Декомунізація — дерусифікація — деколонізація. Так Україна сьогодні намагається позбутися імперського сліду росії. На жаль, цей процес відбувається не так швидко, як би того хотілося. Окремі українці і досі воліють залишатися в містах з назвою «Первомайськ» і досі живуть поняттям «какая разница». Чому люди продовжують «сприяти» цьому процесу? На цю тему журналістка говорила із заступницею директора Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації Ярославою Різниковою.
Ярослава РізниковаФото: dess.gov.ua
Нумо будемо знайомитися: звернення журналістки
— Заочно ми знайомі давно, адже саме мені належить авторство програми «Особистості» за участі вашого татуся Олекси Різниківа. Сьогодні я в проєкті журналістів-медіаторів, які намагаються налагодити зв’язки між владою та громадою. Ми залучаємо до роботи експертів, які розуміються на таких процесах.
Тож розкажіть про себе, про свою діяльність, про посаду, яку обіймаєте. Як змінилося ваше життя від початку повномасштабного вторгнення?
«Ми чітко розуміємо, що саме зараз творимо велику політику»
— Так, вдячна за вашу увагу до питань гуманітарних і за те, що тримаєте руку на пульсі культурного життя регіону. Ці питання є надзвичайно важливими і для мене, оскільки я багато років працюю в цій сфері культури, міжнаціональних та міжконфесійних відносин, промоції громадянського діалогу і є заступницею директора Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації, членом НСЖУ з 2023 року, лауреаткою літературних премій імені Івана Франка та Григорія Сковороди.
І для мене, як і для більшості українців, війна, що почалася у лютому 2014 року після окупації Криму, стала найтяжчим випробуванням у житті. Вона вже змінила нас всіх — трансформацій зазнали психоемоційний стан, безпекова ситуація, політичні погляди. За понад два роки повномасштабної війни українці відчули весь спектр можливих емоцій — від шоку та розгубленості, що накрила всіх спочатку, до радості й гордості в період наступу наших військ; від горя втрат до віри, що ці жертви не даремні. А ще помітно змінюється відчуття тривалості війни, і тепер ми починаємо вимірювати її не днями або місяцями, а роками.
У такий складний для України період історії більшість громадян переосмислили свої погляди на життя. Ми чітко розуміємо, що саме зараз творимо велику політику, а тому відчуваємо зростання суспільної самооцінки й національної самоідентифікації. Так, за останніми даними українцями себе вважають 94% громадян, у ще навіть у 2021 році так про себе говорили 76% громадян.
Крім того, ми спостерігаємо своєрідний ренесанс української культури, що прийшов з усвідомленням, що наша культура і мова — це те, за що ми боремося. Це не щось абстрактне, або те, що лежить в бібліотеках і музеях. Це той культурний стандарт, цінності та переконання, які нас гуртують в націю. До речі, різницю в культурних цінностях ми ясно побачили після широкомасштабного вторгнення рашистів, після звірств в Бучі й Ірпіні, коли століттями плеканий міф про «одиннарод» остаточно розсипався в пісок.
Дослідження про події 2 травня 2014 року в Одесі польського письменника Бориса Тинки презентуватимусь 23 травня в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені ГрушевськогоФото: usionline.com
— З якими викликами довелося зіштовхнутися і що, власне, допомагає жити і вирішувати нагальні питання сьогодення?
«Росія по відношенню до України здійснює не лише геноцид фізичний, а й геноцид культурний»
— Для мене одна з найголовніших трагедій війни — нищення нашої культури. Для мене культура — це простір і спадщина, творені нашими попередниками, це люди і митці, різнорівневі інституції й певні напрацьовані інструменти та практики, що формують обличчя культури окремого міста, регіону та держави. І нині це все під загрозою!
Маємо розуміти, що росія по відношенню до України здійснює не лише геноцид фізичний, а й геноцид культурний, який, за визначенням Рафаєля Лемкіна, є «систематичним знищенням традицій, цінностей, мови, та інших елементів, які відрізняють одну групу людей від іншої».
Подивіться: пограбування музеїв та цілеспрямоване викрадення унікальних артефактів; перекручування та привласнення фактів з історії України; заборона використання української мови, вилучення із бібліотек та знищення українських книг; нищення нематеріальної культурної спадщини... А ще ж страждає й культурна інфраструктура! Міністерство культури та інформаційної політики України зафіксувало, що на кінець квітня 2024 року збитків зазнали вже 1 987 закладів культури. З них 324 – знищені повністю (16,3%). На Одещині постраждало 26 об'єктів.
