Коли разом — то сильні

У Кропивницькому відбувся перший шахово-шашковий турнір пам’яті Великого Кубрата, який став не лише спортивною подією, а й символом єдності болгарських громад України. Захід зібрав представників національних спільнот, громадських діячів, дипломатів та гостей з різних регіонів держави. Особливе місце серед партнерів турніру займають і представники Первомайська, які багато років співпрацюють із організаторами у справі збереження болгарської історії, культури та національної пам’яті.

7 червня у Первомайську, у Центрі культури імені Єфросинії Зарницької, пройшов фестиваль мистецтв національних культур «Ми — українські». Захід об'єднав творчі колективи та представників різних національних спільнот, які живуть і розвивають нашу громаду.

До редакції днями принесли книги та світлини з болгарських Алфатару і Чілнова — і зникли без сліду. Тепер ці речі стали початком пошуку і нової розповіді про забуті родинні історії.

31 березня делегація з Первомайська відвідала Кропивницький, де взяла участь у презентації книги Олени Надутенко «Код Кубрата». Поїздка об’єднала представників громадської організації «Молодь Болгарії в Україні «Другари»», хореографічний колектив «Мозаїка» та родину українського захисника В’ячеслава Куцарева і перетворилася на насичений день зустрічей, виступів і екскурсій.

Події — це не просто про книгу чи офіційну зустріч. Це про дорогу, людей поруч і відчуття, що ти є частиною чогось більшого. 31 березня у Кіровоградській обласній бібліотеці для юнацтва імені Євгена Маланюка відбудеться презентація книги Олени Надутенко «Код Кубрата». Але для нас, для ГО «Другари», ця поїздка має значно глибший зміст. Це ще одна точка перетину з людьми, з якими нас давно поєднують спільні цінності.

Іноді цікаві історії починаються з одного повідомлення. До громадської організації «Болгарська молодь в Україні «Другари» написав бессарабський болгарин Олег Шевченко — чоловік, який давно захоплюється історією свого народу. Звичайна розмова швидко перетворилася на захопливу мандрівку в минуле: про болгарські поселення на півдні України, давні традиції та життя між болгарською й українською культурами.

9 березня 1956 року у бессарабському селі Байрамча на Одещині народився хлопчик, якому судилося все життя шукати коріння своє і свого народу. Це письменник, бард, журналіст Володимир Стафідов. Нині він живе у Дніпрі, очолює болгарську організацію «Родна кєшта», пише книжки, вірші й пісні, а ще має власний гурт «БубОкан», де звучать бардівські мотиви.

1 березня на головній сцені міського центру культури та дозвілля ім. Єфросинії Зарницької у Первомайську відбулося свято Баби Марти. Цьогоріч воно знову стало не лише фольклорним заходом, а майданчиком для єднання громади, вшанування традицій і висловлення вдячності нашим захисникам. У залі був аншлаг — сотні мартениць, українсько-болгарська атмосфера та щира зацікавленість глядачів. Як журналістка і співорганізаторка події, спробую передати в цій статті головні моменти й враження цього дня.

Він добровольцем пішов на фронт, пережив важке поранення, віддав частину себе за Україну і повернувся практично з того світу. Болгарин із Бессарабії, воїн із позивним «Болгар», сьогодні живе у Первомайську разом із дружиною та сином. Його історія — про війну, коріння, традиції і про те, чому національність не визначає, на чиєму ти боці.

Минулого року фестиваль «Баба Марта гуртує» став яскравою подією та започаткував добру традицію у Первомайській громаді. Цьогоріч містян і гостей міста запрошують на обрядову «Честита Баба Марта». Захід об’єднає творчі колективи, майстрів та представників національної болгарської спільноти, які дбайливо зберігають свої традиції та щедро діляться ними з усіма охочими. Водночас свято буде відкритим і цікавим для кожного — незалежно від віку чи національності. На гостей чекає насичена програма, атмосфера єдності, знайомство з болгарськими обрядами та тепле спілкування у дружньому колі.

У час, коли війна випробовує нас на стійкість і пам’ять, збереження національної та етнічної культури стає не розкішшю, а необхідністю. Саме про це історія болгарського народного ансамблю «Гуденки» з Вільшанки. Журналістка поспілкувалася з його керівницею Любов’ю Гончаровою, щоб зрозуміти, як болгарська пісня живе на Вільшанщині уже понад чотири десятиліття.

Напевно, це правильно — підбивати підсумки вже після завершення заходу. Адже саме так можна не лише подякувати всім, хто був поруч, а й зазирнути за лаштунки — у той особливий простір, де народжується справжня сила події. Саме там відбувається безліч процесів, непомітних для глядачів, але надзвичайно важливих і цінних. Тож спробую розповісти про головне. Усіх, кому цікаво, запрошую разом зі мною пройтися сторінками болгарського свята Сурва: як виникла ідея, навіщо це було потрібно і хто долучився до підготовки.