16 грудня 2024 року Первомaйськ відзначатиме 98-му річницю з дня народження поетеси Галини Данилівни Педченко. У врадіївському приватному видавництві готується до друку книга-присвята нашій талановитій землячці. Пропонуємо статтю з цієї книги та архівне відео з Галиною Педченко, які підготував і надав нашій редакції журналіст-видавець Анатолій Коваленко.
В усій Україні, мабуть, не знайдеться людини, яка б не знала про видатного письменника і кіномитця Миколу Вінграновського, вихідця з Первомайська на Миколаївщині. Але цей щедрий на творчі особистості край подарував нам цілу плеяду й інших талановитих людей. Серед них — і поетеса Галина Педченко. (Із анотації до книги про Галину Педченко «Я словом усміхнуся вам»)
Віддзеркалення таланту
Випадково (а може й ні) помітив в датах народження та смерті Галини Данилівни Педченко симетрію — 16.12.1926 — 26.12.2016. Симетрія як віддзеркалення ряду чисел — сам по собі факт дуже цікавий. Слова «симетрія» (від грецького міряти разом і «гармонія») мають майже однакове пояснення і означають властивість об’єкта відтворювати себе при певних трансформаціях, а також погодженість, відповідність, наявність певного порядку, закономірності в розташуванні частин. Недарма ж говорять, що краса тісно пов’язана з симетрією, а Всесвіт — з гармонією.
Пошуки більш детального трактування цього феномену дат первомайської поетеси нічого конкретного не дали. Але все ж таки дещо цікаве я знайшов. В нумерології є таке поняття, як «число долі», яке обчислюється на основі дати народження. Так от, число долі Галини Педченко пророкувало їй бути з дитинства самостійною і незалежною, тобто стати природженим лідером, а також прожити дуже довге, яскраве і щасливе життя, а смерть зустріти в глибокій старості, причому не довгу і болісну, а легку і швидку. Хочеться вірити, що так воно і було, не дивлячись на ряд перипетій і життєвих проблем у долі цієї жінки, про які не буду зайвий раз нагадувати, про це вже чимало сказано іншими. Розповім лише про те, що найбільше запам’яталося в процесі співдотичної творчої роботи з цією авторкою, яку за часом я знав, мабуть, найменше за інших її земляків, але по духу отримав від неї багате надбання.
Вищі сили звели мене з Галиною Данилівною напередодні останнього року її земного життя. Уже після першого її дзвінка мені здалося, що знайомий з нею 100 років. І зразу ж між нами зав’язалася взаємно зацікавлена розмова, яка переросла в плідну творчу працю. Її результатом стали три невеличких книжечки так званого кишенькового формату з насиченим естетично-філософським змістом поетичних авторських творів. Щоб отримати рукописні оригінали і обговорити деякі деталі видання, а потім доставити роздруківки зверстаних сторінок для узгодження з авторкою, я частенько навідувався до Галини Педченко в її затишну квартиру №74 на вулиці Корабельній, 28.
Незважаючи на достатньо поважний вік, душа цієї жіночки завжди дивилася на світ широко відкритими очима підлітка. Під час тривалих бесід дізнався про дивовижні нюанси в її біографії і творчих досягненнях. Вона емоційно розповідала про своїх рідних і друзів, натхненно читала кращі, на її погляд, авторські вірші. Подарувала мені декілька екземплярів своїх минулих видань. Охоче поділилася для копіювання дисками запису репертуару вокального тріо «Мальви», яке виконувало пісні й на її слова. Запропонувала переглянути і відеонарис про себе, створений телестудією «Всесвіт» (Первомайськ), автором та ведучою якого була Наталія Кліменко. Я також не втримався і взяв у Галини Данилівни відеоінтерв’ю, яке використав на Врадіївському кабельному телебаченні «Екран» у п’ятому випуску авторської програми «Історія однієї книги», присвяченої 10-літньому ювілею нашого видавництва (2016 рік).
