Очільниця агенції нерухомості, успішна і знана в Первомайську жінка, Ірина Григорук ніколи не стояла осторонь людських проблем. Але, як сама зауважила, раніше для неї це все мало куди менший масштаб і робилось як частина норм етики та людської поведінки. Від початку війни жінка активно включилась у волонтерську діяльність. Так, це не багатомільйонні збори на безпілотники чи автомобілі. Та напрям, в якому працює пані Ірина, не менш важливий. Вона спільно з купою знайомих та друзів забезпечують захисникам і захисницям комфортні побутові умови і якісні та свіжі продукти харчування. Про джерела натхнення, неймовірних українців та подальші плани спілкуємось з пані Іриною в офісі її агенції під час стабілізаційного відключення електрики. Але, як кажуть, світлих людей видно і в повній темряві.
Поляки, які надихають
Пані Ірина переконана: в усіх українців життя розділилося на «тоді» і «тепер». Війна зумовила категорії «до» і «після». Перші 3 місяці від початку повномасштабного вторгнення жінка пробула в Польщі. І саме наші західні сусіди справили на неї дуже сильне враження. Це, врешті, і стало поштовхом до того, аби почати волонтерити.
«Це просто неймовірна нація. Вони готові все віддати, отак все з себе зняти і віддати. Ми вже на якомусь етапі відмовлятись намагались, буцім, вже всього достатньо маємо. А вони все одно: «А може вам ще щось треба? А може якась ще допомога?» І от цей приклад дуже надихнув. Небайдужість, якої ніде більше не бачила ніколи. В них навіть в костьолі будь-яка служба починається зі слів молитви за Україну. Кожного разу. І от певно роль Польщі і поляків в моєму виборі почати волонтерити була вирішальною. Так, нам було там комфортно, звісно, дуже ми вдячні за прийом і за підтримку. Але душа все одно линула додому. Щодня, коли бачили, як тут в нас і що, терпіти було чим далі несила, і врешті вирішила повернутись».
Добре знайомий синдром «роблю недостатньо»
Після повернення додому першим і найсильнішим відчуттям був разючий контраст. Тривога, яка висить у повітрі, невизначеність, яка межує з відчаєм. Але все це вплинуло, як не дивно, навпаки. Рішуче і самовіддано взялися до справи.
«Звісно, це був великий контраст. Офіс весь був вкритий пилом, квіти зів'яли, життя зупинилось. Я твердо вирішила все відновлювати. Ми перезапустили повністю діяльність агенції, заново запустили всі процеси. Всі гроші, які ми заробляли, я перераховувала на рахунки для підтримки армії, відшуковувала перевірені канали, і туди відправляла. Але мені було цього мало. Здавалося, що роблю недостатньо. І це не давало спокою. Хотіла щось ще робити. Якось ще допомагати».
Гроші «на бочку!»
Вже найперший запит, що надійшов з фронту, став історією, про яку можна писати книжку чи знімати кіно. Певно, про самовідданість українців знімуть та напишуть дуже багато. Але все це буде потім. Тоді, навесні, необхідно було діяти швидко та ефективно.
«Перший мій досвід був, коли звернулися знайомі з фронту мої. І сказали, що не мають, як помитись. У них фактично гнили вже ноги, бо нема змоги підтримувати гігієну. І все, в мене сталась істерика, я була вся в сльозах, будь що вирішила: маю організувати хлопцям цю можливість. І стала збирати гроші. А треба було немало, близько 25 тисяч гривень. І от я, чесно кажучи, геть не соромилась. Коли запрошували на якийсь День народження друзі чи знайомі, я перед усіма гостями вставала і казала: «Шановне товариство, нам треба гроші на бочку! Я розумію, що у нас свято, і все гаразд, сидимо за столом, але вони там за нас воюють. І ми зобов'язані допомогти!» Я як зараз пам'ятаю один із таких днів, коли звернулась до дуже поважних гостей, і все, всі без розмов дістали і скинулись. Це був дуже показовий випадок. І все, ми потрібну суму зібрали, бочку я придбала, водоканал нам її безкоштовно залив. Олена Максимова (керівниця оптової бази «Скорпіон» — авт.) забезпечила бутильовану воду, тушонку, інші продукти. Словом, ми просто битком забили цілу велику вантажівку нашим хлопцям. І все, далі пішло все по накатаній».
