17 лютого вчетверте на Вільшанщину приїздила знімальна група із Кропивницького. Журналісти спільно з головою ГО «Нашитє хора» Сергієм Осадчим готують до 250-річчя Вільшанки документальний фільм про переселення болгар на українські землі. Цього разу була і зустріч з генеалогом Дмитром Степаненком. Журналістка Гард.City теж долучилася до роботи дослідників. Деталі в репортажі.
Сергій Осадчий та Дмитро Степаненко у Вільшанці
Дмитро Степаненко: «Я єдиний в області, хто займається питаннями родоводу професійно»
Ранок 16 лютого видався морозним. Термометр показував -12. Начебто і не така критична температура, втім, для нас, вибалуваних південною погодою жителів, це уже справжній холод. Враховуючи, що це перші морози за зимовий період, то дороги, якими ми добиралися до Вільшанки, м’яко кажучи, бажали лишатися кращими. Подекуди замети, ожеледиця та ожеледь і, звісно, непосипані дороги. Тому їхали обережно. У Вільшанці були близько 12-ї. Журналісти із Кропивницького та Сергій Осадчий уже працюють. Вітаємося — і відразу до роботи. Знайомлюся з Дмитром Степаненком. Це фахівець із генеалогії. Як сам Дмитро зазначає: «Я єдиний в області, хто займається питаннями родоводу професійно. Це моя робота».
Про фронтовий щоденник Дмитра Степаненка
Констатую для себе, що уперше чую про таку професію. Від того стає ще цікавіше. Прошу хоч коротко розповісти про себе. Дмитро каже, що народився і живе у Вільшанці. У 2014 та 2015 роках був учасником АТО. Тоді й написав фронтовий щоденник «Окопні історії». Це збірка польових історій, де автор є безпосереднім учасником подій.
— Ще маєте книги? – запитую.
— Ні, це єдина, і більше не планую писати. Якщо цікаво почитати мій щоденник, то можете поглянути на портал «Гуртом», там я виставив у вільному доступі книгу. Хто хоче, може ознайомитися.
— А до болгар який стосунок маєте? — цікавлюся.
— Моя мама з вільшанських країв, а тато — з Одещини. Я маю болгарські корені. Читаю книжки, фільми дивлюся болгарською, а ось говорити не можу (сміється — авт.). Дослідив повністю своє генеалогічне дерево по мамі, то дійшов аж до 1720 року. То були перші болгари, які заселяли цей край.
— А з Сергієм Осадчим на цю ж тему працюєте? — продовжую допитуватися.
— Так, тема болгаристики нас єднає. Окрім усього, моя мама глибоко вивчала історію краєзнавства на Вільшанщині. Лишила по собі чимало історій про людей. Тепер маю завдання надрукувати цю книгу. Поки ще потрібний час.
Далі прошу Сергія Осадчого, щоб він розповів детальніше про сам фільм.
— Фільм до 250-ї річниці утворення Вільшанки, — говорить пан Сергій. — Ми з журналістами досліджуємо усю історію, яку пройшли болгари на українській землі. Сьогодні працюватимете в краєзнавчому болгарському музеї, та є питання ще по родовим історіям. Ось є Василь Стойко, це мій дядько. То я хочу дізнатися історію про нього глибше. А ще хочу, щоб люди глибше дізналися про Станчева, доктора історичних наук. Це уже четвертий приїзд нашої знімальної групи. Уже є відзняті моменти роботи наших ГО, в тому числі й Володимира Опрі.
Буде фільм до 250-річчя Вільшанки
Анастасія КвятикФото: з особистого архіву
Поки спілкуємося, до нас виходить журналістка Анастасія Квятик. Знайомимося з нею, зав’язуємо дружню розмову.
— Ми уже майже півроку як працюємо над створенням цього фільму, — розповідає Анастасія. — Уже вчетверте тут, і в Кропивницькому знімаємо епізоди. Як то кажуть, трішки збираємо матеріали.
— Яка буде назва? — цікавлюся.
— Поки затвердженої назви немає, — говорить журналістка, — та відповідно концепції це буде фільм до 250-річчя Вільшанки. Великий акцент саме на питаннях переселення болгар сюди. Тому будемо вдячні усім, хто має якісь матеріали.
Я ділюся з Анастасією нашим фільмом «Багатоголосся України» і сподіваюся, що він стане у нагоді.
Болгари дружні та завзяті
Далі Дмитра кличуть на зйомки, а мені теж потрібно рухатися у своєму напрямку. Направляюся на малу батьківщину своїх батьків. Це село Станкувате. Тут теж усе запорошене, скрізь біло-біло. Хата моїх батьків крайня в селі. Тут у нас гарний сусід Іван Романович. Зустрічаємося з ним, перекидаємося кількома словами — і далі в дорогу. Назад вирішили поїхати полем. І це було нашою стратегічною помилкою, бо ми не врахували, що перемети в цих краях дуже серйозні. Тож автівка сіла на пузо — і нам довелося кликати місцевих жителів на допомогу. Визволили зі снігового полону Андрій та Олександр Драндалуші, за що ми їм щиро вдячні.
Болгари — вони такі дружні та завзяті. Тож із нетерпінням чекатимемо на новий фільм від колег.
