ми перевели Оксану зі школи на домашнє навчання. Ми намагалися впоратись із хворобою: їздили по лікарнях, скрізь звертались, але...
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви думали виїхати кудись у безпечніше місце?
— Так, мене подруга запрошувала до Чехії, — відповідає Оксана. — Також думали їхати до Кропивницького.
— Так, я родом звідти, — продовжує мама Оксани, — тож ми спочатку думали їхати туди. Все чекали, чекали, відкладали виїзд на крайній випадок. Але так і не виїхали. Ми дивились новини, в яких показували забиті вщерть евакуаційні поїзди, і розуміли, що з візком буде дуже складно їхати таким поїздом. Тож ми розраховували на наш старий «москвич», але навряд на ньому можна було б виїхати за кордон.
— А до підвалу доводилось спускатися?
— З візком це, звісно, проблематично, але ми про це думали, тато нам навіть все там облаштував: світло, розетки, де присісти, але туди ми так і не спустилися.
— То ви відважні, так? З міста не виїздили і до підвалу не спускалися? — жартую, сам дивуючись.
Оксана з мамою сміються.
— Ми разом із сусідами збиралися поряд з укриттям, але не спускалися. Видивлялися щось у небі, — усміхаючись відповідає мама.
«Свої роботи і продавала, і дарувала, могла щось і відкласти»
— Оксано, я знаю, що ви займаєтесь рукоділлям. Не закинули цю справу?
— Я цим займаюсь вже близько 20 років, розмальовую кухонні дощечки. З дошками нині працюю трохи менше. Ми придбали швейну машинку і тепер я опановую шиття — виготовляю екосумки, їх ще називають шоперами.
— А що ще маєте у планах навчитися шити?
— Хочу навчитися шити одяг.
— А який саме?
— Мрію шити сукні.
— А чому стали менше працювати з дошками?
— Зазвичай я цим займаюсь, коли надворі вже холодно: осінь-зима. А поки тепла погода, я намагаюсь більше часу проводити на свіжому повітрі: прогулюватись, мамі допомагати з домашніми справами. Та й дошки зараз не дуже йдуть — з’явилось багато майстрів, а ще — чимало схожої китайської продукції, менш якісної, але все ж таки це створює певну конкуренцію.
— Тобто, окрім задоволення, це ще й приносило вам певні кошти, так?
— Так. Я свої роботи і продавала, і дарувала, могла щось і відкласти, а зараз із продажами стало трохи складніше.
— Так, дошки будуть згодом, — продовжує мама Оксани, — а зараз ми вчимося шити. Оксана пробувала вишивку, але поки що їй трохи бракує чіткості в рухах. Але я їй теж допомагаю: десь тканину піднесу, щось подам, притримаю. Ми ще не усі тканини можемо шити, оскільки машинка нова і не налаштована під усі операції. Було б добре знайти в Первомайську майстра, що розбирається у цих питаннях, щоб налаштував.
«Ми були приємно вражені доступним громадським транспортом в Івано-Франківську»
— Коли ви не вдома, то де проводите час?
— Ми виходимо до річки, інколи в парк (центральний — авт.). Але з візком до парку складно спуститися — потрібно далеченько обходити, щоб проїхати туди на візку, — відповідає Оксана.
— У вас електричний візок, так?
— Це наш позашляховик, — усміхається Оксана.
— А де ви на цьому позашляховику бували?
— У полях, степах, під дощем навіть часом доводилось їздити.
— Ми колись нашого собаку «запрягали» і отак їздили, — доповнює мама.
— Це швидкий візок?
— Не надто, — відповідає Надія Григорівна, — до 12 кілометрів на годину. Але коли Оксана тисне на повну, я за нею не встигаю.
— То ви любите поганяти, — жартую я.
— Так! — сміючись, одночасно відповідають Оксана і Надія Григорівна.
— А як щодо доступності у місті: на вашу думку в Первомайську щось змінилося на краще в цьому плані?
— Знаєте, не сказала б, — вже серйозно відповідає пані Надія. — Можливо, щось і робиться, але я просто не знаю. Стосовно доступності. Ми були дуже вражені Івано-Франківськом, а саме: його громадським транспортом. Ми туди їздили до реабілітаційного центру. Нам не доводилось брати таксі, там є спеціальні автобуси, облаштовані пандусами для візків. А за потреби навіть водій виходить і допомагає заїхати до салону. А ще цього разу ми їздили туди в оновленому спецвагоні для людей з інвалідністю.
— І як вам?
Відповідає Оксана:
— Все таке чисте, новеньке. Дуже зручні та м’які сидіння з регулюванням положення: можна і полежати, і посидіти.
— Так, і місця для супроводжуючих стали зручнішими, — продовжує пані Надія. — А ще там ввічливі та турботливі провідники. Але я хочу сказати, що боляче дивитись на те, що такими вагонами вже починають користуватися наші скалічені захисники. Ми бачили таких хлопців і у вагоні, і у тому реабілітаційному центрі, до якого їхали. Це дуже боляче і сумно.
«Ми стали дуже рідко бачитися з друзями»
— Оксано, як змінилось ваше життя з початком повномасштабних бойових дій?
— У мене спочатку були депресії. Це тривало тижнями. Невідомість і страх ні на чому не давали зосередитись. Зараз теж важко морально, але рятує малювання і шиття — воно трохи відволікає від переживань. Також ми стали дуже рідко бачитися з друзями і знайомими з нашого товариства. Це почалося, мабуть, ще з ковіду, але останні роки ми вже майже геть не бачимось. Звісно, спілкуємось онлайн, але ж це не те. Раніше ми й на екскурсії якісь регулярно вибирались і на концерти. Хочеться просто бачитися частіше, спілкуватися і особисто питати у людей: як їхні справи і життя. Сподіваюсь, що дуже скоро це знову стане можливим.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