Всі зусилля тим, кому найбільше треба
Надихаючий початок волонтерської діяльності дав зрозуміти, що направду для українця нічого неможливого не існує, аби було бажання. Відтак, почали отримувати запити від перевірених джерел, друзів та знайомих, які боронять Україну на передньому краї. І в цьому сенсі одразу ж для себе пані Ірина визначила пріоритет. Допомогу скеровувати саме туди, на «нуль». Бо саме там захисникам найскладніше.
«Реагували на інші запити від своїх знайомих чи друзів з фронту. А таких чимало. Була звістка, що проблеми з продуктами харчування у хлопців на Харківщині. То ми разом зі знайомою Оленою Нестеренко, яка працює у Врадіївці, у сфері землеустрою, стали збирати ці продукти і продуктові набори і у Врадіївці, і в Первомайську. Спакували то все у величезну коробку, тягнули, збоку воно мало, певно, дивний вигляд. Дві жінки тягнуть величезний такий пакунок (сміється)».
Крім швидкості в наданні допомоги пані Ірина намагається демонструвати ще й гнучкість. Реагувати на те, що найбільш актуально саме зараз. Отже, з наближенням зими, коли волонтери намагаються забезпечити захисників засобами обігріву тощо, дещо інакше формуються і продуктові набори. Тепер це вже не просто напівфабрикати, а готові страви.
Фото: зі сторінки Ірини Григорук у Facebook
«Ми знаємо, що хлопцям на передовій багато де проблематично готувати їжу, тому намагаємось робити і доставляти готові каші, з м'ясом. Аби можна було банку відкрити і мати готову страву. Відповідно, дізнались про це мої знайомі, хтось овочі приніс для каш, Юра Коцюбинський запропонував кількадесят кілограмів риби. І ми будемо цими днями експериметнальну партію каші з рибою робити. Валерія Погорільська подбала про крупи, доставила кілька мішків. Всі ці продукти ми доправляємо до «Пампушки» і на базі цієї їдальні все виробництво відбувається. Дуже багато продуктових наборів доправляють нам з Врадіївки та Кривого Озера. І неодмінно з кожною посилкою на фронт ми додаємо подарунки від наших дітей. Це лист та іконка з листівкою ручної роботи».
Первомайське волонтерське ком'юніті, що надихає ще більше за поляків
В розмові зі мною пані Ірина постійно називає людей, з якими взаємодіє. Причому протягом усього часу пам'ятає майже кожного і охоче наголошує на тому, завдяки кому стався той чи інший черговий гуманітарний рейс на передову. На запитання, чи ці згадки пов'язані з професійною діяльністю і дуже широким колом знайомств, жінка з усмішкою відповідає, що в такий спосіб хоче віддячити всім і кожному, хто долучається до допомоги і розділити спільні досягнення на всіх. Жартує, на інтерв'ю погодилась не задля особистого піару.
«Маю сказати, що наші люди теж неймовірні. Не менше, ніж поляки. А в дечомусь і більше. В місті я постійно взаємодію з людьми, які дуже багато роблять для допомоги нашим захисникам. Щодня. Щохвилини. Це безперечно їдальня «Пампушка», де цілодобово щось готують, випікають, передають. Ми долучаємось, доставляємо продукти, а вони, відповідно, готують каші різні, тушонки тощо. Між нами постійна комунікація і взаємодія. Щось треба від нас — надаємо, щось треба закрити нам, питаємо, отримуємо. За доставку на «передок» ми теж спокійні. Бо спільний наш знайомий Анатолій Биков (ГО «Ніхто крім нас» — авт.) від початку війни вже 8 років їздить без найменшого страху.
