13 серпня 2026 року професору Степану Величку виповнилося 79 років. Для нас ця дата стала приводом розповісти про людину, чия історія значно більша за університетські звання й наукові регалії. Представник болгарської громади Кіровоградщини, він усе життя прожив в Україні, зберіг мову та пам’ять своїх предків, понад пів століття присвятив педагогіці й науці, а сьогодні допомагає берегти болгарську культурну спадщину, важливу і для громад Первомайщини.
«Бути болгарином — для мене честь»
Зі Степаном Петровичем Величком пов’язана ціла епоха педагогічної освіти та науки України, зокрема Кіровоградщини. Усе своє життя він присвятив фізиці: навчав студентів, розробляв методики, створював експериментальні прилади, займався науковими дослідженнями. Під його керівництвом захистили дисертації 23 кандидати та троє докторів наук. Він став заслуженим діячем науки і техніки України та почесним професором університету.
Хлопчика, який удома говорив болгарською, ганяв м’яча шкільним полем, ходив до школи повз ставок і старий млин, гостював у бабусі, разом із сусідами святкував болгарські свята і колись навіть мріяв пов’язати своє життя з футболом.
Саме з цього сільського дитинства починається історія професора Величка — людини, яка зберегла своє болгарське коріння, водночас назавжди пов’язавши свою долю з Україною.
«Я завжди знав, що я болгарин»
Степан Петрович народився 13 серпня 1947 року в болгарській родині у Станкуватому на Кіровоградщині. Удома звучала болгарська, у школі — українська, а на перервах діти знову переходили на мову своїх родин.
— Ми всі в родині розмовляли болгарською. І я теж розмовляв болгарською. А в школі вже навчалися українською. На перервах звучала болгарська, у школі — українська. Тобто ми знали дві мови, — згадує він.
Болгарська була не просто мовою спілкування. Вона жила в родинному побуті, святах і традиціях. Готували традиційні страви, ходили один до одного в гості, а великі свята ставали подіями для всього села.
— Було весело. Яскраві епізоди залишилися, — усміхається Степан Петрович.
Особливе місце у його дитячих спогадах займає бабуся. Мама Степана Петровича була усиновлена, а бабуся дуже його любила. Тож ранні роки він згадує передусім як час родинного тепла.
— Бути болгарином для мене — за честь. Це моя кров, але рідна Україна для мене наймиліша. Я її ні за що не проміняю. Тут усе рідне, усе моє.
Степан Петрович бував у Болгарії, цікавиться іншими країнами, мовою та культурою, але жити там не зміг би.
— Україна — моя батьківщина. Дім є дім. І де б я не був, завжди хочу додому.
Футбол, який ледь не став професією
У дитинстві Степан мріяв зовсім не про фізику. Його стихією був футбол. Шкільне поле стало місцем, де він проводив чи не весь вільний час.
— Найбільше мене цікавив футбол. З хлопчаками на шкільному майданчику там і пропадали.
Грав лівим крайнім нападником і до своєї позиції ставився цілком серйозно.
— З кутового можна було забивати гол, як колись Лобановський робив, — жартує Степан Петрович.
Разом із напарником Віктором вони відпрацьовували подачі, забивали, їздили на районні змагання. Захоплення було настільки сильним, що юнак цілком серйозно розглядав можливість пов’язати з футболом майбутнє.
У селі Станкувате
Батько підтримував синове захоплення, але нагадував: спорт спортом, а освіта має бути серйозною.
— Батько казав: треба математика, треба фізико-математичний напрямок.
Фізика й математика давалися Степану добре. Так перед ним відкрилася дорога до Одеси.
Як Осадчі допомогли знайти дорогу до Одеси
Важливу роль у виборі професії відіграла родина Осадчих. Юрій Олександрович був директором Добрівської середньої школи та викладав історію, його дружина Неля Іванівна — фізику, математику й хімію. Саме вони допомогли юнакові побачити для себе шлях до педагогічної освіти.
