Одне із завдань, які отримують журналісти-медіатори, — це знайомство з іншими українськими громадами. Але це не просто екскурсійна подорож, а більше про проблеми, які вдається вирішувати на користь мешканців. Журналістка Гард.City направилася до сусідньої Южноукраїнської громади, аби на власні очі побачити, які нагальні питання вдалося вирішити містянам і що первомайці можуть запозичити для себе. Тож поїхали.
Мала місію подивитися, як живе громада
Южноукраїнськ для мене, як і для більшості первомайців, місто більш-менш знайоме. Ну, хто ж із нас у мирний час не їздив туди до басейну чи на каток? Чи хто не приїздив помилуватися красотами Південного Бугу? Менше години автівкою — і ти уже на місці. А там уже кожен своїм маршрутом. Цього разу я мала іншу місію: не просто відвідати місто атомників, а подивитися, як живе громада в умовах воєнного часу, які питання вирішує і як влада комунікує з мешканцями. Тож відкривала я для себе не просто місто енергетиків чи місто спорту та культури. Побачила я його з іншого ракурсу, як кажуть мої колежанки, не стереотипно.
Южноукраїнськ — компактне містечко з особливою атмосферою
Із Первомайська до Южноукраїнська найкраще їхати машиною. Звісно, хто не має сталевого друга, той може дістатися або автобусом, або попуткою. Це всього в 50 кілометрах від Первомайська та в 120-ти кілометрах від обласного центру. В самому місті все просто і зрозуміло. Це я до того, що заблукати тут неможливо. Містечко компактне, привітливе і з особливою атмосферою. На перший погляд, тут відсутня метушня. На вулицях люди не поспішають, окремі просто прогулюються, дехто у справах. Словом, тут своє життя. До речі, Южноукраїнськ є монопрофільним містом — супутником Південноукраїнської АЕС, а саму громаду створено в 2020 році шляхом об'єднання Костянтинівської селищної, Іванівської сільської та Южноукраїнської міської рад з адміністративним центром у місті Южноукраїнськ. Площа територіальної громади — 156,2 квадратних кілометри, населення громади — 42 499 осіб.
У теплих обіймах колег
Найперше куди подалася — це в редакцію до колег. Тут відразу потрапила в теплі обійми колежанок Анни Волошиної, Лариси Мініної, Наталії Кравець. До речі, з Ларисою ми давні колежанки, ще з часів роботи ТРК «Всесвіт», і нас пов’язують дружні спогади. Лариса тепер редакторка газети «Контакт», при якій виконують свої завдання і журналістки-медіаторки. У кабінеті редакторки — невеличка нарада. Журналістки разом із працівницею музею Зоряною Клименко та краєзнавцем Василем Селявіним якраз збираються на острів Кривий. Там під час досліджень знайдено петрогліф, тож потрібно зафільмувати. Звісно, що я не могла пропустити такого і попросилася з ними, бодай до переправи, що в Костянтинівці. Тож зробивши світлини на пам'ять в редакції, ми гуртом поїхали на острів.
Дорога через Костянтинівку. Скажу чесно, не вельми гарна, та ще й дуже вузька. Подумалося, що недаремно колеги проводили круглий стіл, де говорили про стан місцевих доріг. Поки їхали — нас двічі зупиняли й перевіряли. Як з’ясувалося, в місті того дня працювала антидиверсійна група. Перевіряли документи, телефони. Відчуття не вельми приємне, але враховуючи воєнний час, не дуже «бунтувала». І ось нарешті переправа. Колеги відправляються на острів, я фільмую і повертаюся до міста. Тут мене уже очікує мій студент Андрій Романов, з яким заздалегідь домовилася, щоб був гідом. Заодно й спробую дізнатися про вподобання молоді у місті.
