Ця жінка поєднує в собі, здавалося б, несумісні речі. Самопожертва, виплекана роками роботи в соціальній сфері, вміння пропускати через себе негатив і зберігати здоровий глузд, та, водночас, яскрава і креативна натура, яка прагне реалізуватись, приміром, на сцені. Один лишень проєкт «Мадам Весна» чого вартий! Тоді вона була серед кращих, і буквально заворожувала своїм образом глядачів та журі. А в останні дні лютого 2022 року вона питала власного сина, чи не забарився він, бува, навідатись до військкомату. І зараз, поки її чоловік та син боронять Україну в лавах ЗСУ, вона в режимі 24/7 волонтерить в тилу. Олена Орляк розповіла журналісту Гард.City, як не шкодувати себе для допомоги іншим, що її мотивує не зупинятись і чим мріє зайнятися після Перемоги.
Знайомтесь: первомайчанка Олена Орляк. За першою освітою — вчителька початкових класів. Довгий час працювала у благодійному фонді, націленому на порятунок людей із наркотичною залежністю. Ведуча на святах. Тепер — волонтерка.
Вдалий попередній досвід
— Соціальна робота — то для вас близький напрямок. Чи можна сказати, що цей досвід став у нагоді?
— До війни була теж благодійність, практично такий самий напрямок. Але трошки інший фокус. Ми працювали з хворобами, залежностями. І той період роботи із наркозалежними дав дуже багато. Це неймовірний досвід, якщо можна так сказати. Він навчив інакше дивитись на людей. Розуміти, що дійсно, людське життя дуже складне, щоб судити однозначно. І що допомагаючи, не слід чекати подяки. Ти робиш це, бо маєш. Бо так треба. Бо це твій свідомий вибір і нічого тобі ніхто за це не винен. А зараз чому? Тому що в такій ситуації — як сидіти вдома? По-перше 24-го числа передзвонила мені донька, яка була в Києві в той час, і каже, мама, війна! В мене шок, як в усіх. І до неї ще й приїхала знайома на курси, 16 років дівчині, і це жах, це дитина чужа, яку треба привезти додому, повернути. Вони добиралися 12 годин із Києва.
— Які були перші кроки в ті дні, коли в думках усіх панував хаос і не було зрозуміло, що далі?
— На другий день ми побігли одразу робити коктейлі Молотова тут, на місці, з донькою, з подругою, пішли до Палича (Анатолій Биков, ГО «Ніхто крім нас» — авт.), каламутили, колотили… То був шок, хотілось шось робити. Ввечері чоловік прийшов з роботи, а ми в мазуті, чорні. І він здивувався тоді, мовляв, що вони вам допоможуть, ці коктейлі? Зараз вже інший час, інша війна. Але був запит внутрішній робити бодай щось.
— Як вирішили змінити напрям діяльності на більш гуманітарний?
— Одного разу, незадовго після початку бойових дій, побачили, що в місті збирають речі, донька запропонувала подивитись, що можна тепле віддати. Ми принесли, а там на місці побачили, що дуже багато всього несуть, але немає кому розсортувати, систематизувати то все. То й лишились допомагати. А потім вже донька поїхала, бо робота, а я залишилась. І так від початку березня, я від «Пампушки» (гуманітарний хаб на базі їдальні «Пампушка» — авт.) вже нікуди не діваюсь. Бо все те, що там відбувається, воно не дозволяє залишитись осторонь. От вчора прийшов чоловік, показує фото свого будинку. Вірніше, місця, де був будинок. Люди без нічого залишились. І він прийшов до нас із надією, що бодай чимось зможемо допомогти.
Візочки для матусь, які тепер стали первомайчанкамиФото: архів Гард.City
— Хто ще долучається до роботи в гуманітарному хабі?
— До нас приходять допомагати і дівчата з родин переселенців теж. Бо не знають, де дітись. Людина шукає, де себе застосувати. Без них ми б не впорались би точно. Перше, що вони краще розуміють людей, які приїжджають, їхні потреби, швидко аналізують запити. Крім того, з-за кордону теж приходить різне. Буває, відкриваєш, і не розумієш, що із тим робити далі. Бо виявляється там, за кордоном, не до кінця розуміють наші потреби. А якщо точніше, то майже не розуміють.
— Як можна оцінити реакцію міста, містян на війну загалом і на те, що в місті з'явилося багато вимушених переселенців і є постійна потреба допомагати?
— Загалом я в шоці, в приємному шоці від наших людей, первомайців. Несуть речі, всяке буває, але щойно написали, що треба ковдри, наступного дня пакунки лежать. Посуд попросили — наступного дня вже гори посуду нанесли. І тепер ми вже маємо і склад іграшок, посуду, чого треба, все. Наші люди не шкодують нічого.
Як втриматись у формі на довгій дистанції
— Від початку березня до початку осені минуло вже пів року. Психологи все частіше констатують виснаження, емоційне вигорання, особливо в тих, хто працює в дотичних до війни та волонтерства сферах. Як у вас із цим?
— А втоми не відчуваєш. Розумієш, що вдома багато роботи, з батьком (по догляду — авт.) багато роботи, але цього всього не відчуваєш. Якось ідеш і робиш. У мене телефон вимикається від безлічі повідомлень і сповіщень. Люди пишуть: комусь треба ковдра, комусь треба ліжко, комусь треба ще щось, всі на тебе розраховують. То хлопцям (на фронт — авт.) треба відправити щось, і ти просто вже не дозволяєш собі почати скиглити. Ти включаєшся і працюєш. І коли до тебе по 20-30 людей за день приходить фізично, і всі на тебе сподіваються, то тут вже немає місця меланхолії. Ти просто не маєш права не виправдати сподівань. Бо цим людям нема більше на кого сподіватись.
