Її мрія обов’язково здійсниться: син приїде з фронту і вони відкриють найкращу кондитерську в Первомайську. А поки що Олена Філонок випікає торти на замовлення, пиріжки — для захисників України, молиться про Перемогу і щоб солдатики повернулися додому живими і здоровими. Звичайну життєву історію незвичайно талановитої первомайчанки читайте на Гард.City.
Зустрілися ми з Оленою теплої недільної днини за столиком кав’ярні у центрі Первомайська і за годину спілкування встигли зрозуміти одна одну, посміятися і поплакати. Ця тендітна жіночка із щирою веселою усмішкою та сумними очима була відвертою, як це зовсім не часто буває на інтерв’ю. Вона не намагалася здаватися кращою, ніж є, розповідала про себе щиро простими словами.
За спиною у Олени раннє заміжжя, материнство, різні міста та місця праці, пошук себе — довгий шлях від звичайного захоплення кулінарією до майстра-кондитера, славного на всю громаду.
Олена Філонок: «Як я зрозуміла, що люблю десерти»
Ви не повірите, я не вчилася на кондитера. Сама я з Лисої Гори, закінчила школу, зустріла хлопця, закохалася по вуха і вийшла заміж. Звісно, батьки були проти. Мама — як будь-яка мама. Ось я стала старшою і розумію, що вона пережила, коли я сказала, що в 17-ть іду заміж.
Зараз йому вже двадцять два роки. Мій Едуард — захисник України, підписав контракт, служить в Національній гвардії вже 2 роки. Зараз у місті, де тривають постійні обстріли.
Скільки себе пам’ятаю, мене «тягнуло» тісто. Ще геть була малою, вважайте, сільська родина, мама працювала бухгалтеркою у сільській раді, тато був водієм. Господарки — купа! Батьки додому прибігали, не знали, за що хапатися: і корови, й свині, і птицю увесь час тримали. Я почала дуже рано сама готувати їжу. Хотіла мамі допомогти, розуміла, що їй важко. Гарно пам’ятаю, як зварила перший суп. А потім якось батьку дали в колгоспі зерна, ми наміняли борошна, мама пекла хліб. Сказати, що я їй сильно допомагала, то ні. Мені було лінь вставати о четвертій ранку. Лише згадую її світанки, як вона тісто вимішувала. У мами і піч є вдома, все, як має бути. Ану ж зроблю сама! Запитала, як, зробила на одну хлібину. Тоді мені було 11 років. А як же мені було приємно, коли мене мама хвалила! Бо вона взагалі-то була не дуже щедрою на похвалу. Говорила: «Нехай чужі тебе хвалять». Згадую той хліб, і пам’ятається, що він був такий смачний. І мама говорила, що смачний. У 12 років вона вже могла на мене покластися, як на саму себе.
Ще з тих пір любила я щось додати до рецепта своє. Вичитаю гарного рецепта, а в селі де все необхідне взяти? І починаю я одне іншим заміняти. Добре, як вийде, а ні, то свариться мама, кричить: «Лєна, не експериментуй, ти ж бачиш, що виходить!» А я плачу, мені так досадно. А потім мама на роботу, а я починаю хімічити.
Було мені років із 25-ть, у селі з роботою не дуже, а біля нас була пекарня. Спробувала, мене взяли, вже через 2 місяці я була старша зміни. До сліз спочатку не хотіла, там були такі дорослі жінки. Однак все обійшлося, проробила там три роки. Така робота дуже важка, великі об’єми.
Потім ми переїхали до Одеси, потім до Миколаєва. З теплотою згадую час своєї роботи у ресторані китайської кухні — 10 років. Спочатку була офіціанткою, потім адміністратором. І от там я зрозуміла, що люблю десерти. Ми ж між собою спілкувалися, дівчата знали, що я готую вдома. Викликає мене до себе директор і говорить: «Хочу запустити у нас лінійку десертів, а окремо шукати кондитера не хочу, мені сказали, що ти можеш». І перераховує крем-брюле, панакоту і ще дещо. Я зовсім не знала, як воно готується. Відповідаю: дайте мені пару-трійку днів. Відкриваю інтернет, шукаю рецепти, перевіряю, пробую. І в мене у підсумку вийшов такий крем-брюле класний! Одного разу офіціант мене підкликає, клієнти кажуть: ми до вас на ваш крем-брюле аж з Херсону приїздимо. І така мене гордість взяла.
Фото: Із фейсбуку Олени Філонок
Потім ми переїхали до Первомайська, у чоловіка тут була бабуся. Вісім років я їздила на роботу до Миколаєва. А далі ресторан закрився і я мусила шукати роботу в Первомайську.
«Колись передам свої рецепти у спадок»
Працювала в пекарні, однак краще працювати на себе. Ще з Миколаєва мене не покидали такі думки. Потім друзі і рідні, у яких є дітки, просили зробити торт раз, другий. Потихеньку почала підкуповувати все необхідне обладнання. Мабуть, не я одна так починала. Жити якось треба. Думаю: а чому б не попрацювати на себе? Пам’ятаю, випікала бісквіт, різала його на шматочки і носила магазинами, пропонувала спробувати по шматочку. Однак це не варіант для реклами. Найкраще працює особиста рекомендація від тих, хто уже спробував мою випічку. От і зараз мені дзвонять: мені дала ваш номер та-то і та-то. Раніше я могла похвалитися, що пам’ятаю, кому який торт робила, зараз вже ні, пам’ятаю лише постійних клієнтів. Зате стала вести щоденник.