Місце пам’яті Захисників України
Вирішуємо направитися до Алеї Пам’яті, яку в громаді встановили в травні цього року. Розмістили її на території Меморіального комплексу Захисникам України. Місце величаве: тут вшановують пам'ять захисників усіх часів: від Другої світової — до сьогодення. Алея в центрі Меморіального комплексу. Шістдесят портретів захисників сучасної російсько-української війни по обидві сторони дбайливо оформленої клумби. Уважно вдивляюся в портрети воїнів і кожному герою дякую за мирне небо і сьогоднішні можливості. Тут особливо трепетна атмосфера. Ми проходимо повз, низько схиляючи голови перед пам’яттю героїв, які загинули за нашу свободу і незалежність.
Андрій розповідає, що тут відбуваються усі урочисті та шанувальні заходи. Тут же пам’ятний знак «Незламні духом». Водночас це і музейна площа, де під відкритим небом є зразки військової техніки. А поруч міський історичний музей, до якого полюбляють заходити і місцеві, і туристи. До речі, з цікавинок: тут є сенсорний вуличний інформаційний термінал з програмним забезпеченням, де можна дізнатися про саму громаду, головні її об’єкти та події. Відзначаю для себе, що це доволі зручний сервіс, який дає можливість в онлайн-режимі ознайомитися з визначними місцями. Подумалося, що нам в громаді теж би не завадило встановити такий термінал. Сподіваюся, що місцеве управління молоді, спорту та культури не відмовиться поділитися цією ідеєю.
«Нам тут дуже подобається жити і нікуди не хочеться звідси переїздити»
Далі рухаємося в центр міста, де основна інфраструктура: будинок культури, торговельні центри, аптеки, офіси та затишні кав’ярні. В одну із них заходимо. Як каже Андрій, це одне із улюблених місць городян. Тут і дорослі, і молодь мають можливість перепочити. Беремо каву і сідаємо посмакувати. Неподалік дівчина з дитиною. Цікавлюся у неї, чи любить своє рідне місто.
Анастасія Печенюк, южноукраїнка
Анастасія Печенюк, місцева жителька: «Нам тут дуже подобається жити і нікуди не хочеться звідси переїздити. Ми були змушені на початку повномасштабного вторгнення виїхати до Італії, але повернулися додому і нам тут дуже комфортно. За кордоном гарно відпочивати, але жити — аж ніяк. Тут все рідне, все близьке і знайоме. У нас багато дитячих майданчиків, є розважальні кімнати, центри розвитку для дітей. А в наступному році ми йдемо до школи».
Тут же зустрічаю депутатку місцевої ради Антоніну Мартинко. Цікавлюся, що вона думає про своє рідне місто.
Наталія Клименко та Антоніна Мартинко, южноукраїнкаФото: Наталія Клименко
Антоніна Мартинко, депутатка Южноукраїнської ради: «Я би сказала, що це перлина півдня, бо ми знаходимося на річці Південний Буг з прекрасними краєвидами. Наше місто дуже компактне для проживання. Тут створені всі належні умови як для людей пенсійного віку, так і для молоді. Звичайно, хотілося б, щоб у нас було більше місць для розвитку молоді, бо для нас це велика проблема. Але в цілому у нас комфортно людям».
— Якби до вас приїхали туристи, куди б ви їх в першу чергу повели? — запитую.
— Звичайно, на Буг, на скелі, на Пугач, провела б мальовничими стежками. Бо це неймовірні місця, місця нашої сили.
— Що є брендом вашого міста?
— Мабуть, розташування і, звісно, атомна станція, яка є головним наповнювачем нашого бюджету.
Далі наш маршрут — до місцевого парку
З приємними враженнями від спілкування продовжуємо екскурсію містом. Йдемо проспектом Незалежності. Минаємо будинок культури, вдалині видніється один із місцевих храмів, далі звертаємо до місцевого парку. Це одне із улюблених місць южноукраїнців. Тут і дорослі, і молодь полюбляють бувати протягом дня. Затишні алеї, є де посидіти, багато цікавих і нових локацій, в тому числі й для молоді, кафе, спорт та скейт-майданчики. Усе має приємний вигляд та налаштовує на перепочинок. Андрій демонструє свої навички катання на скейтборді і це дісно круто. Робимо світлини і рухаємося далі. Наштовхуємося на територію старого фонтану. Дізнаюся, що це давня суперечлива історія: ніяк у владі не можуть визначитися з тим, чим наповнити цю місцину. «Без проблем то воно ніяк», — констатую факт і направляємося до виходу.
