Він добровольцем пішов на фронт, пережив важке поранення, віддав частину себе за Україну і повернувся практично з того світу. Болгарин із Бессарабії, воїн із позивним «Болгар», сьогодні живе у Первомайську разом із дружиною та сином. Його історія — про війну, коріння, традиції і про те, чому національність не визначає, на чиєму ти боці.
В’ячеслав Куцарев: «Аз съм болгарин, но съм от Украйна»
З В’ячеславом я познайомилася на святі Сурваки, коли ми зібралися болгарською громадою. Серед інших він одразу впадав у вічі — статний, чорнявий, із відкритою усмішкою. У залі панувала метушня: гостей прийшло більше, ніж очікували, бракувало місць, довелося заносити стільці. Він без зайвих слів долучився й допоміг усе владнати.
Після завершення свята підійшов поговорити. Усміхнений, із відчутним болгарським акцентом. Обмінялися телефонами й домовилися про окрему зустріч. І вже напередодні «Баби Марти» ми сіли поговорити спокійно про його малу батьківщину, традиції бессарабських болгар і про війну, яку він пройшов.
Тепер В’ячеслав — ветеран. Як каже сам, «зібраний по шматочках», але з внутрішньою зібраністю людини, яка знає, за що стояла і заради чого вистояла.
Фото: з родинного архіву
«Я сам пішов. Під триколором жити не буду»
— Я Куцарев В’ячеслав Федорович. Родом із села Новоіванівка Арцизького району Одеської області. Болгарин, але з України, — одразу уточнює він. — Тут я народився, тут мій дім.
Бессарабія — це край болгарських сіл: Арцизький, Тарутинський, Сарацький, Болградський райони. Тут болгарська мова звучить на вулицях, у школах, на святах і в родинах — передана від прадідів і прабабусь до онуків. У сільських дворах і сьогодні печуть традиційну міліну, варять курбан на храмові свята, водять хоро на площах і бережуть обряди, яким понад сто років. Тут пам’ятають, звідки прийшли їхні предки, шанують могили пращурів і тримаються громади. Бессарабські болгари зуміли зберегти свою мову й культуру, але водночас глибоко вкорінилися в українську землю. Працюють на ній, виховують дітей і захищають її.
24 лютого 2022 року — день, що змінив життя В’ячеслава назавжди. Успішний бізнесмен бере зброю до рук і без вагань стає на захист України.
— Того ранку, — пригадує він, — мене розбудила дружина. — «Війна», — сказала вона. Ще нічого толком не знав, але всередині уже визріла думка: «Іду захищати своє».
Рішення його було миттєвим. Він вивіз родину в безпечніше місце, на батьківщину дружини, і повернувся до свого Чорноморська. Звідти і піде на фронт.
— Майже всі були добровольцями, — пригадує він. — Когось викликали повісткою, а я пішов сам. Я з України поїду лише в одному випадку, якщо її не стане. Під триколором жити не буду. Для мене це табу.
Пів року пекла
Після навчання одразу направили на Донбас. Визначили в штурмовики.
— Ми довго не затримувалися. Штурм — і йшли далі, — з усмішкою розповідає В’ячеслав.
Через пів року отримав важке поранення. Потрапив до шпиталю. Кілька днів коми, довгі тижні боротьби за життя. Каже, що повернувся «практично з того світу».
Сьогодні про той період згадує спокійно. Коротко підсумовує: відвоювався.
— Нирку віддав, селезінку, частину шлунка, щелепу, пів легені. Мене всередині майже немає, але я живий. Дякувати лікарям, які зібрали мене по частинкам.
Тепер він ветеран із довічною групою інвалідності. Та, попри все, з вірою й внутрішнім світлом:
— Слава Богу, руки й ноги на місці, а решта, як є.
Бессарабія: традиції та мова
В’ячеслав виріс у болгарському багатомовному середовищі. Каже, що в школі все йшло паралельно: і болгарська, і російська, і українська, і англійська.
— У нас як англійська була, так і болгарська, і російська, і українська. Ми все розуміли, бо воно поруч існувало.
Школу він закінчив у 2002 році, на той час російськомовну.
— Українська мова й література вже були в програмі, ми їх вчили, я розумів, але не говорив. Ніхто особливо не спілкувався українською. Вона для мене тоді була, як іноземна: розумію, але не розмовляю.
Під час навчання в технікумі економіки та права в Ізмаїлі стався випадок, який він пам’ятає й досі. На одному з занять спробував відповідати українською.
— Почав говорити українською — і вся велика лекційна аудиторія, чоловік сто вісімдесят, почала сміятися. Не з того, що я казав, а з того, як я це говорив. Через акцент.
Каже, що відтоді й з’явився внутрішній бар’єр.