Окремо хочу відзначити Діану Мурзу. Молода дівчина, маючи на руках немовля, волонтерить безупину щодня і допомагає в усьому, що може. Активно співпрацюємо ми із базою «Скорпіон». Річ у тім, що до них з Хмельницького тамтешня ГО «Прозора громада» доставляє регулярно великі партії тушонки. Це домашнє виробництво, все якісне, свіже і завжди вчасно. І от вони щотижня партію у 200-250 банок тушонки до Первомайська надсилають. А ми їм, відповідно, надсилаємо банки: закуповуємо або збираємо по людях. Бувало таке, що в сезон «закруток» в людей була власна потреба в цій склотарі і майже не приносили, так один із наших місцевих підприємців, Арман Казарян, власним коштом закупив тисячу штук і ми надіслали до Хмельницького. Бо не могли допустити перерви в постачаннях. Адже наші захисники мають отримати все вчасно, без затримки».
Так само окрема історія, варта екранізації, це пиріжки. Вони варті того, аби стати локальним брендом. Подружжя літніх людей, дізнавшись про волонтерську діяльність Ірини Григорук, завітали до неї та висловили ініціативу долучитись і пекти пиріжки.
«Це сусіди моїх дітей, подружжя Гербенських. Пані Тетяна та пан Михайло. О 6-й ранку вони вдвох починають працювати, і о 6-й вечора віддають нам 300 пиріжків. Неймовірно смачних. Я просто стримати емоцій не можу навіть зараз, коли про це кажу. Щодня. Двоє пенсіонерів випікають три сотні пиріжків. У нас був такий період, що не було ким їх передати, і довелось зробити паузу на пару тижнів. Так пані Тетяна прийшла до мене із претензією, чому це я її залишаю без роботи, адже захисники наші чекають пиріжків! Я не уявляю де-небудь в іншому місці в інших людей щоб таке було, як є у нас в Україні. Щойно написала я пост в соцмережах про випікання пиріжків, відгукнулась та виявила бажання долучитись Олена Філонок. То тепер ми намагаємось чергувати: якщо велика партія, то доручаємо пані Тетяні та пану Михайлу, якщо маленька, то її бере на себе Олена».
«Нині всі ми дійсно інші, ніж до війни»
Протягом всієї розмови Ірина Григорук наголошує на неймовірності українців, та якостях, які війна посилила, покращила. Шкода, що все найкраще в собі люди відкрили лише на тлі таких сумних подій. Та разом з тим, пані Ірина певна, тепер ми стали інші назавжди.
«Ми тепер сильніші. Стійкіші. Згуртованіші. Більш чуйні та свідомі. Раніше в мене не було стільки усвідомлення необхідності допомагати. Так, на якомусь базовому побутовому рівні ми всі допомагаємо, підтримуємо, бо це частина нашої ментальності української. Але якщо я раніше могла, умовно кажучи, сплатити за продукти бабусі в черзі в АТБ і відчувала якесь полегшення моральне, то тепер мені цього недостатньо. Я працюю, допомагаю, і що більше роблю, то більше відчуваю задоволення, але разом із тим відчуваю, що слід робити ще більше. Це таке замкнене коло. Коли зараз стало холоднішати, в мене всі думки там: як там наші захисники, в окопах, у холоді, під дощем… Тому стараємось робити все для них.
Я пишаюсь тим, що народилась в Україні, і тим, що я українка. Бо наші люди просто неймовірні. Не знаю, чи якась інша нація змогла б впоратись з таким натиском. Цей виклик на моє переконання до снаги не всім, але українці його прийняли і справляються. Кожен дім, кожна родина, всі об'єдналися навколо спільної цілі».
Насамкінець, коли вже кілька разів до кабінету зазирнули колеги пані Ірини, даючи зрозуміти, що попри відсутність світла вже очікують клієнти, а я своєю чергою став дякувати за розмову, то почув таке, після чого переконався: українці дійсно непреможні.
«Чекайте, користуючись нагодою, а як нею не скористатись, я б хотіла звернутись до всіх, що ми нині збираємо овочі, а саме: цибулю і моркву для виготовлення каш. Тому будемо раді будь-якій допомозі. Дякую всім, хто долучається, дуже дякую. Ми разом велика сила. Велика непереможна сила. І ми переможемо».
Додати нічого. Ми переможемо. Бо маємо найкращих захисників. І найкрутіших волонтерів.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