Місцевий пляж — одне із улюблених місць южноукраїнців
Далі мій гід пропонує відвідати міський пляж. Дорогою відмічаю розпочатий благоустрій власне шляху, а уже на пляжі — порядок та чистоту. Це одне із улюблених місць южноукраїнців, розповідають місцеві. Тут є, де відпочити та поніжитися на березі Південного Бугу.
Ми помилувалися неймовірними краєвидами краю, ще раз переконалися в неповторності та унікальності природи «Бузького Гарду» і направилися знову в місто. Час іти до місцевої ради. Там у мене зустріч із заступницею міського голови з питань діяльності виконавчих органів Марією Дроздовою. Дякую Андрію за плідно проведений час і направляюся до виконкому.
Марія Дроздова: «Ми відкриті до громади»
Марія Дроздова, южноукраїнка
Будинок мерії розташований на вулиці Європейській. Як на мене, то вона більше схожа на проспект. Біля виконавчого комітету пам’ятні стенди зі світлинами загиблих. Це ще раз говорить про ставлення громади до наших Захисників та до важливості питання увічнення пам’яті загиблих. На другому поверсі — кабінет заступниці. Ми знайомимося, швидко встановлюємо контакт і починаємо розмову.
— Як давно ви працюєте в мерії? — цікавлюся.
— З 2021 року, — привітно відповідає Марія, — відразу після виборів прийшла сюди. І ось уже три роки поспіль як організовую та курую питання виконавчих органів.
— Як змінила повномасштабна війна вашу роботу? — продовжую цікавитися.
— Відбулося багато змін. Найперше — з’явилися нові потреби в громаді та адаптація до нових реалій. Я курую соціальну сферу, а вона найбільш піддалася змінам. У нас з’явилися внутрішньо-переміщені особи. Зараз в громаді їх більше 3,5 тисяч. До нас прибувають і нині з Енергодару. Власне, це у нас безперервний процес: багато з Миколаєва, Херсонської області, які постраждали з перших днів війни. Хтось виїздить, хтось залишився. Загалом, було багато задач, з якими ми, попри труднощі, справилися.
— Як і коли ви почали вирішувати питання вшанування загиблих воїнів? — розпитую про досвід громади.
«Ми дали можливість родинам загиблих визначитися самостійно»
— Ми одразу зрозуміли, що потрібно впорядкувати такі заходи. У нас була створена робоча група з питань увічнення пам’яті, в яку входять керівники усіх виконавчих органів та всі, хто дотичний до цієї теми. Сьогодні ми більше намагаємося розробити стратегію, бо розуміємо, що це питання перспективи. Тому прийняли рішення про створення Алеї Слави та Алеї Пам’яті. Впорядкували надання дозволів на розміщення муралів на території громади, бо ми розуміємо, що батькам, які втратили дітей, це питання болить. Тому ми всі такі основні моменти намагалися впорядкувати. Плюс на Алеї Слави встановлюються пам’ятники єдиного зразка за рахунок місцевого бюджету. Алею Пам’яті ми розташували на Меморіальному комплексі захисників України, раніше це був комплекс захисників Вітчизни. Сама процедура була суперечливою. Непростою видалася і комунікація з родинами загиблих, довго не могли знайти спільну мову. Те, що нами пропонувалося, батьками не сприймалося, тому ми їх залучили до вирішення цього питання. Ми дали можливість їм визначитися самостійно, і в принципі наші думки зійшлися. Тому Алея Пам’яті була створена саме в тому місці, в якому й належить вшановувати пам'ять героїв. Це колишній комплекс захисників Вітчизни. Звісно, дещо демонтували, перенесли. Було доволі непросто, але, врахувавши думку усіх, визначилися. Максимум зробили власними силами комунальних служб, виготовили стенди, виготовили портрети.