Їхній син Сергій, нині голова ГО «Нашитє хора», пам’ятає Степана ще школярем — Стьопчиком-футболістом.
— Я його пам'ятаю, коли він після восьмирічки у Станкуватому отримував середню освіту у Добрівській середній школі, де директором і істориком був мій батько, Осадчий Юрій Олександрович, а вчителем фізики, математики, хімії була моя мама, Осадча Неля Іванівна. Я його запам'ятав як Стьопчика-футболіста класного.
Саме Неля Іванівна порадила йому вступати на фізико-математичний факультет.
— Неля Іванівна мене агітувала вступати на фізико-математичний факультет в Одесі, — згадує Степан Петрович.
Так він опинився в Одеському педагогічному інституті імені К. Д. Ушинського.
Зв’язок із родиною Осадчих не перервався. Степан приїздив до них у Вільшанку і під час навчання, і після закінчення інституту. А через кілька десятиліть ця історія отримала нове продовження.
У 2010 році Сергій Осадчий уперше за 40–50 років зустрів Степана Петровича у Кропивницькому.
— Так і привітався з ним, — згадує Сергій.
Тоді він запропонував колишньому школяреві долучитися до створення болгарської громадської організації «Нашитє хора». Величко погодився. Відтоді вони разом проводять публічні заходи та міжнародні конференції, підтримують болгарські культурні ініціативи, гуртують людей, для яких важливі походження, культура та пам’ять про предків.
Фото: Із особистого архіву Степана Величка
— Він справжній болгарин — син України. — говорить Сергій Осадчий.
Для Степана Петровича ця дружба стала новою сторінкою життя.
— Ми з Сергієм Осадчим дружимо. Він запропонував створити організацію, і я погодився. І не шкодую. Це нове життя, цікаве, дружнє, нові знайомства.
Студентські роки: футбол, БАМ і нічні підробітки
В Одесі Степан знову зустрів болгар — студентів із Татарбунарського та Роздільнянського районів.
— Я був дуже здивований, що ще є болгари. Потім уже зрозумів, що я не один.
Разом навчалися, відпочивали, спілкувалися болгарською. Але студентське життя складалося не лише з лекцій. Треба було заробляти на життя, тож Степан брався за різну роботу. Спочатку чергував у міліції — таку роботу їм зараховували до педагогічного стажу. Потім працював ночами в аеропорту. А на четвертому курсі разом зі студентським загоном поїхав на будівництво Байкало-Амурської магістралі.
— Ми будували дерев’яні будинки: восьмиквартирні, чотириквартирні, бібліотеки, адміністративні будинки по території БАМ. Веселе було студентське життя.
Фото: Із особистого архіву Степана Величка
І футбол нікуди не зник. Фізико-математичний факультет мав власну команду, а студенти залюбки грали проти викладачів фізичного виховання. Здавалося б, футбол і фізика — різні світи. Та згодом професор доведе: між ними значно більше спільного, ніж може здатися.
«Фізика — це все, що ми робимо»
Після інституту Степан Величко поїхав за направленням працювати в село Гур’янку. У школі не було вчителя фізики, тож молодого спеціаліста зустріли з радістю. Там він зустрів і свою майбутню дружину Валентину Олексіївну Флоріну. Через рік вони одружилися.
Згодом життя привело Степана Петровича до Кропивницького, а звідти до педагогічного інституту. Спочатку він працював лаборантом на кафедрі фізики, потім — у кабінеті методики викладання фізики. З 1973 року став методистом.
Саме тут розпочалася його серйозна наукова робота: методичні розробки, експерименти, наукові статті, створення приладів. Згодом Степана Петровича направили до аспірантури в москву. Три роки навчання завершилися захистом дисертації у серпні 1980 року. Тема була пов’язана з удосконаленням фізичного експерименту. Він працював із лазером, голографічними решітками та оптичними дослідженнями, створював власні прилади.
