Він повернувся з Херсонщини і почув у Первомайську: «Ми вас туди не посилали», «Ти воюєш за гроші», «А чого ти не порішав?» Гард.City зустрівся з українським захисником із ТРО, щоб вислухати, що він пережив там та як сприйняв побачене тут. Що називає «парадною шапкою» для Первомайська та якою ціною ця «шапка» придбана, розповідає Володимир Колесніченко.
Уперше я побачила Володимира Колесніченка на сесії Первомайської міської ради наприкінці липня 2023 року. Тоді Володимир взяв слово, щоб пояснити депутатам, наскільки важлива підтримка захисників України: на південний напрямок потрібні човни. Депутати підтримали виділення коштів на 2 човни з двигунами, однак через недосконалу бюрократичну процедуру кошти так і не реалізували. Як з'ясувалося у розмові з Володимиром, лист від командування був датований 1 днем пізніше, ніж відбулася сесія. Щоб ці самі кошти знову розподілити на човни, потрібне було ще одне рішення депутатів. Однак позачергову сесію з цього питання ніхто не зібрав: нашим чиновникам поспішати нікуди.
А тим часом у Первомайську 9 серпня поховали Павла Усатюка. Як розповів Володимир, Павла можна було врятувати, якби не довелося його, пораненого, доставляти до медиків на тихохідному човні. Година на острів, година — з острова до медиків. «А спробуйте порізати руку і не накладайте пов'язку протягом двох годин, — говорить Володимир. — Може, так ви зрозумієте».
Зараз Володимир, якого вперед штовхає загострене відчуття справедливості, намагається достукатися до всіх, до кого може дотягнутися. Якщо ви зустрічали у Первомайську розклеєні листівки з таким текстом: «Садите кущі — у нас 300. Кладете асфальт — у нас 200. Добавляєте зарплатню — ми ховаємо дітей. Потрібні човни!», то знайте: це справа його рук.
Володимир Колесніченко, ТРО
Далі — пряма мова Володимира Колесніченка, первомайця з мікрорайону Богопіль, військового 123 бригади, який бойові дії з боку українських захисників інакше, як праця, не називає.
«Командування відправило мене відновити мізки»
Я і на лікарняному по травмі, і у відпустці. Як сталося, що командування відправило мене відпочити? Розповім. Взяли ми на островах одного орка. Він був безпосередньо коло мене. Повів я його в душ, дав свої шорти. Бо як не як, а цим ми відрізняємося від них: для нас військова служба — це праця.
А через годину мені подзвонила сестра і сказала, що з моїм племінником Андрієм, який був мені як син, біда. Він працював у 56-й бригаді. У мене був номер телефону його командира, тож я зміг отримати підтвердження. Тут у мене стався нервовий зрив і я попросив, щоб оцього орка від мене забрали. Адже тоді було одне бажання: убити його. В такому стані не діють аргументи командира розвідки, що ми орка обміняємо на нашого хлопця.
Щоб ви знали, позивний мій Студент, а хлопці поза очі називають Псих. Біда моя, що іноді не можу включити задньої передачі. Сподіваюся, мій психологічний стан дозволить мені адекватно працювати далі. Щоб я не наробив горя і не побіг, як кажуть мої хлопці: «Вові дай автомат і сокиру, то він вплав побіжить орків бити».
Комбат наш розуміючий мужик, він увійшов у положення, відправили у відпустку — відновити мізки.
Крівцов Андрій СергійовичФото: Гард.City
«Мій Андрійко загинув на Донецькому напрямку»
Мій племінник Андрій Крівцов проходив навчання в Англії, через це у нього був позивний Британець. Був йому 21 рік, а він вже навчав побратимів, як поводитися зі зброєю. Щоб ви розуміли, як наші діти воюють: всю зиму він прожив у наметі, переважний час при каганці.
Потім його перерозподілили у 59-ту бригаду, у розвідроту. Я знав, що таке ця бригада, стикався з її працею під Херсоном. Специфіка у них така, що вони несли великі втрати.