До речі, Лемкін виділив дві фази культурного геноциду. Перша передбачає «руйнування національної моделі пригнобленої групи», а друга — «нав’язування національної моделі гнобителя». І це теж ми бачимо на окупованих територіях: депортація дітей без батьків до росії з метою зміни їхньої ідентичності; винищення інтелігенції: учителів, митців, людей, які є носіями української культури та виховують інших у ній, перехід на російську систему виховання та навчання тощо.
Із цим нам доведеться працювати й надалі.
Допомагає жити любов до того, чим займаюсь, до рідних, до чудового колективу однодумців, а ще надія і МРІЯ про нашу перемогу.
Одеський академічний український музично-драматичний театр імені ВасилькаФото: ukrteatr.odessa.ua
— А які ще вбачаєте виклики актуальними для сфери культури?
«Наша культура — це справді другий фронт, який допомагає нам триматись, який насичує нас енергетикою, який надихає»
— Величезним викликом для всіх нас є також загроза втрати кадрів, талантів. Деякі діячі культури загинули, багато воюють на фронті, хтось вимушено виїхав за межі регіону чи за кордон. Проблемою також є обмежені можливості роботи музеїв, у яких всі експозиції зняті і сховані, більша частина евакуйована й убезпечена. А ще, звичайно ж, — секвестр бюджету, коли першими скорочуються видатки на сферу культури.
Але наша культура — це справді другий фронт, який допомагає нам триматись, який насичує нас енергетикою, який надихає! Ми бачимо величезну кількість людей-творців, які горять ідеями, які не можуть і не уявляють своє існування поза сферою культури. Уявіть собі — в умовах війни одеські театри тільки в минулому році здійснили 33 постановки!
Сьогодні заклади культури області проводять величезну роботу щодо культурного волонтерства, надаючи дієву допомогу внутрішнім переселенцям та військовим, які захищають нашу країну. Клубні заклади та бібліотеки організовують благодійні концерти, виставки на підтримку ЗСУ, стають осередками спілкування, розваги, психологічної адаптації та інформаційної підтримки. Вірю, що кожен реалізований проєкт, кожен проведений захід вносять свою дещицю у справу нашої перемоги.
Одеський національнй академічний театр опери і балетуФото: operahouse.od.ua
— Як, на ваш погляд, вписуються в цей контекст і як сприймаються сьогодні процеси деколонізації?
«Прийшли люди, які народились у вільній, незалежній Україні і не є обтяженими знаннями проживання в тоталітарній країні»
— Деколонізація і дерусифікація стали природнім наслідком процесів декомунізації, які активно розгорнулись в 2015 році. До речі, чи звернули ви увагу, наскільки непомітним для широкого загалу пройшло повідомлення про заборону у 2022 році колись могутньої комуністичної партії? Для мене це був привід задуматись над процесами, якими нуртує наше суспільство і я навіть відреагувала на це статтею в «Україні молодій». На мою думку з 2015 до 2022-го українське суспільство змінилось і оновилось. Прийшли люди, які народились у вільній, незалежній Україні і не є обтяженими знаннями проживання в тоталітарній країні. А тому те, що в перші роки незалежності видавалось досить примарним, в 2022 стало само собою зрозумілим і природнім.
Нині ми доросли вже й до деколонізації й дерусифікації, викристалізувалось розуміння, що в умовах повномасштабної збройної агресії рф це є питанням національної безпеки.
Відповідно до Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який набрав чинності 27 липня 2023 року, місцеві органи влади мали прийняти рішення про очищення публічних просторів населених пунктів від елементів російської пропаганди. І загалом, за останні два роки в області (Одеській — ред.) було перейменовано більш ніж 1 700 об’єктів топоніміки: вулиць, провулків, площ, парків тощо.
І хоча дискусії точаться досить активні й досі, але загальне розуміння незворотності цих процесів сформовано. Демонтаж пам'ятника «Засновникам Одеси», знаний як пам'ятник Катерині, та перейменування площі, де він стояв, на Європейську — яскраве тому свідчення.
Демонтаж пам'ятника російській цариці в ОдесіФото: Українська правда
— Чи правда, що Україна програє ідеологічну війну росії?
«Потрібно знати, що це робота на довгу перспективу і робити її, не опускаючи рук»
— Чесно сказати, інколи на мене нападає песимізм, і мені здається, що так, особливо, коли я читаю про просто фантастичні суми, які кидаються росією на пропаганду «русского мира». Але коли я починаю аналізувати ті масштабні зміни в житті нашого суспільства за останні десять років, я стаю реалістом-оптимістом. Адже ми перестаємо бути «сліпою плямою» в уявленні всього світу, наші громадяни починають знати й пишатись своєю найбільшою країною Європи та своєю тисячолітньою історією. Просто потрібно знати, що це робота на довгу перспективу і робити її, не опускаючи рук.
— Як ви думаєте, чому українцям так важко відмовитися від російського сегменту і як пояснити людям, що цей процес необхідний?