— Який бюджет було закладено?
— Орієнтовно 400-500 тисяч, але ще були окремі заходи з благоустрою, бо ті території треба теж привести до ладу. Тепер у нас там дуже гарна клумба, створена нашим комунальним підприємством. Ми розуміємо, що це не буде рішенням на все життя, то після Перемоги плануємо повну реконструкцію цього комплексу. Будемо думати, як глобально вшанувати наших героїв. Сподіваюся, їх не буде більше, бо зараз 61, з урахування атовців. Сама процедура затягнулася до восьми місяців. А підштовхнули нас до цього самі батьки загиблих, які почали звертатися з проханням виготовити таблички з метою вшанування пам’яті дітей. Так ми і дійшли до того, що створили Алею Пам’яті. Наша громада, дякуючи нашим захисникам, не страждає від наслідків цієї війни, але мешканці мають розуміти, якою ціною нам дається мирне небо. І на період війни це такий найоптимальніший варіант.
Як в громаді ставляться до хвилини мовчання? — ставлю ще одне наболіле запитання.
«Попереду у нас велика робота з патріотичного виховання»
— Ми хотіли, аби хвилина мовчання звучала на все місто, і навіть вивчали це питання. Бо ж у нас нова й дуже потужна система оповіщення встановлена ще до війни. Але, на жаль, вона має такі технічні характеристики, які не дають можливості це зробити. Поки це питання відкрите і ним опікується управління з питань надзвичайних ситуацій. Звісно, хотіли б, щоб кожен мешканець громади реагував і розумів значимість. Інформацію ми викладаємо, почесні поховання відбуваються біля ДК, але далеко не всі розуміють значення хвилини мовчання. Тож попереду у нас велика робота з патріотичного виховання.
— Як налагоджуєте комунікацію в громаді? — наступне запитання.
«Люди хочуть, щоб закінчилася війна, вони хочуть благоустрою, доріг, місць відпочинку»
— Різні способи, в тому числі і через журналістів-медіаторів. Хочу сказати, що мені цей проєкт дуже імпонує. Загалом ми відкриті. Втім, розуміємо, що більшість людей проживають життя і стреси, часто бувають незадоволеними діями влади, іноді просто не розуміють, чому саме так ми робимо. Хоча ми намагаємося їм пояснити, але далеко не кожний може зрозуміти, що окремі процеси протікають складніше, аніж в мирний час. Люди хочуть, щоб закінчилася війна, вони хочуть благоустрою, доріг, місць відпочинку. Їхні запити зрозумілі, але сьогодні громада дуже потужно допомагає військовим. Ми витрачаємо дуже багато коштів саме на допомогу ЗСУ у вигляді субвенції. Це десь 70-90 мільйонів. Це кошти місцевого бюджету, які перераховуються на придбання обладнання для оборони нашої держави. А містянам не все до вподоби. Часто ми не все можемо говорити на загал, є такі моменти, де ми маємо обмежити в інформуванні. Але комунікація з громадою є. Мені особисто робота медіаторів дуже допомогла. Ми висвітлювали теми, які суміжні з моїм напрямом діяльності, для прикладу, ті ж дороги. Я радію, що приходять люди на круглі столи, де відбуваються результативні діалоги, де ми можемо висловити свою точку зору, роз’яснити, розказати. Бо не завжди люди сприймають інформацію у письмовій формі, не всі читають, а от жива зустріч — це дуже добре. У нас проходять виїзні прийоми, громадяни у вільному доступі можуть прийти до будь-кого із представників влади. Загалом жителі насторожені, але ми відкриті і завжди намагаємося все пояснювати. Я би сказала, великих непорозумінь у громаді з приводу їхньої непоінформованості у нас немає.