Загинув Андрій на Донецькому напрямку. Незадовго дзвонив друзям звідти і розповідав, що за декілька днів він стільки положив цих покидьків, що гріха набрався. Він був сміливим, грамотним та ініціативним.
Сталося це так: вони повинні були підносити боєкомплект, були в бліндажі, Андрій потягнувся за цигаркою і отримав смертельне поранення у голову. Він і ще один хлопчина. На той час там було пекло, вони відкушували шматки захоплених територій, зайшли на орківські позиції.
Щоб менше травмувати маму і сестру, щоб у їхній пам'яті залишилася дитина тою, якою була, а не тим, яким я його побачив, мені довелося забирати його.
Фото: t.me/CinCAFU
«Не витримують люди із бойовим досвідом»
Ви просто не уявляєте собі нашу працю. Не витримують хлопці. Дехто сідав у човен, а через годину кричав: повертайте нас назад, ми не можемо. А це були люди з бойовим досвідом.
Той адреналін, який ти отримуєш, держить на ногах. Коли ти туди логістуєш хлопців живими-здоровими, а назад — без ніг, без рук або мертвими.
На похороні побратимів Потапа і Діми дехто з місцевих військових говорив мені: «Вова, пробач!» — «За що?» — питаю. — «За те, що не знали, як вам приходиться у ТРО».
«У Первомайську я зустрів таку атмосферу, що не можу мовчати»
За цей час, що я знаходжуся вдома, я чув на адресу свою та своїх побратимів багато чого. Нас називають неадекватними. А як ви думаєте, наскільки адекватною буде моя реакція, коли сидить людина на похороні моєї дитини і говорить, що він «пішов воювати за гроші»? «Вам же там по 100 тисяч платять», — телепнула одна. Вона та такі, як вона, мають синів-лобуряк, які ходять до спортзалу. Дали їм повістку і виявилося, що у них хворі спина чи нирки. Однак ані спина, ані нирки не заважають чомусь тренуванням. Ви подивіться, скільки у нас у місті ходять до спортзалів? А на островах на Херсонщині працюють люди з двома операціями на хребті, з металевими імплантатами.
Найбільш гидотне висловлювання я тут почув від покидька, по-іншому його не назвеш, який заперечував, щоб я розклеював листівки. На його думку, звертати увагу людей на те, що відбувається, «не положено». Говорить мені: «Вам там все дають». Говорю: «Ну, поїхали зі мною, подивишся, що там дають».
Я чую від первомайців на адресу військових: неадекватні, алкаші, покидьки. І потім від тих же людей: от хлопці прийдуть і порядок наведуть. Вибачте, а ті, хто залишився тут, для чого ви? Для чого ви залишилися, якщо ви дозволяєте так вчиняти з нами і з вами? Будь-який ексцес із військовим — і ви ж перші почнете говорити, що ми неадеквати. Бо всі «адекватні і порядні» залишилися вдома, у жінок під цицькою, ховаються по підвалам. А ми — «неадекватні, алкаші та покидьки» — пішли у перші дні на війну. Розумієте, в чому між нами різниця? Першими пішли ті, хто розумів, що треба зупинити навалу, за покликом душі, Шкідники, розгильдяї, нервові — ми там, працюємо, захищаючи вас, тих розумних, які тут залишилися.
За цей час, що я вдома, я чув і що «ми тебе туди не посилали», і — не один раз — «ще прийде наш час». То коли ж настане той ваш час, коли вже зараз гинуть наші 20-річні діти?
Мені в очі говорять: «Вова, у тебе ж була можливість порішати питання, щоб не піти служити? Чого ти пішов? І з племінником теж була можливість порішати». Ви можете усвідомити, на якому менталітеті у людей в місті базується світобудова? У них немає поняття, що в країні війна. Ми розуміємо, що ми зараз чужі тут.
