Він активіст зі стажем, свою яскраво виражену громадянську позицію почав демонструвати ще тоді, коли це не було мейнстримом. Це саме він забезпечив «теплий прийом» проросійському політику Мураєву на центральній площі Первомайська і на певний час потому відео цієї зустрічі залетіло в тренди ютубу. На запитання, що спільного між Teen spirit, «Радіо Місто» та «Правим сектором» у Первомайську правильною відповіддю буде: в усіх трьох безпосередньо і активно брав участь Дмитро Погребнюк. Патріот, активіст, максимально відверта людина, а від початку повномасштабного вторгнення рф ще й волонтер. В інтерв'ю Гард.City розповів про шок у перші дні, невтомну працю у подальші та відсутність віри в те, що люди змінюються.
Розмовляємо з Дмитром на тлі успіхів ЗСУ на Харківщині і чергового запиту від захисників, над яким працює Південна ініціативна група волонтерів «Ґард», у якій Дмитро відповідає за медійний напрямок роботи. Хоча й до решти процесів теж долучається. Пропоную йому згадати лютий і перші дні повномасштабної війни.
Лютий. Ступор. Усвідомлення. Старт
— Отже, прийшов лютий. Почалося. Зараз багато хто каже, мовляв, та всі знали, та всі чекали. Ти чекав?
— Та якось всі чекали 14 лютого, ось зараз (росіяни — авт.) підуть. А вони не пішли. Ну то й ми розслабилися, а тоді 24 лютого дзвонить дружина мого друга, каже, так цей, тут війна, робіть шось! І ми з Оленкою (дружина Дмитра — авт.) ввімкнули телевізор, а там такі кадри, вибухи. І це просто фрустрація повна. Тотальна. І це тиждень було, цілий тиждень такого стану, коли ти сидиш і не знаєш, що робити. Цей стан важко описати словами і пояснити. Не розгубленість чи відчай. А от ступор. Глибокий всепоглинаючий ступор. А тоді тиждень минув, новини все більш невтішні, вони (вороги - авт.) все пруть і пруть, і прийшло усвідомлення чітке, шо треба щось робити. Спочатку ми стояли просто біля АТБ з хлопцями, збирали харчі, цигарки, предмети гігієни, все підряд. Теплі речі, каремати. Все віддавали хлопцям, на початку це була 40-ва бригада, тут по місцю, згодом просто бачили повз військові їдуть на автобусах, на машинах, ми їм прямо туди це все давали, запихали. Ось така була допомога на початку.
— Коли все вийшло на новий рівень?
— А потім, це було вже десь у березні, практично незадовго до того, як русня до Вознесенська дійшла, так це в пам'яті відклалось. Ми просто стояли на вулиці і розмовляли з Русланом і Сергієм Клименками (а ми знайомі були давно з ними). І от Сергій каже: давай шось робити. От приміром, броніки. Ось, каже, є плита, на той час невеликий лист металу, на 30 броніків усього він був, то це коштувало 47 тисяч гривень. Ну, я погодився. Зробили оголошення у фейсбуці. Що так і так, є плита, ми її поріжемо. Плитоноски хлопці вже шили тоді, знайшли і замовили тканину і вже працювали з нашими місцевими ательє. І люди почали скидати гроші.
Українська весна. Феномен єднання та взаємодопомоги
— З початком вторгнення, коли стартовий шок минув і всі більш-менш зрозуміли, в якому вони часі і просторі, почали неймовірно і наполегливо донатити, волонтерити, допомагати. Чи відчули ви цей сплеск?
— Точно відчули. Ось хоча б коли на бронежилети почали збирати. Треба було спершу 47 тисяч. Але ми не те, що 47 тисяч, ми три рази по 200 тисяч десь зібрали сумарно. Тобто ось за ці сукупно понад 600 тисяч гривень ми купували метал. А він дорожчав просто на очах. І суттєво дорожчав, тому нам доводилось вже по обставинах реагувати. Але все одно ось такі три закупівлі серйозні ми здійснили. І кількасот бронежилетів у підсумку хлопцям нашим передали.
— Що було крім бронежилетів? Адже ваша група врешті розширила своє коло діяльності.
— Врешті, саме бронежилети відійшли дещо на другий план. Бо броня несертифікована в нас, це правда. Але попри це, всі плити наші простріляні, бронебійними набоями навіть, і ми могли із впевненістю сказати, що ці плити якісні. Хоч і несертифіковані. Певно, в тому числі і з цієї причини запитів на бронежилети ставало все менше. Натомість, запити були на автівки, акумуляторні станції на сонячних панелях. А зараз наближається зима і хлопці ще й запропонували робити пічки з газових балонів. Буржуйки так звані. Отаким чином наші пріоритети змінювались протягом півріччя війни.