Рецепти я беру з інтернету. Щось десь побачу, сподобається мені, починаю випробовувати. Ага! Отут треба дещо переробити, тут підправити. І зараз моя книжка — на вагу золота. Це мої рецепти, які випробувані, підлаштовані спеціально під мене. Колись передам свої записи у спадок (сміється — авт.).
Моя золота мрія: відкрити кондитерську. Щоб всі з дітками приходили, щоб були вишукані десерти. Я дуже рада, що почала виготовляти на індивідуальні замовлення торти. Коли я їх роблю, прямо медитую, заряджаюся натхненням. Можу до 12-ї робити, а о шостій ранку встаю, наче й важко, особливо на ноги навантаження. Але коли віддаєш торт, а іменник говорить: «Боже, як красиво!» — все, втому як рукою зняло. Я рада дарувати людям радість.
«Віддаєш торт, іменник говорить: «Боже, як красиво!» — все, втому як рукою зняло»
«Було передчуття, наче хмари згущалися»
За тиждень до 24 лютого я сподівалася, що син приїде зі служби до Первомайська на вихідні. Однак тоді нічого не вийшло, і моє серце вже почало колотитися. Якесь у мене було передчуття: щось буде, наче хмари згущалися. Вранці 24 лютого прокинулася, телефонує брат із запитанням: «Як ти?» А що я? Прокинулася, пішла годувати собак своїх. А він мені: «Олено, війна почалася!» Я ще тоді не повірила. Тоді брат почав перераховувати міста, які вже опинилися під обстрілом, а мені стає дурно. І перша думка: де моя дитина? Телефоную, у відповідь: «Мамо, все нормально». Він мені нічого не розповідає. Але я здогадуюся, в які місця їх кидали. Я впевнена, що у мого хлопчика є ангел-охоронець. Повсякчас дякую Богу, що він мою дитину вберігає. Сплю з телефоном (сумно посміхається — авт.).
Чоловік мій на роботі в Києві. І зараз там, працює. А я сама. Прошу сина: «Надсилай мені сердечка!» Надсилає. Чекаєш, задрімаєш, а телефон на лице — ляп (сміється — авт.).
Син говорив: «Давай ми тебе за кордон відправимо?» Ні, це не варіант для мене. Мої хлопці тут, і я буду тут. І куди я своїх собак із котами діну? Кому я їх залишу? На мені відповідальність.
Перший час повиносила з дому, що було — і постільне, і спальні мішки. Рукавички, шапки, светри — все, що просили. Так було потрібно і так було легше.
Після 24 лютого бачила вже свого хлопчика. Пам’ятаю, як він на відеозв’язок вперше вийшов. Поговорила, поклала слухавку, то плакала, мабуть, години дві. Моя дитина років десять додала, відразу зробився дуже дорослим.
«Майже повна зупинка в роботі була протягом місяця»
Замовлень регулярних не було після 24 лютого близько місяця. В холодильнику — купа заготовок. Один торт уже майже готовий на видачу, один тільки перемазаний кремом. Купа бісквітів. Починають надходити відмови. Щоб не пропало, пригощала сусідів тортами.
Аж ось дівчинка одна, у неї було попереднє замовлення на 7 березня. Пише: «Що там мій торт?» Я відразу: «Та який торт? Ви що?» А потім сіла і думаю: якщо людина замовила торт, значить, вона на мене розраховує. Відповідаю: «Знаєте? А давайте!» Пішла шукати продукти, ще й не було, де купити. Ледве знайшла те масло й інше. Зробила я цей торт і зрозуміла: потрібно далі працювати. Зловила себе на думці: якщо щось роблю, мені не лізуть страшні думки в голову. А то ж тільки новини слухаєш, гортаєш телеграм-канали. І так пішло одне замовлення, друге.
Ці торти виготовила ОленаФото: Із фейсбуку Олени Філонок
«Кожний мій пиріжок — із частинкою моєї душі»
А потім я натрапила на пост Наталії Клименко. Вона писала про дівчат, які робили випічку, а вона відвозила. Думаю: а чому я так не можу? Написала Наталії, так і пішло. Маякну: «Завтра будуть пиріжки!» Вона: «Ок!» Приїздить, забирає. І так ми з нею ціле літо. Мабуть, тисячі півтори пиріжків зробила, працювали для тероборони.
Потім я натрапила на повідомлення Ірини Григорук. Вони регулярно організовували передачі хлопцям на передову. Написала Ірині. Вже три рази по 100 пиріжків передавала, менше не можна, бо раз везти — так везти.
Багато чого пишу. Сама з себе сміюся — діти малюнки передають і я, Лєночка. 38 рочків. Але не можу інакше.
З борошном і олією мені допомогли. Спочатку я зі своїх продуктів повністю пекла, потім почали закінчуватися. А я й боялася брати від дівчат-волонтерок, аж візьму й не зумію, а борошно взяла? Може, хай би брав той, хто краще робить, підприємство якесь, бо я ж сама, а раптом би не вийшло? Але ж все вийшло. Зараз привезли мені паштет аж із Західної України, то я роблю дуже смачну начинку з картоплі та паштету.
Катаю пиріжки і увесь час думаю про них (захисників України — авт.). Син мій розповідав: «Привозять щось волонтери, а там записка: «Все буде Україна!» і на душі тепліше стає». Тож і я стала писати. Пишу, що за кожного молюся, що кожний мій пиріжок — із частинкою моєї душі, бо катаю, слухаю новини і увесь час думаю і молюся за хлопців. А на день народження вони передали мені квіти.
Все буде добре. Я відчуваю, що наша Перемога вже скоро. На початку був такий момент, що було геть страшно. Потім другий етап: втягуєшся, розумієш, що все не закінчиться так швидко, як тобі б хотілося. А зараз у мене реальне передчуття — Перемога близько.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
