9 березня 1956 року у бессарабському селі Байрамча на Одещині народився хлопчик, якому судилося все життя шукати коріння своє і свого народу. Це письменник, бард, журналіст Володимир Стафідов. Нині він живе у Дніпрі, очолює болгарську організацію «Родна кєшта» («Рідний дім»), пише книжки, вірші й пісні, а ще має власний гурт «БубОкан», де звучать бардівські мотиви. Журналістці Гард.City пощастило поспілкуватися з паном Стафідовим.
Ця людина — історія
З паном Володимиром мене познайомив Сергій Осадчий, болгарський лідер на Кіровоградщині. «Ти з ним поговори, — сказав Сергій. — Це людина-історія, людина, яка тримає болгарський дух у Дніпрі». І справді: за кілька годин розмови переді мною відкрився цілий світ бессарабських сіл, болгарських казок, архівних таємниць прізвищ та переосмислення сучасної війни, яка вкотре змушує відчувати, хто ти і з ким ти.
До речі, пан Стафідов привітав первомайську громаду зі святом Баби Марти, де наголосив, що «доля недарма поселила болгар у цих краях, бо ця земля нам не чужа. Тут спочивають Кубрат, Аспарух, Бат-Боян, і сьогодні тут знову триває боротьба за свободу. Болгари завжди там, де борються за волю. Ми тут, і не маємо права втратити честь. Лише праця, взаємна повага й турбота про спільноту роблять нас сильними. Єдність — наша головна сила».
Фото: з родинного архіву
«Я з бессарабських болгар»
«Я з бессарабських болгар. Наші прадіди прийшли сюди в 1829 році. Оселилися в Кулевчі на Одещині», — розповідає він.
Батьківська лінія — з Кулевчі та Маразліївки (нині Білгород-Дністровський район). Дід був болгарином, а от у прабабусі справжній бессарабський «коктейль»:
«У неї намішано все: і грецька кров, і молдовська, і українська, і руська. Отака була суміш. Бессарабія — вона така».
Фото: з родинного архіву
Мати — болгарка з Делен. Закінчила медичне училище й за направленням поїхала працювати в Байрамчу. Малого Володю на кілька років віддали бабусі Іванці. Дід був пічником, знаним майстром. У родині тримали овець, робили бринзу, каварму, вино. На одну людину — по п’ять овець на рік. Їжа, одяг, тепло — все це зі своєї праці.
Фото: з родинного архіву
«Я пам’ятаю запах висушеного овечого кізяку, яким топили. Він навіть приємний. Бо тварина чиста», — розповідає пан Володимир.
Прізвище, якого не було
Історія родини почалася задовго до 1956-го, коли він з’явився на світ.
Якось Володимир поїхав у болгарську Кулевчу шукати своє прізвище:
«Я думав, що ще ж могли бути живі спогади про наших, але ніхто не чув фамілії Стафідов. Ніхто. Чесно, я їхав засмучений».
І саме тоді у пошуках стався несподіваний поворот. Знайомий із української Кулевчі — краєзнавець, що працював в архівах, запитав: «А по якому прізвищу ви шукали?»
«По якому? Стафідов». Відповідь була приголомшливою: «Це не ваше прізвище».
З архівних ревізьких казок з’ясувалося, що називали їх на прізвище Куртастоянов.
«Оце вам русифікація. Розумієте? Людина живе з одним прізвищем, а її коріння зовсім інше. Я був шокований, але водночас щасливий, бо знайшов себе. А ще гордий тим, що мої предки наполягли на своєму і замість Куртастоянов обрали собі суто болгарське прізвище Стафідови, що в перекладі з болгарської означає родзинка (сушений виноград)».
Дитинство з болгарським присмаком
Фото: з родинного архіву
Як уже згадувалося, перші п’ять років життя Володимир прожив у селі в бабусі Іванки.
«Я заговорив болгарською. Світ для мене був болгарський», — з теплотою в голосі пригадує він.
Бабуся не вміла ні читати, ні писати, але щовечора розповідала казки про хитрого Петера, про ведмедів, про селянське життя. І одного разу маленький Володя не витримав, втрутився у бабусині розповіді. Як то герой — не туди звернув, куди йому треба за логікою, дивувалася дитина.
«Я закричав, — розповідає Володимир, — «Бабо, як це? Він же завжди наліво!» А вона каже: «Онуче, у казках усе можливо». І з того моменту казки почав розповідати я».