— Після того або болгарською, або російською. Українську розумію й зараз, але тоді закомплексував.
Попри це, коли почалася повномасштабна війна, питання вибору для В’ячеслава не стояло.
— Якби я хотів жити десь інде, то давно поїхав би, але я тут народився. Це мої краї. Мені тут добре, тепло, затишно. Я з України.
На фронті його часто перепитували:
— Ти легіонер?
— Ні. Я болгарин, але з України. Це мої землі. І питання етнічності для мене — це питання дому.
У нього навіть позивний був «Болгар».
— Багато хто й не знав, що в Україні є такий великий регіон, як Бессарабія. Думали, що це два села, а це ж цілий край, — ділиться В’ячеслав.
І сьогодні він переконаний: болгарську культуру потрібно більше популяризувати.
— Про Бессарабію мало знають, а це частина України зі своїми звичаями та традиціями. У нашому селі, для прикладу, святкували «ведмедів» на Новий рік. Молодь переодягалася й ходила по дворах. Була Сурва, була Масляниця з кіньми, вогнищами й частуваннями. Масляниця, Курбан, Баба Марта — усе це наше.
Особлива гордість — це болгарська кухня.
Дрепана міліна, тиквениця, ледачі вареники з сиром, баранина у власному соку, яку готують цілий день і підвішують застиглою.
— Хочеш доброго вина — їдь в одне село. Хочеш танців — їдь в інше. У кожного своє, — усміхаючись, згадує мій співрозмовник.
Первомайськ: тут мені не вистачає мови
В’ячеслав та Олена Куцарев
Сьогодні В’ячеслав живе у Первомайську. Поруч із ним дружина Олена й їхній син Дмитро.
Йому тут добре, але бракує живого спілкування болгарською.
— Тут мені немає з ким говорити рідною мовою, — зізнається він. — Нямам с кого да приказвам по български (Мені немає з ким поговорити болгарською — ред.). Коли дізнався, що тут є болгарська спільнота, зрадів.
Він зізнається, що тепер спеціально шукає болгарські заходи.
— Дружина сказала, що буде болгарський захід, буде хоро, пісні. Я одразу й поїхав.
— Що бессарабські болгари, що вільшанські — ми всі діти одних предків. У нас так багато спільного, і найперше — це мова. То чому б не розглянути варіант вивчення болгарської в школах? Інші ж мови є, — зауважує чоловік.
«Я не знала, що в нас є свої болгари»
Родина КуцаревихФото: з сімейного архіву
На зустріч В’ячеслав прийшов із дружиною Оленою, яка сама родом із Первомайщини.
Олена з усмішкою зізнається: спочатку й гадки не мала, що в Україні є болгари. Думала, що це десь далеко, у самій Болгарії.
— Чесно кажучи, я раніше не знала, що в нас є свої болгари. Здавалося, що це щось далеке. А виявилося — поруч, у Бессарабії, цілий світ традицій.
Познайомилися вони в Одесі, працювали в одному магазині. Каже, він її «відбив», бо на той момент вона була не сама. В’ячеслав лише усміхається.
— З ним цікаво, — говорить Олена. — У них на кожне свято щось своє, особливе. В українців теж є традиції, але в болгар це все по-іншому, яскраво, гучно, смачно.
Найбільше її вразили бессарабські святкування й кухня.
— Масляна у них зовсім інша. І кухня дуже цікава. Я пробувала готувати міліну. Виходить не така, як у них, але старалася. І тиквінці робила.
Вона сміється, згадуючи перші спроби відтворити болгарські рецепти. А В’ячеслав уже детально пояснює, як у селі готують справжню «дрепану» міліну — з великою кількістю бринзи, запечену в печі на подвір’ї, розтопленій виноградною лозою та соняшниковими стеблами.
— У нас спеціальна піч надворі. Лозу після обрізання не викидають, її сушать, в’яжуть у снопи. Вона добре тримає жар. Соняшникове стебло теж довго тліє. То зовсім інший смак.
Олена слухає й киває. Каже, що болгарські традиції теплі, родинні, дуже живі.
— І тепер це вже й мої традиції теж.
Олена Куцарева
«Я половина, але я живий»
Він пережив війну, пережив біль, операції, а тепер просто живе. Говорить спокійно, усміхається, запрошує приїхати в Бессарабію, показати виноградники, села, традиції.
— Немає проблем. Сядемо й поїдемо. Я покажу вам наші села.
З лікарямиФото: з родинного архіву
Історія В’ячеслава Куцарева — це історія ветерана. І водночас історія болгарина з півдня України, який добровільно пішов захищати свою країну. Це історія про те, що можна говорити болгарською, думати кількома мовами і воювати за Україну. Бо твій дім там, де твої люди.