— Волонтерський колектив — то все ж таки теж колектив. Кожна людина інакша. Як вдається на тлі суттєвих фізичних та емоційних навантажень знаходити спільну мову? Чи взагалі вдається її знаходити?
— Взаємодія в колективі будується на тому, щоб передусім задовольнити потреби наших людей. Буває, звісно, всяке, і десь емоції мали вихід, десь посперечались. І вже думаєш, що досить, з цією людиною не готовий більше поряд взаємодіяти. І вже завтра не прийдеш. Але наступного дня все переосмислюється, все залишається позаду. Головне, що усвідомлюєш, що хлопцям там (на фронті — авт.) важче. І все інше на задній план відходить. Амбіції, емоції, образи, власні кордони. Все. Просто береш зранку і далі працюєш. Бо так треба.
— Чи слідкуєте за ситуацією на фронті? Чи є на це час і як реагуєте на події там?
— Останні події на фронті надихають — не те слово. Бо в нас працюють дівчата звідусіль. З Райгородка, з Краматорська, з-під Миколаєва, Засілля. І коли вони щодня приходять і ми спілкуємось і розповідаємо, що наші хлопці пройшли там-то, «відгризли» якийсь шматок нашої землі, то це неймовірно надихає. Ми бачимо, що наші старання десь теж допомагають. І стараємось ще більше.
Фото: з особистого архіву Олени Орляк
Про життя крім волонтерства і після Перемоги
— Чи не виникає бажання повернутись бодай частково до якоїсь звичної для себе, довоєнної діяльності? Принаймні, аби якось переключитися.
— У мене зараз хлопці (чоловік і син — ред.) служать, то я можу собі дозволити не працювати. І цілком себе присвятити волонтерству. І хоч мені надходили запити на роботу, запрошували на свята (до війни Олена проводила святкові заходи — авт.), але яке з мене зараз свято?! Коли таке навколо коїться? Я цього не розділяю просто. І хоч я розумію, що треба якісь кошти заробляти, якось дітям допомогти, все це треба, але я не уявляю для себе, як в такій обстановці якісь святкування проводити. Так, розумію, навіть самі наші воїни кажуть, що вони за те і воюють, аби ми в тилу жили повноцінним життям. Але я не можу. Просто не можу, коли хлопці там кров проливають, тут святкувати. І не зможу до Перемоги. А після Перемоги — побачимо.
— Чи помічаєте в собі якусь зміну у ставленні до людей через півроку волонтерства на тлі війни?
— Я по собі відчула, що стала більш агресивною до людей. Бо дуже болісно бачити, що одні зараз десь там ризикують життям, а інші тут ніби нічого не відбувається. Важливо, ще не до всіх людей таке ставлення, а лиш до тих, хто тут в тилу собі живе, як завжди, святкує, відпочиває, розслабляється, м'яко кажучи. І от до них у мене таке пасивно-агресивне ставлення. Так само дещо скептично ставлюся до тих, хто виїхав з Первомайська. Не переселенців, а саме наших містян. Хто просто взяв і поїхав за кордон без об'єктивних на то причин. Так, я розумію, коли малі діти, коли якісь об'єктивні причини. А коли просто взяти і виїхати, бо так спокійніше… Вибачте, але у нас в місті безпечно, як на мене. Звісно, відносно, бо у нас всюди не до кінця безпечно в країні зараз. Але все ж! У місті повно роботи! Важлива ремарка — роботи, яка не про гроші. Але яка про допомогу. Втім, у принципі, може, це моє особисте упередження, кожна людина має своє виправдання.
Звісно, змінилось все. Бо мені як вчителю початкових класів навряд чи виглядало би логічним відмовитись від своєї теж важливої та корисної супсільству роботи. Але я не розуміла, як можна інакше, не розуміла, як можна залишатись осторонь. І хай на початку, коли ще в нашому хабі було дуже мало робочих рук, чоловік і донька бачили, яка я звідти приходила і сварили мене, казали, я себе виснажую, маю дбати про своє здоров'я теж… А я не розумію: як інакше?! Якби могла, я пішла би воювати, але куди мені? Аби ще мене там десь хлопці спасали і мали купу проблем через мене? Не хочу бути баластом. А тут я розумію, що робити і як. І роблю.
— Всі, хто наближає Перемогу в міру своїх сил, так чи інакше, роблять це, бо знають, для чого їм це, що будуть робити після Перемоги. Який ваш варіант розвитку подій у повоєнному житті?
— Хочу після Перемоги кардинально змінити своє життя. Хочу подорожувати Україною. Багато хто дивується, але в мене ніколи не лежала душа до цих всіх Єгиптів, Туреччини і такого іншого. Я обожнюю Карпати, обожнюю Львів. Колись я на свій день народження просто взяла сама і поїхала в подорож до Львова і Карпат. Подихати повітрям і розрядитись. І це так було класно! Побачила купу прекрасного, відчула той весь колорит, так відпочила душею. І от хочеться продовжити подорожувати Україною.
Перше, це звісно, Перемога. Друге — подорожувати Україною. І третє — більше приділяти уваги родині. Бути ближче з найближчими. Бути корисною для тих, хто найцінніший. Щойно переможемо, так і буде.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
