«Мені там було спокійніше, ніж у цивільному житті» — таке психіатриня Ганна Гостіщєва часто чує від військових після повернення з фронту. За роки великої війни тема ПТСР стала значно відкритішою, але разом із цим навколо психічного здоров’я військових досі залишається багато страхів, стигми й спрощень. Ми поговорили про те, чому не варто зводити всі психологічні труднощі лише до ПТСР, як війна змінює людей і чому суспільству важливо навчитися підтримувати без жалю та стереотипів.
Ганна Гостіщєва — лікарка-психіатриня Запорізької обласної клінічної лікарні (КНП «ЗОКЛ» ЗОР), яка працює з військовими та пацієнтами зі стресовими розладамиФото: з особистого архіву, адаптація ChatGPT
Психологічний стан військових під час війни
— Тема ПТСР під час великої війни стала значно помітнішою. Але чи не спрощуємо ми ситуацію, коли говоримо про психічне здоров’я військових лише через цю призму? Які психологічні стани чи виклики сьогодні найчастіше доводиться спостерігати серед військових?
— Дійсно, від початку повномасштабного вторгнення тема ПТСР стала значно помітнішою, але потрібно зазначити, що не всі психічні труднощі військових варто визначати як ПТСР. Часто може йтися про загострення тих станів, які були наявні ще до служби. Це може бути депресивний або тривожний спектр розладів. Іноді це навіть охоплює психотичний спектр.
Водночас є багато військових, які проходять цей досвід без формування клінічно значущих психічних порушень. Тобто загалом ми бачимо високий рівень психоемоційного виснаження, хронічної напруги та життя в умовах постійної загрози. Але водночас є й такі випадки, і вони доволі часті, коли військові демонструють значну психологічну стійкість і здатність адаптуватися навіть до постійно загрозливих і травматичних ситуацій.
Про психічне здоров’я потрібно говорити відкрито — не романтизуючи й не приховуючи. Без сорому. Бо це не про щось соромне, а про щось важливе. І мені подобається тенденція, що зараз багато тренінгів і курсів з першої допомоги, зокрема психологічної. Бо якщо ти знаєш, як допомогти людині поруч, то це дуже хороший напрямок розвитку суспільства.
— Зараз про військових дуже часто говорять як про людей, які мають бути сильними й витривалими буквально до всього. І мені здається, що цей образ настільки закріпився, що іноді люди просто не допускають думки, що військовий може не справлятися. Як це впливає на готовність звертатися по психологічну чи психіатричну допомогу?
— Дуже негативно, бо створює відчуття, ніби ти не маєш права бути втомленим, виснаженим чи потребувати допомоги. А це не так. Військові — це не машини. Це люди, які щодня живуть в умовах надзвичайного стресу і загрози життю.
Мені б дуже хотілося, щоб більше говорили не лише про силу військових, а й про те, наскільки вони заслуговують поваги та вдячності. Бо коли ми навішуємо ярлик «надвитривалості», це ніби позбавляє людину права сказати: «Мені важко».
І тут велика відповідальність саме на цивільних. Не лише дякувати, а створювати простір, у якому людина може чесно сказати, що вона не справляється, і не отримати за це засудження.
— Мені здається, що суспільство взагалі дуже кидається з крайності в крайність. Спочатку військових жаліли й сприймали виключно як травмованих людей, тепер — навпаки, як тих, хто має витримати абсолютно все. І обидві ці позиції, як на мене, виглядають дуже небезпечними. Наскільки такі крайнощі впливають на подальше сприйняття військових?
— І та, і інша позиція шкодить. Ніхто не народжується для війни. Немає людей, які були створені для того, щоб нескінченно витримувати стресовий вплив.
Тому дуже важливо пам’ятати, наскільки слова — це сила. Перед тим, як щось сказати, ми маємо залишатися ввічливими і ставитися з повагою до будь-якої людини. У цьому і є наша сила як суспільства.
Фото: ілюстрація, адаптація ChatGPT
Непомітні прояви ПТСР
— Дуже часто ПТСР асоціюють лише з флешбеками чи панічними атаками. Чи так це? Які симптоми, на вашу думку, суспільство найчастіше не помічає?
— Якщо говорити про симптоми, які малопомітні, але дуже важливі, то це насамперед симптоми уникання. Людина стає більш замкнутою, віддаляється від оточення, уникає місць або ситуацій, які можуть нагадувати про травматичний досвід.
Збоку це може виглядати так, ніби просто змінилися характер або інтереси. Але насправді психіка таким чином намагається захищатися.
Ще один важливий прояв — постійна внутрішня напруга й очікування небезпеки. Людина ніби постійно перебуває в режимі готовності: з’являються проблеми зі сном, дратівливість, труднощі з концентрацією.
І тут я дуже часто чую від своїх пацієнтів, що їм «там» було спокійніше, ніж у цивільному житті. Бо в бойових умовах психіка адаптується до постійної небезпеки, і мозок починає сприймати це як звичне середовище. А після повернення контроль втрачається, і це лякає.
І важливо розуміти: ПТСР — це далеко не завжди про людину, яка закрилася в кімнаті й не функціонує. Людина може продовжувати працювати, спілкуватися, виконувати свої обов’язки, але при цьому перебувати у стані постійного виснаження.
Фото: Генштаб, адаптація ChatGPT
Адаптація військових до цивільного життя
— Якщо говорити вже про повернення у цивільне життя, то, окрім самої травми, дуже помітним стає конфлікт між військовою і цивільною реальністю. Які речі тут найчастіше стають точками непорозуміння?