Наталія Клименко та Марія Дроздова. Під час інтерв'юФото: Наталія Клименко
— Що для вас прозорість влади? — допитуюся далі.
«Прозорість — це коли влада спілкується напряму з людьми і може пояснити всі процеси, які відбуваються в громаді»
— Прозорість — це коли влада спілкується напряму з людьми і може пояснити всі процеси, які відбуваються в громаді, це і залучення громади до процесів управління. В принципі, ми намагаємося це робити. Робимо в доступній формі. У нас є офіційний сайт, є сторінки у ФБ, є телеграм-канали по різним напрямкам, зустрічі. Прозорість — це відкритість. Ми всю інформацію викладаємо на офіційному сайті. Я розумію, що не кожен мешканець, особливо, якщо це пенсіонер, може зрозуміти, що там написано. Але для цього у нас є відділ звернень. Кожне управління звітує, всі спілкуються, особливо зараз, у військовий час. Ми проводимо навчання, у спілкуванні з людьми толерантні, бо розуміємо, в який час живемо. Наша задача — допомогти вирішити проблему і, звісно, поінформувати. Ось сьогодні ми плануємо впроваджувати громадський бюджет. Це теж один із інструментів залучення громади
— Чи є в громаді Молодіжна рада? — розпитую далі.
«Сьогодні ми уже коригуємо проєкт під створення молодіжного центру»
— Зараз над цим питанням працює управління молоді і спорту. У нас місто дуже специфічне. Тут немає вищих навчальних закладів, а тому молодь у місті затримується неохоче. Вона їде в інші міста. Тому саме молодіжний напрямок намагаємося зараз розвивати. Ми плануємо створити центр дозвілля, молодіжний хаб. До речі, у нас переселенці організували молодіжний хаб. Молодь ходить до них, спілкується і найголовніше — довіряє. Загалом у нас проводиться дуже велика кількість заходів для молоді. Є паркові зони відпочинку, проводяться чаювання, але, на жаль, поки активність невисока. Ось зараз, коли ми йдемо до громадського бюджету, нам важливі молодіжні утворення. Та і грантові проєкти легше залучати й реалізовувати. Сьогодні ми уже коригуємо проєкт під створення молодіжного центру. І там наша надія, що така організація створиться і буде брати участь у грантах. Для молоді сьогодні — це вихід. Тому зараз поставлена така задача. Окрім усього наше управління молоді та спорту проводить тренінги, різноманітні навчання і це мотивує молодих людей.
— Як ви вважаєте, в чому супер сила вашої громади?
«Суперсила нашої громади — це наші жителі»
— Це наші жителі. Ми відрізняємося від більшості міст України, ми мономісто, ми атомники. І більшість людей — це фахівці енергетичного напрямку: досвідчені, інтелігентні, з вищою освітою люди. З такими людьми нескладно спілкуватися. Окрім усього, наші люди дуже люблять своє місто. Бо воно зручне і комфортне для проживання. Я сама тут народилася і залишилася тут, аби працювати на його благо.
— Чи не виникало думки виїхати, коли розпочалося повномасштабне вторгнення?
— Знаєте, відверто скажу, була така внутрішня боротьба. Особливо було не по собі, коли ворог підійшов практично впритул до нашого міста, а я з донькою тут одна. Тому, як тільки доньці виповнилося 16 років, а це було 5 березня 2022 року, я її відправила за кордон. А сама залишилася тут, бо розуміла, що тут дуже багато задач і їх потрібно було вирішувати. Я взагалі вважаю, що саме жінка в екстрених ситуаціях здатна ухвалювати швидкі рішення. Тому я тут.
— Чи вірите в Перемогу?
— Ми зрощуємо в собі це відчуття. Дуже сподіваюся і вірю. Бо саме вірою ми найбільше можемо допомогти державі в цей непростий час.
— Відчувається сьогодні єдність в громаді? Чи, можливо, щось змінилося?
— Змінилося ставлення до процесів, а до перемоги — не змінилося. Люди не мають іншої думки. Віра нас тримає при розумі.
