6 травня свій 85-й день народження відзначив талановитий мешканець Первомайська, поет, педагог, прозаїк і культурно-громадський діяч Григорій Усатюк. Цього дня журналіст Гард.City напросився на гостину до родини Усатюків, аби привітати і поспілкуватися з іменинником.
Передмова від автора
Телефоном Віра Іванівна, дружина Григорія Івановича, не говорила про те, що у них вдома гості. Тож коли я прийшов до їхньої квартири і побачив невеличке застілля, дещо зніяковів. Але, як виявилось, родина Усатюків — це неймовірно гостинні люди, і просто привітати, попрацювати і піти додому у мене не вийшло б. Мене всадовили за стіл, мовляв, ви теж наш почесний гість, тож їжте, відпочивайте, а потім вже робота. До Григорія Івановича тоді саме прийшли його випускниці: спілкувалися, згадували минуле, жартували. Опісля пан Усатюк підписав для них декілька книжок.
Згодом мені таки вдалося викрасти іменинника до сусідньої кімнати, адже час йшов, а неймовірно смачне вино, виготовлене власноруч подружжям Усатюків, уже починало активно діяти — ще й в компанії зі спекотним днем. Тож не хотілось зволікати. На деякий час полишивши гостей у вітальні, ми з Григорієм Івановичем почали розмову під запис.
«Як би не брався писати, воно не береться»
— Як ви зараз поживаєте?
— Складно усе стало. Особливо усе ускладнилось після загибелі сина на війні. Все зупинилось. Я перестав писати, у мене відмовили ноги, ходжу по стінах, бо ледве тримаюсь на ногах. З часом, думав, що зможу писати щось хоча б у прозі, хоч якось відволікатись. Ні. Жодного рядка. Як би не брався писати, воно не береться. Минулого року хоч їздили до нашої садиби, вона чимала, працювали: щось саджали, доглядали, збирали, милувалися врожаєм. Цьогоріч, мабуть, не подужаємо, руки не стоять. А поки що моя розрада — вигуляти собаку, покермувати автомобілем: то на Голту поїду, то на Богопіль. Це ще й корисна розминка для моїх ніг, поки працюю з педалями.
Григорій Іванович розповідає, а ми з його кішкою уважно слухаємо
— Незабаром чергова річниця перемоги у Другій світовій війні. Ви маєте якісь спогади із тих часів?
— Так. Коли почалась та війна, мені було два з половиною роки. Я був геть малим, але досить чітко пам’ятаю ті часи. Пам’ятаю, як до нашого села зайшли німці, потім, з часом, їх змінили румуни. Потім знову повернулись німці. Згадую, як жінки, які лишилися в селі, працювали на полях. Наша мама там також працювала. Пам’ятаю, як ми з моїм старшим братом носили їй у поле груші, щоб вона щось поїла.
Григорій Іванович Усатюк показує свої збірки
— Ви можете пригадати, як дізналися про перемогу?
— Був такий цікавий випадок, коли у вікно нашої хати постукали. Я виглянув, а то наші — вони заходили у Болеславчик зі сторони Синюхи, саме з тієї сторони й було оте віконце тильної сторони нашої хати. І от з одної сторони хати стукають наші, а з іншої сторони, у долині, ще стояли німці. Наші почали їх гнати й гнати. Потім у небі я бачив нашу авіацію. Ми тоді оті літаки називали кукурудзниками. Це був квітень 43-го року. А от про саму перемогу, вже дещо пізніше, ми дізнавалися якось поступово — від солдатів, що почали повертатися. Люди поверталися не одразу: хтось доліковувався після поранень, хто приходив десь до тями після контузій. Але люди йшли і йшли, вертались до своїх домівок зі звісткою про перемогу.
Тут ми знову повернулись до столу. Григорій Іванович зачитував свої твори, згадував молодість, зітхав за сином.
«Скільки до того часу загине людей…»
— Питання, можливо, дещо банальне, але все ж таки: коли, на вашу думку, настане перемога в російсько-українській війні? І як це станеться?
— Я думаю так: якби Америка дала нам усе, що обіцяла, ситуація була б зовсім інакша. Так, вони разом із союзниками суттєво нам допомагають, але ж неймовірно довго тягнуть із головним — авіацією. Коли я чую, що у якомусь 2025-му ми, можливо, отримаємо достатню кількість усього озброєння, я уявляю, скільки до того часу загине людей і скільки усього буде знищено росіянами. Як на мене, майже немає сенсу постійно щось відбудовувати, розуміючи, що воно знову може бути зруйнованим у будь-який момент. Так само і з технікою від союзників: вони можуть нам давати нескінченно багато наземного озброєння, а його знову і знову буде випалювати російська авіація — це неправильно. Найголовніше — спинити їхню авіацію, щоб вони не літали безкарно. Нам отих F-16 потрібно не 30, а щонайменше 300. Адже у ворога цього добра значно більше: літаки, ракети, шахеди, безпілотники і авіабомби. Нам потрібна потужна авіація і тоді росіяни одразу відчують це на собі і їхні темпи будуть збиті.
Ірина Тихончик із синами прийшли привітати Григорія Івановича
Тут до квартири Усатюків знову приходять гості. На цей раз Ірина Тихончик із синами. Ірина — наукова співробітниця Первомайського краєзнавчого музею, журналістка і колега Григорія Івановича по спільним літературним проєктам. Ми знову усі сіли до столу, посиділи з півгодинки і почали збиратися. Це була дуже цікава зустріч. Родина Усатюків — неймовірно світлі люди.
А я наостанок отримав крутий подарунок від Григорія Івановича — його книжку із підписом.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