До розповіді про первомайську поетесу в цій програмі вже відбулася зустріч з юними шанувальниками книги з місцевого Будинку дитячої творчості, прозвучали історії про видання авторів: Миколи Довгаленка, поета з Врадіївки, Олекси Різниківа (Одеса), письменника і мовознавця, Євгена Аксаріна (Естонія), автора єдиної, але знакової книги, яка знайшла розголос в читацькій аудиторії і серед фахівців-словесників,. Не можу не згадати, як Галина Данилівна щоразу на прощання обдаровувала мене своїми власноруч виготовленими речами. То файною сумочкою або казковими лаковими черевичками наділить для онучок. То різнобарвні круглясті плетені килимки запропонує. «Беріть, вони незвичайні, заряджені добром», — скаже і загадково усміхнеться. І справді, деякі її друзі і сусіди стверджували, що коли вони прикладали ці килимки до проблемних місць на тілі, біль зникав. І хоч нібито дивним і неправдоподібним здавалося це, та все ж не вірити в таке не було підстави. Адже вироби увібрали в себе і зберегли не лише тепло рук їх створювачки, а й тепло та позитивну енергетику її душі. Я і досі, коли гляну на це рукотворне диво, розміщене в різних куточках наших кімнат, згадую рядки її віршів-роздумів, особливо про слово. Можливо саме тому і прийшла в голову назва цієї книги «Я словом усміхнуся вам».
Останній віршик-немовля,
Ще не облизане, у крові...
Раптом Слово родилось,
Немов молодий огірочок...
І почали слова рости,
Як на опарі тісто...
Лети, словенятко, умийся в Синюсі
Та сил наберись у Південного Бугу...
Я писати себе не примушую,
А чекаю омріяну мить,
Коли Слово пахучою грушею
Вже, дозрівши, впаде, задзвенить.
Родилося слово з добра і любові,
А світла надія наповнила змістом,
І виріс мій сад, і міцний, і здоровий,
І цвітом весняним кружляє над містом.
Особливо запам’яталося, як невимовно раділа Галина Данилівна, коли отримала наклад книжки «Калиновий вітер». Знаючи, що вона сама неспроможна буде забрати посилку з пошти, я вирішив доставити книги власноручно. Правда, від вокзалу мене визвався підвезти на своєму бувалому авті Григорій Усатюк, старійшина літературного життя Первомайщини, завзятий провідник творчості Миколи Вінграновського і надійний товариш по перу Галини Педченко.
Як вона зраділа, побачивши нас в дверях своєї квартири! Коли відкрили коробку з книгами, по-дитячому розвела руки і від надмірних емоцій аж сплеснула в долоні. А потім бережно, ніби маля, взяла до рук екземпляр видання, осяявши його щасливим поглядом. Я тішуся, що спромігся відзняти такі унікальні кадри на відео (див. фотоколаж кадрів відео на останній сторінці обкладинки).
На 1-й стор. обкладинки портрет Галини Педченко в молоді роки. На 4-й стор. — неприхована радість поетеси під час отримання накладу її книги «Калиновий вітер», 2015.
Як відомо, в поезії Галини Педченко багато віршів про видатних людей. Кому тільки не адресувала вона свої присвяти — Тарасу Шевченку і Лесі Українці, Миколі Гоголю і Анні Ахматовій, Григорію Тютюннику та Івану Миколайчуку, Ігорю Талькову, Лілії Сандулесі. Не забувала поетичним словом закарбувати у вічності і своїх земляків Миколу Вінграновського, Дмитра Кременя та багатьох інших.
Але я хочу розповісти про один особливий вірш-присвяту, з героєм якого я був добре знайомий. Мова піде про Бориса Олексійовича Кисельова, учителя Врадіївської середньої школи №2, в
якій колись учився і я. Його наука стала в нагоді мені, коли довелося й самому деякий час працювати в школі. Не раз зустрічався з Борисом Олексійовичом уже в редакції врадіївської районки. Він якось розповів мені про свої юнацькі роки у фашистській окупації. Як переховував вдома заборонені українські шкільні підручники. Як назбирав у зруйнованій друкарні розсипані шрифти, надіючись надрукувати і розповсюдити листівки проти загарбників. Та «добрі» люди донесли на нього. «І привели мене до румунської жандармерії, — згадував Борис Олексійович. — До речі, вона тоді розташовувалася саме в цьому приміщенні, де тепер редакція, а колись був райком партії, а потім — військомат. Добряче відлупцювали й запроторили до підвалу. Перед допитом побили ще більше. І знаєте, це сталося саме в цьому кабінеті, де ми з вами зараз сидимо». Так от, як виявилося, ще до війни 40-х років, Борис Кисельов був однокласником Галини Педченко. Адже в 1936 році її сім’я мешкала у Врадіївці. Батько працював бухгалтером на місцевій МТС, а Галинка ходила в 4-й клас школи №2. І саме тоді, уявіть собі, в одинадцятилітньому віці, у неї по відношенню до однокласника Бориса Кисельова спалахнули почуття і прийшло перше підліткове коханнячко, яке вона (з її слів) таємно і з ніжністю пронесла через все своє тривале життя. І через багато десятиліть була написана ця присвята.