— Чим закінчилася історія з перейменуванням міста?
«Перейменування може відіграти значну роль в історії міста»
— Ще не закінчилася. Верховна Рада не прийняла поки рішення. Ми провели опитування мешканців. Значна більшість підтримала Південноукраїнськ. Якось Гард сприймається насторожено. Суперечки були, обговорення в соцмережах, але, думаю, що під час війни важливо, щоб наше місто існувало. Хоча перейменування може відіграти значну роль в його історії й надати йому новий напрямок.
— Як відбувається у вас спілкування з іншими громадами?
— Ми під час війни активізували процес спілкування з громадами. Раніше у нас було одне місто-побратим в Польщі. Але якось в мирний час зв'язок було втрачено. Уже під час війни ми налагодили з ними комунікацію. Поляки підтримують нас, приймають наших дітей, спортивні команди, надавали гуманітарну допомогу. Зараз уклали ще два меморандуми — зі Звягельською та Мостиською громадами. У нас зав’язалися тісні контакти під час евакуації населення, коли ми на початку великої війни вивозили до кордону людей. Мені довелося супроводжувати їх. Це окремий непростий досвід, бо це були люди з інвалідністю та похилого віку. Я і досі дивуюся, як то змогла зробити. Але між тим зрозуміла, що маю неабиякі організаторські здібності та швидку реакцію в надзвичайних ситуаціях. Так от, ми уклали меморандум про співпрацю з прикордонними громадами. А зараз працюємо з Полянською громадою. Це громади, з якими ми можемо співпрацювати в багатьох напрямках. Для прикладу, у них потужно вирішуються питання альтернативного енергозабезпечення, а ми можемо поділитися досвідом створення комунального транспортного підприємства. Це і обмін досвідом у різних напрямках: культури, спорту, освітнього процесу. Плюс з усіма ми домовилися, якщо буде потрібна комусь із нас допомога, бо ж час воєнний, то ми всі готові її надати. А ще маю мрію провести форум суміжних громад. У нас багато спільних проблем, які легше вирішувати разом. Тож будемо працювати і в цьому напрямку. Насправді проблемних питань дуже багато, не думайте, що все так просто нам дається.
— Можете назвати три головні проблеми громади?
— Найперше, це політична нестабільність. І вона у нас постійна. А все інше витікає з політичної нестабільності. Друге — це кадрове забезпечення. Сьогодні всі громади потерпають від відсутності чоловіків, тому доводиться займатися перекваліфікацією, щоб жінки освоювали «чоловічі» професії. Це проблема усіх українських громад під час війни. Третє, це комунальні питання. Доводиться дечим поступатися, щоб зробити інше.
— Ваші побажання українцям?
— Перемоги, стійкості, оптимізму, терпіння та жити сьогоднішнім днем.
— Дякую за відверту розмову.
«Лише той у виграші, хто гуртує навколо себе небайдужих»
Ми говорили години півтори, і це була така щира й легка розмова. І так мені захотілося, щоб комунікація в нашому місті з владою була теж в такому легкому й довірливому тоні. Але, маємо, що маємо — і виходимо з реалій. Хоча вкотре наголошую, що цілі маємо однакові — зробити громаду дружнішою, толерантнішою та успішнішою. Можливо, воно так і станеться. А поки їду з Южноукраїнська з такими думками і розумінням: Україна одна, громади різні, підходи до вирішення проблемних питань скрізь теж різні. І лише той у виграші, хто намагається гуртувати навколо себе небайдужих, смілих, креативних та люблячих свою громаду людей.
Епілог
Ось так і сплинув день моєї роботи в сусідньому Южноукраїнську. Звісно, що акцент робився не на загальновідомих фактах про місто атомників. Це все можна знайти в інтернеті. Тут більше про людей та їхній підхід до вирішення того чи іншого питання. Більше про людяність та служіння своїй громаді в цей нелегкий час. Тож дякую за досвід і запрошення до співпраці. Рухаємося далі.