«Стокгольмський синдром»
— Тривала русифікація й вкорінена звичка дивитись на українську культуру з точки зору москви, як на щось вторинне і мало відоме. Зрештою, всі роки незалежності для українців звичною частиною повсякденного дискурсу була проблема інформаційної агресії та культурної експансії росії, що проростали в Україні завдяки масованим фінансовим вливанням. А ще суто психологічне — своєрідний «стокгольмський синдром».
Але ракети, які почали падати по всій Україні, стали тим остаточним стимулом, який спонукає митців відмовитися від бізнес-зв'язків із росією та громадян від спільного культурного поля, що стало вже звичним. Звісно, сепарувати від себе частину власного культурного життя боляче і важко, але значна кількість наших співгромадян доросла до цього.
— Відповідно до Закону територіальні громади уже повинні завершити процес деколонізації в Україні. Як проходить процес на півдні України, зокрема, в Одеській області?
«На 1 травня в області підлягають перейменуванню ще майже 300 вулиць та провулків в 61 громаді області»
— Окрім перейменування вулиць, Закон про деколонізацію також вимагає демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, які є символікою російської колоніальної політики. Треба одразу зазначити, що в Законі зазначено, що на пам’ятники, які присвячені руху опору та вигнанню нацистів з України (тобто на пам’ятники, присвячені Другій світовій війні) дія Закону не поширюється.
У 2022-2023 роках в області було демонтовано 18 пам’ятників, пов’язаних із встановленням радянської влади в Україні або діячам російської історії і культури, зокрема й згаданий пам’ятник Катерині ІІ, Олександру Суворову в Одесі та Ізмаїлі. Також було демонтовано пам’ятник Максиму Горькому на Фонтані.
На даний час ми працюємо над створенням робочої групи, до якої ввійдуть науковці, музейники, громадські діячі, яка збере пропозицій з перейменування об’єктів топоніміки населених пунктів Одеської області, уточнить та опрацює цей перелік та надасть свої пропозиції голові обласної адміністрації щодо їх перейменування.
Одеса. Найбільший козацький цвинтарФото: Україна Інкогніта
— Як ви ставитеся до того, що назва Одеси не підлягає деколонізації? Чи є, взагалі, думка змінити назву Одеси на Коцюбіїв?
— Я не чула, щоб хтось піднімав таке питання. Та й не думаю, що потрібно змінювати назву, під якою місто закріпилось в історичній ретроспективі. Повернення правдивої історії міста, уточнення його віку, внесення змін до Статуту міста — інша річ! Це одне з першочергових завдань для наших істориків та й всіх одеситів.
— Чи знайомі ви з ситуацією щодо перейменування Первомайська? Якщо так, то чому так важко проходить цей процес? Можливо, маєте з цього приводу власну думку?
«Ми всі є результатом століть геноцидних дій з боку росії»
— Так, звичайно я відслідковую це питання, адже Первомайськ — це місто, де довгий час жив і працював мій тато, де могили моїх бабусі Каті й дідуся Сергія, куди я щороку приїздила. Це прекрасне місто на величній річці Буг, який раніше називали БОГ! Тому для мене однозначно найбільш бажаною є назва Богопіль, яка закріплює цей взаємозв'язок соціуму й простору, в якому він розвивається. Чому так важко проходять процеси? Та тому, що ми всі є результатом століть геноцидних дій з боку росії, ми є представниками постгеноцидного суспільства! Багато українців, навчені радянськими голодоморами, сталінським терором, на підсвідомому рівні бояться розірвати зв'язки з цим минулим. Це своєрідний наш, вже згаданий мною, «стокгольмський синдром». І з цим, звичайно, потрібно працювати, зокрема й засобами культури. Наша надія — на ініціативних, небайдужих людей, для яких Україна є цінністю, які бачать цю страшну культурну прірву між Україною та росією, і боронять наше право бути українцями.
— Чи можуть ініціативні громадяни на даному етапі вплинути на процес перейменування?
— Так, звичайно! На боці громадського сектору є багато безцінної експертизи та напрацювань. Ми збиратимемо пропозиції, опрацьовуватимемо їх для подальшого пропонування списку для голови облдержадміністрації.
— Ваші побажання українцям в цей непростий час.
«Нервуєш — донать на ЗСУ»
— Ми люди війни і головною подією нашого життя, хочемо ми того чи ні, буде пережита війна. Щоб триматись, звертайтесь до книжки, до культури, до творчості — це утримає, стабілізує, дасть поживу для мозку. Працюйте й творіть. Пам'ятайте, що кожен реалізований проєкт і кожна плідна дискусія є краплиною в морі нашої майбутньої перемоги.
А ще, звісно, користуйтесь супермагічною формулою: «Нервуєш — донать на ЗСУ».