— Основний конфлікт — це нерозуміння контексту. У війську життя вимірюється хвилинами і секундами. А тут — годинами, днями, якимось довгостроковим плануванням.
Після повернення цивільні проблеми можуть здаватися максимально дрібними й далекими від реальності. Але тут дуже важливо не відштовхувати військового й не ставитися до нього, як до «небезпечної» людини.
Іноді найкраще, що може зробити цивільний, — чесно сказати: «Я не знаю, як правильно поводитися, але хочу тебе підтримати». Це набагато краще за фрази типу: «Я тебе розумію», коли насправді людина не може повністю зрозуміти цей досвід. Не обов’язково говорити лише про війну. Головне — бачити у військовому людину.
Фото: ілюстрація, адаптація ChatGPT
Роль близьких і підтримка військових
— Мені здається, тут важливо говорити й про родини військових. Часто саме близькі першими помічають зміни, але не знають, як правильно реагувати. Що робити, якщо людина заперечує, що їй потрібна допомога?
— Найважливіше — не бути нав’язливими. Людина часто і сама розуміє, що щось не так. Але тут важливо не тиснути.
Потрібно сказати: «Я поруч. Я хвилююся за тебе. Якщо тобі буде потрібно — я готовий допомогти». Не тому, що страшно поруч із людиною, а тому, що страшно за неї.
Також дуже важливо розуміти: ми всі змінилися через війну. І мета лікування — не зробити людину такою, якою вона була раніше. Бо вона вже не буде такою. Завдання — допомогти інтегрувати цей досвід так, щоб людина могла жити далі й знову отримувати насолоду від життя.
І це стосується не лише військових. Їхні близькі теж живуть у постійній тривозі, виснаженні й страху.
Реабілітація та психіатрична допомога
— Зараз дуже багато говорять про нестачу спеціалістів і загалом про те, чи вистачить системі ресурсу для реабілітації військових після війни. Наскільки це зараз реалістичний страх?
— Я, мабуть, дивлюся на це більш оптимістично. Так, це буде величезна робота. Але вже зараз дуже багато людей працюють на перспективу — навчаються, створюють програми, працюють над системою відновлення.
І потрібно розуміти, що не всім буде потрібне тривале лікування. Для когось дуже важливим буде просто повернення у безпечне середовище — до сім’ї, до нормального життя, до можливості нормально спати, їсти й відчувати базову безпеку.
Тому я думаю, що спеціалістів поступово стане більше. І головне — вже зараз ця тема не замовчується.
Вплив медіа та суспільства на сприйняття ПТСР
— У медіа тема ПТСР стала значно відкритішою, але водночас дуже часто її або романтизують, або навпаки — демонізують. Як ви оцінюєте роль медіа у формуванні ставлення до військових і до психічного здоров’я загалом?
Сучасні технології — це і наше багатство, і наш гріх одночасно. Бо тема ПТСР дійсно часто спрощується, виникає стигматизація. Але навіть попри те, є важливий плюс — про це почали говорити відкрито. Раніше сама тема психіатричної допомоги була майже табуйованою. Потрібно просто вміти критично сприймати інформацію. Не сприймати все, як абсолютну істину, лише тому, що це побачили в інтернеті. Але сам факт того, що про психічне здоров’я почали говорити активно, — це вже дуже великий крок.
— Іноді складається враження, що втома й тривога накопичились уже не лише у військових, а буквально в усьому суспільстві. І це теж впливає на сприйняття теми ПТСР. Наскільки цивільні сьогодні самі перебувають у виснаженому стані?
— Війна триває вже дуже довго, і це виснажило всіх — і військових, і цивільних. І дуже важливо розуміти: якщо людина іноді думає про себе й про власне виживання — це нормально.
Це не робить людину байдужою чи поганою. Ми всі маємо право на перепочинок. Я часто кажу, що людина не може якісно допомагати іншим, якщо не подбала про себе. І це нормально — іноді зупинитися, видихнути, дати собі можливість відновитися.
— Якщо говорити про ставлення до психіатричної допомоги загалом, чи помічаєте ви зміни за останні роки?
— Так, поступово ставлення змінюється. Люди вже менше бояться психіатрів, психотерапевтів і психологів.
Раніше слово «психіатр» викликало образ чогось страшного й карального. А зараз люди починають розуміти, що звернутися по допомогу — це нормально.
І я завжди кажу: у психіатрії немає «пізно». Якщо людина прийшла по допомогу зараз — значить, ми працюємо з тим станом, який є зараз. І робимо все можливе, щоб покращити якість життя.
І дуже важливо не здаватися після першого невдалого досвіду. Якщо не підійшов один спеціаліст — це не означає, що допомога не працює.
Повернення військових після війни
— Ми дуже багато говорили про самих військових, про систему допомоги, про цивільних. Але якщо дивитися ширше — що має змінитися в Україні після війни, щоб військові не залишилися сам на сам із цими проблемами?
— Найгірше, що можна буде зробити, — це просто перестати говорити на цю тему. Не можна табуювати тему військових або робити вигляд, що тепер це проблема лише спеціалістів.
Не потрібно ділити людей на «військових» і «цивільних». Так, зараз ця різниця існує. Але не потрібно перетворювати її на прірву.
Також не потрібно демонізувати військових і чекати якогось «вселенського хаосу» після їхнього повернення. Ми вже живемо в умовах хаосу.
Найважливіше — залишатися суспільством, яке вміє чути, підтримувати й не засуджувати.