Зразок пічки, яка поїде на передову
— Ясна річ, що, як і всі волонтерські рухи, абсолютно все охопити не вдається. Бо потреба завжди перевищує можливості. Але прагнути, як кажуть, треба. Як в цьому сенсі у вас?
— Запитів на ту чи іншу допомогух було в десятки разів у фінансовому еквіваленті більше, ніж ми могли б потягнути з огляду на наші надходження коштів. Треба додати, що крім цих понад 600 тисяч, які задонейтили люди, а це дуже суттєво для нашого міста невеликого. Та крім того, хай не мільйон, але точно 600-700 тисяч брати Клименки вклали власних коштів. Це і комп'ютери, і павербанки, і ноутбуки, все, що можна було, вони все віддавали у війська. Просто все, що могли.
Рецепт підтримання себе в ресурсі: працювати, нічого нового
— Людині властиво перед обличчям проблеми зібрати зусилля в кулак, напрягтися, проблему вирішити і видихнути. А коли все триває місяць, два, три, пів року, а напруга не зникає і для видиху місця немає. Як тримати себе в купі?
— Людина так влаштована, що завжди дбає про своїх ближніх в першу чергу, а тоді вже про всіх решту. Так і в моєму випадку. Попри те, що весь медійний і рекламний ринок взимку спочатку завмер, а в лютому просто накрився, в мене залишалась певна фінансова подушка, аби просто банально прогодувати родину. І отже, хай і без роботи, та я був спокійний, що дітям не доведеться голодувати, і весь свій час присвячував волонтерству. І міг це робити доволі довго. Частково заробіток залишився у дружини, тож на їжу нам вистачало, і все, решта не мало значення. Ми тримались. Крім того, відчуття потрібним себе саме тут, на цій ділянці, в цьому місці, у цей час, теж сильно мотивує. Та й коли ти зайнятий чимось, нема часу гортати стрічки і впадати у відчай. Звісно, поза канвою всіх подій перебувати не виходить, ти все одно в курсі того, що відбувається. Але точно знаєш, що робиш потрібну корисну справу і вона бодай трішечки, на якусь частинку відсотка допомагає лупити ворога і гнати його геть з нашої землі. Оце все в купі і дозволяло триматися у формі і не «поплисти» морально.
Хтось пішов воювати, хтось залишився вдома, до когось черга ще дійде і він теж піде. Але навіть залишаючись тут, в тилу, не слід думати, що ти не приносиш користі. Просто не сиди, склавши руки, а бери і роби щось корисне! Щось, що допоможе наблизити спільну мету — перемогу над руснею.
«Чи вдалось «наволонтерити» на яхту? Що, навіть на «євробляху» нє? Тю… нащо воно тоді треба»
— Навколо волонтерства, як і будь-якої благодійності, завжди існує певний ореол скандальний. Комусь іноді здається, що це передусім джерело самозбагачення. Але переважно все ж існує певний кредит довіри. Як у вас?
— На щастя, зі мною, та загалом з нашим осередком волонтерським не трапилось жодного «зашквару» за весь час. Жодної претензії, наскільки я знаю, що щось витратили не туди, або щось собі хтось прибрав, такого не було. Так, розумію, що розмови, чутки та плітки про те, що волонтери «працюють на себе», завжди є. І вони, на жаль, небезпідставні іноді. Бо є й шахраї, якщо в масштабах України взяти. Але їх потроху кіберполіція, Служба безпеки відловлюють і карають. Ми з хлопцями на свою адресу жодної претензії не отримували.
— Чому, на твою думку, вам так довіряють?
— Хоча б тому, що ми одразу до початку нашої діяльності заявили про себе, подзвонили в СБУ і сказали, що хочемо допомагати. Всі дані про нас є, вся діяльність наша як на долоні, будь ласка, все можна перевірити. Так само ми написали заяву до районної військової адміністрації, і був одразу ж прямий зв'язок і з Віталієм Кімом. Він від себе доручив СБУ перевірити, хто ми такі і усний дозвіл ми отримали. Бо тоді не було часу на паперові бюрократичні процедури. Просто перевірка по нам пройшла, і в мене ще навіть досі є повідомлення від Кіма, мовляв, хлопці, все ок, хто ви, що ви, ми перевірили, все добре, працюйте.
За цей час ми якогось негативу на свою адресу, чи звинувачень, чи обгрунтованих претензій не отримували. Хоча, звісно, зі свого досвіду можу сказати, що більше за все розповідає той, хто нічого не робить! Але зато починає «та от за 30 тисяч вони в тилу штани протирають…» Ага, то давай, шуруй замість них, попротирай ти штани за 30 тисяч! Або «та они там по сто тищ получают», так вперед, чувак, ось тобі сто штук, валяй на «нуль»! Давай, і побачимо, 100 тисяч — це багато чи мало за твоє життя. Тому дійсно, коли такі розмови чуєш, смішно стає.