Шкільні роки Галини Педченко
Однокласнику
Б. Кисельову
Пам’яті рокам не побороти:
Церква, школа, Кодима, листи...
Я вглядаюсь в кольорове фото –
Друже мій забутий, чи це ти!
Не взнаю тебе, колишній хлопчик,
Бо не бачу виразу очей.
А сльоза вже проситься, лоскоче,
Ось уже і по щоці тече.
Що ти з нами робиш, наша доле!
Вже тихенько хилиться плече.
Ти стоїш, мов на городі сонях,
Визрів — похилився під дощем.
*
Вам, чоловікам, це значно легше,
Взяв та і відкрив своє лице,
А в мені, пробач, жіноче серце,
Я ще не наважуюсь на це.
Хочеться побути ще дівчиськом
Хоч недовго, хоч єдину мить.
Я тремчу, мов страта моя близько,
Я жива – в мені вмирає жінка...
Я й не знала, що це так болить.
Отакі під старість викрутаси,
Мов зимові квіти на вікні,
Що буває, насмієшся часом,
І в судому переходить сміх.
*
Каже син: — Чому б вам не зустрітись.
Врадіївка поруч, ви — в літах...
Не дано мужчині зрозуміти,
Що ця зустріч — це останній птах.
Він в мені ще крильцями тріпоче,
Він мене ще будить по ночах,
А відкрию я своє обличчя —
Раптом подив у твоїх очах!
Якщо нам судилося зустрітись
І побачиш, що я вже не та,
Не під хлопця стрижене дівчисько —
Кучугури снігу наміта,
Що в очах змінилися відтінки,
І давно прийшла тому пора...
Боже, як же тяжко жінка
У мені сьогодні помира!
Вкотре хочу підкреслити: нічого в світі не відбувається випадково. У цьому впевнений, завдячуючи несподіваним, але, як потім виявлялось, все ж таки закономірним фактам із власного життя та видавничої діяльності. За 18 років у нас друкувалися десятки талановитих авторів Первомайщини. Серед них — Лоріна Лисогурська, якій протягом року ми також, як і Галині Педченко, видали три книги, одна з яких, до речі, була визнана кращою поетичною збіркою Миколаївщини.
Дякуючи пані Лоріні, я познайомився з Олексою Різниківим, майже два десятка цікавих книг якого народилися у нашому видавництві. А пан Олекса, в свою чергу, звів мене з Євгеном Аксаріним, який жив на той час в Естонії, але видав свою першу і останню, на мій погляд, унікальну книгу у нас, у Врадіївці. І цей «принцип доміно» спрацьовує і понині. Бо подібні «випадково-закономірні» знайомства відбувалися, можна сказати, з кожним автором-первомайцем — Г. Усатюком, Н. Терещенко, Ю. Островершенком, М. Ковальчуком, Є. Кривоносом, В. Монастирним, В. Ткаченком, А. Григоренко, К. Прокопенко і багатьма іншими, кому наше видавництво мало за честь надати послуги у виданні книг з їх творчими доробками. Не стала виключенням і співпраця з Галиною Педченко, непересічною особистістю, нашою талановитою землячкою, кожен вірш якої — ніби ковток свіжої прохолодної води у спеку. Дякую Долі за таку зустріч на життєвому шляху.
P.S. Насправді, ніхто не знає, який період життя йому відведено на цьому світі. Але Галина Данилівна, мабуть, відчувала це. За декілька днів до трагічної дати, уже після презентації виданої у Врадіївці третьої її книги «Намалюй мені сонце», якій судилося стати останньою збіркою поетеси, між нами відбувся такий діалог.
— А тепер, Анатолію Григоровичу, зробите мені ще одну книжечку — вибране з усіх моїх творів.
— Не зроблю, – заперечив я, — а, як і попередні, зробимо разом.
— Ні, ви зробите, — наполегливо підкреслила Галина Данилівна.
Я не мав права не виконати заповітне бажання поетеси. Тому ця книга-посвята повинна з’явитися на світ, як відзеркалення таланту нев’янучої творчості гідної представниці славної когорти майстрів слова нашого краю.
Анатолій Коваленко, журналіст-видавець