Тоді ж він увібрав і болгарську ментальність, уважність до деталей, хазяйновитість, повагу до праці. Він пам’ятає, як сусіди розбирали новенький мотоцикл «по гвинтиках», щоб зрозуміти, як працює. Як дід-пічник будував печі так, щоб вони обігрівали дві-три кімнати й економили кожну тріску.
«У болгар усе має бути доцільно, капітально, надовго», — ділиться своїми спостереженнями Володимир.
Дніпро: шістдесят професій і одна справа
В 1976 році він приїхав до Дніпра. Не став дипломованим фахівцем, бо не вистачило терпіння сидіти п’ять років за партою.
За плечима близько 60 професій: від ремонтника ліфтів (навіть виграв фахові змагання) — до роботи на заводах. Він ніколи не пас задніх. Але болгарська тема не відпускала. З початку 2000-х активно працює з болгарською пресою, зокрема з Дорою Костовою, редакторкою «Роден край», видає книжки, пише пісні, створює бардівську студію «БубОкан», а ще — очолює в Дніпрі болгарську організацію «Родна кєшта».
«Не дуже нас багато, але поки є хоча б п’ятеро активних — громада жива», — ділиться Володимир.
Церква, громада і розчарування
Особливе місце в його спогадах займає історія з храмом у Делен. Старовинна церква, відбудована зусиллями громади, роками стояла без мощей, які необхідні за канонами релігії. Коли ж вирішили їх привезти, то до села приїхав один із митрополитів.
«Він побачив, що храм доглянутий, люди гуртуються, священника люблять і вирішив його перевести. Просто так», — згадує Володимир.
Село повстало. Люди не погодилися і почули у відповідь прокляття:
«Митрополит сказав: «Проклинаю ваше село до сьомого коліна». Уявляєте?»
Згодом з’ясувалося, що частина громади мала проросійські настрої. Володимира просили втрутитися, написати публічно:
«Я почав розбиратися і зрозумів, що там усе складніше. Половина людей за Україну, половина — ні. Я не міг підтримувати те, що суперечить моїй позиції».
Ця історія стала для нього болючим уроком, бо любов до громади не означає бути сліпим і глухим до настроїв.
Війна: сором і гордість
24 лютого 2022 року він зустрів у Дніпрі:
«Через два тижні пішов у військкомат. Мені тоді було 66. Не взяли. Сказали: хіба що можете окопи копати».
Йому було соромно за проросійські заяви болгарських політиків, за позицію тодішнього президента Болгарії. І раптом — новина: прем’єр-міністр Болгарії Кирило Петков організував постачання пального й боєприпасів Україні в перші місяці війни.
«Я не уявляю, як він це зробив під тиском проросійських сил, але Болгарія тоді реально допомогла і я заспокоївся».
Сьогодні Володимир багато спілкується з болгарами в Україні й у самій Болгарії. Каже, що настрої змінилися:
«Спочатку 70% були за росію, зараз все навпаки. В тому і наша заслуга: ми працювали, пояснювали, говорили. Скажу вам так: народ обманутий, але не безнадійний».
Єднання як обов’язок
Пан Стафідов переконаний, що сьогодні питання єднання усіх національностей, які живуть в Україні, є ключовим:
«Всім, хто зараз на українській землі, повезло. Тут відбуваються епохальні події. Неважливо, болгарин ти чи єврей. Важливо, чи ти за справедливість».
Він нагадує, що болгари й українці мають спільну історію боротьби проти імперій, проти поневолення:
«Ми приїхали до бабусі»
Коли його запитують, чи почуваються болгари в Україні чужими, він усміхається.
«Ми дуже рідні з українцями, — говорить Володимир Стафідов, — дуже. Якщо ви відкриєте болгарсько-український словник, то там 74% слів однокорінні. Ми не чужі тут, ми вдома, ми ніби приїхали до бабусі жити. Тут наше коріння теж».
У Дніпрі його «Родна кєшта» — це не просто організація. Це місце зустрічі й місце пам’яті. Тут говорять болгарською й українською, співають бардівських пісень, збирають допомогу військовим.
І сам Володимир Михайлович, із невеликою борідкою, гітарою та невтомним вогнем в очах нагадує своїх предків: упертих, пасіонарних, тих, хто здатен пройти шлях через імперії й війни.
«Я вважаю себе частиною українського народу. Безумовно. І бажаю йому тільки одного — ніколи не сумніватися. Ціна дуже велика, але Україна буде і справедливість буде», — підсумовує нашу розмову Володимир.
І, напевне, саме в цьому головна історія болгарина з Одещини, який у Дніпрі «будує» дім, рідний дім для всіх, хто пам’ятає своє коріння й обирає Україну.