Півроку — тримаємось. І будемо триматись до Перемоги. Та й після Перемоги теж
— Озираючись назад, зараз, коли вже півроку війни позаду, як можна оцінити вплив цього страшного півріччя?
— Я знав, що колись це станеться. Що буде врешті відкрита війна і повномасштабна. Але я навіть уявити не міг, що буде стільки жаху, нелюдських вчинків і стільки горя. Як більшість цивільних людей, гадав, що конфлікт переважно точитиметься на Донбасі, з перемінним успіхом, але у підсумку з нашою перемогою. Утім, подумати, що буде аж так глобально, коли весь світ задіяний практично, не міг і подумати. Звісно, зараз, за понад півроку є вже повне усвідомлення реалій, того, куди ми рухаємось і які наші цілі. Ми згуртовані, консолідовані і це головне.
— Що змінилось особисто для тебе в ментальному плані?
— Я ж крім всього іншого ще й музикант. У мене свій гурт є. І от якщо до війни ми писали про кохання, про складні стосунки, зрада, оце все, то після початку вторгнення була довга перерва. І от нещодавно ми зробили дві пісні, і вони кардинально відрізняються. Якщо раніше це було кохання, то тепер це війна. Але не про те, які ми бідні, що на нас напали. А як ми нищимо ворога, розповідаємо, як вони в муках будуть здихати на українській землі. Риторика наша повністю змінилася, так би мовити, творчий вектор змінив напрям. Тепер це про знищення ворогів не добираючи слів. От це точно змінилося.
— А чи змінилися люди? Про всіх загалом не станемо говорити. Давай про наших містян, з якими бачишся щодня. Як з ними на твій погляд?
— Чи змінилися люди? Проукраїнськи налаштовані люди стали ще більшими патріотами. А от «вата» так і лишилась «ватою» і нею лишиться. В мене нема ілюзій щодо цих людей. Бо там геть інша система цінностей, вони в іншій системі координат. І вони в ній вже і будуть все своє життя.
— Добре, але як з цим бути далі, після перемоги?
— Зараз вже українське суспільство стільки пережило, через стільки горя пройшло, що ніхто не толеруватиме проросійську позицію. Тепер, я певен, коли сталось стільки смертей, стільки руйнувань, будь-які оці розповіді про «адін народ» і таке інше будуть поза законом і за це буде реальне покарання. У правовій площині. І суспільний осуд та неприйняття на громадському рівні. Звісно, переробляти, «перепрошивати» людину ніхто не буде, бо це неможливо, хіба шо в істеричних ефірах кремлівських каналів можуть розповідати про «секретні біолабораторії» і експерименти над людьми. Насправді, ніхто не чіпатиме нікого, поки людина не перетне межі закону. Хочеться жити з «рускім міром» в голові? Будь ласка, але транслювати ці всі наративи на загал — тут вже вибачте, так не вийде.
— А все ж таки, якщо звузити із всього суспільства до окремо взятого міста Первомайська?
— Так само я не бачу якихось особливих змін глобальних у Первомайську. Певно, в містах, як-от: Харків, Миколаїв та інші, які, на жаль, на собі відчули і щодня відчувають «братню любов» русні, там вже сумнівів точно мабуть ні в кого немає і там оце усвідомлення себе як українця сталося однозначно в усіх. Або принаймні в абсолютної більшості. Наше місто в тилу, на щастя для містян, нічого до нас не прилітає, тому тут вже справа в особистій свідомості кожного.
— І як на твій погляд у наших земляків зі свідомістю?
— До честі наших містян хочу сказати, що все ж багато хто допомагає. Дійсно багато. Несуть, все, що можуть. Роблять все, що можуть. Ось зараз нам ці балони газові теж несуть. Так, донейтити гроші, як на початку, зараз вже важко, бо люди готуються до зими, багато в кого джерела надходжень зменшились або й взагалі зникли. Морально теж людина залишається людиною і втому емоційну нікуди не дінеш. Але люди через «не можу» все одно впахують, як можуть. Українці ще більше усвідомили те, що саме вони виграють цю війну, а не хтось інший. І це надихає їх пхнути далі. Люди бачать результат своєї спільної завзятої щоденної роботи.
— Але в те, що людина прозріла, передумала, переосмислила, віриш? І стала мислити проукраїнськи?
— Не вірю, абсолютно не вірю ні секунди! До війни, причому, я вірив, чесно. Але зараз, коли росіяни залили кров'ю стільки наших міст і сіл, а ти розмовляєш і чуєш оцю «соловйовщину», що «нас звільняють», що всі ці жахливі картинки із закатованими цивільними — то фейк і так далі. То приходить розуміння, що ні, це вже в голові на все життя. І це невиліковно. Все, що від нас залежить, це виростити наших дітей українцями на українській землі. Нам своє робити і ми це маємо зробити як слід.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