— У нас у кабінеті був лазер. Я розробляв голографічні, це такі фотографувальні решітки. Вони розкладають будь-яке сонячне світло.
Але фізика для нього ніколи не обмежувалася лабораторією.
В лабораторіїФото: Із особистого архіву Степана Величка
— Фізика — це все, що ми робимо. Утікаємо, падаємо — усе це фізика. Падаємо чи не падаємо — розраховуємо свій рух за фізичними законами. Робимо сальто на перекладині, дівчатка на брусах — це все фізика. Машини — теж фізика.
А якщо волосся в суху погоду раптом стає дибки?
— Це вже статистична фізика, — усміхається професор.
І після такого пояснення сперечатися важко.
— Фізика — основа життя. Без неї нікуди.
55 років педагогіки і майже пів століття в одному університеті
Майже все професійне життя Степан Петрович пов’язав із педагогічною наукою. В університеті імені Володимира Винниченка він пропрацював близько 50 років, а загальний педагогічний стаж становить 55 років.
Фото: Із особистого архіву Степана Величка
До 2022 року працював в університеті. Після реорганізації та ліквідації кафедри залишився без роботи, а згодом три роки викладав в Умані.
За десятиліття педагогічної та наукової роботи Степан Величко підготував 23 кандидати наук і трьох докторів наук. Йому присвоїли звання заслуженого діяча науки і техніки України, а в університеті обрали почесним професором. Проте власними званнями Степан Петрович не хизується.
— Я не афішую, що я доктор.
Навіть онука, коли працювала над родоводом, була здивована, дізнавшись, що її дідусь — професор.
Для самого Степана Петровича важливішими за титули залишаються робота, дисципліна і можливість бути корисним іншим.
Степан Величко ліворучФото: Із особистого архіву Степана Величка
Родина, яку життя розкидало по світу
У Степана Петровича троє синів. Одного з них родина втратила ще в дитинстві. Сьогодні він має чотирьох онуків — Марійку, Івана, Антоніну та наймолодшого Степана Петровича.
Один із онуків грає на піаніно в Амстердамі й уже займає призові місця. Сини мають вищу освіту, живуть за кордоном.
Для дідуся це радість за дітей, але водночас і постійна туга за ними.
— Дуже хочу поїхати до дітей. Це ж кров рідна. Сумуєш.
Степан Петрович кілька разів бував за кордоном, але щоразу повертався до того, що для нього залишається незмінним.
— Цікаво в інших країнах, але Україна — моя рідна. Тільки додому.
Фото: Із особистого архіву Степана Величка
Війна змінила все
Повномасштабне вторгнення кардинально змінило життя. Степан Петрович болісно сприймає знищення українських міст і загибель людей. На момент нашої розмови він згадував і про удари по Кропивницькому.
— Що зробити, щоб припинити війну? Треба, щоб мужі зібралися і дійшли до якоїсь певної думки, як змусити рашистів не вбивати людей.
«Не буде історії — не буде відомостей»
Степан Петрович переконаний: людина має знати, чиїх батьків вона дитина.
— Чому нам потрібно пам’ятати, чиїх батьків ми діти? Історія показує, звідки ми і як ми дожили до сьогодні.
Для нього родовід — не просто перелік прізвищ і дат. Це спосіб зрозуміти себе, свою родину і те, як минуле формує сьогодення.
— Не буде історії, не буде відомостей — це буде неправильно. Своїх батьків, попередників треба пам’ятати і почитати.
Сам Степан Петрович усе життя знав, хто він і звідки його коріння. З роками це знання не втратило значення — навпаки, стало ще важливішим.
У його історії все поруч: болгарське село і українська земля, футбол і фізика, родина і наука, минуле й сьогодення. І, напевне, саме тому слова Сергія Осадчого — «справжній болгарин — син України» — так точно описують цю людину.