ССО УкраїниФото: 73 МЦСпП
«Люди забули, що іде війна»
Я себе тут почуваю, як в іншому світі, наче я виїхав за кордон. Спостерігаю і роблю висновки. Зрозумійте одне: люди тут забули, що іде війна. На мені теж цей гріх — до останнього не вірив у повномасштабну війну. Однак настав час змінитися. Ви бачите, що відбувається у Первомайську?
У нашому місті вийшло так: є золота шапка. Так, Ігорю Сотському респект, у парку порядок. Так, Олегу Демченку респект, у місті порядок, файно все. Однак за які гроші це все робиться? Я був на сесії, і чув, скільки місто отримало ПДФО від військових — майже 500 мільйонів, і лише 7% з тих великих мільйонів були передані на потреби оборони.
Завдяки відрахуванням із зарплат військових на Первомайську зробилася оця «шапка»: люди в більшості своїй живуть тут, як в якійсь колбі.
У перші дні пішов гуляти з онуком — краса. А потім задумався: біда. Ви покажіть мені по місту Первомайську десь інформацію, що у нас зараз кривава війна? Окрім інтернету і якихось соціальних мереж. І в більшості, особливо старші люди, не сидять у фейсбуці. Вони не відчувають війну взагалі. І відсотків із 20 вважають, я цим просто шокований, що ми самі винні в цій війні, що не можуть орки того витворяти, що наші теж винні.
А зарплати і премії верхівки міськвиконкому? Розмір їх теж озвучували на сесії. Якщо був би закон, що на державних підприємствах і у органах влади не має права отримувати зарплатню керівник вищої ланки більшу, ніж співробітник нижчої ланки, у 2 рази, це було б справедливо. У нас такого закону немає, вони можуть собі нараховувати премії, які завгодно.
У міста є змога вирішити питання техніки, з якою нам працювати. Уже не той час, коли треба везти на фронт макарони і обмундирування. Однак питання не вирішується.
Якщо б у місті організувалося хоч якесь патріотичне навчання, навіть тих же школярів, дітей, юнаків, про яких обурюються в інтернеті, що вони ганяють на мопедах. А що ви їм дали? Яку альтернативу? Якусь групу патріотичного виховання? Місто нічого не вкладає у патріотичний і військовий розвиток. А у нас — війна! Коли всі мусили б працювати на оборону. Немає якогось виробництва дронів на 3д у підвалі. Та робіть ті РПГ, міномети, гранатомети — такого не робиться у нас і по всій країні так. Допомагають військовим підприємства на кшталт «Хавестер», роблять це без реклами, виконують монотонно свою справу. Під Херсоном на початку війни були такі фермери, що самі палили свою техніку і свої поля, щоб не залишити їх оркам. Люди з Херсонської області віддавали нам найкраще — човен на 200 тисяч з двигуном за 300 тисяч, тобто, пів мільйона. І знали, що ті човни не повернуться. Розумієте різницю між цими людьми і нашими чиновниками і обивателями? У них є відчуття обов’язку і патріотизм, як і у тих, хто пішов у перші дні на війну.
Ми ж ремонтуємо за свої гроші все. А ви покажіть мені хоч одного посадовця у нашому місті, який би зі своєї космічної зарплатні купив до міськвиконкому машину, якийсь сміттєвоз. Вони ж все купують із надходжень. Прийшли, взяли податки з тих людей, які організували свій бізнес, а вони користуються. Логісти, не виробники. І за ці кошти вони роблять парадну «шапку» для електорату — для тих людей, що залишилися тут. І цей електорат їх буде підтримувати, а вони будуть і далі так діяти.
Первомайськ зустрічає Павла Усатюка, який повертається додому на щиті
«Ціна відсутності човнів — життя»
Ми, ті, що пішли на війну першими, пішли не за зарплату. Такі, як я, — ми звикли працювати зі зброєю і вирішувати питання зброєю. І ми повернемося сюди. Так, деяким із нас закриють роти правдами і неправдами, переконають, що все добре, але більшості — ні.
Я говорю не просто про кошти, за які не купили човни. Ціна цієї затримки — життя. 9 серпня поховали Пашу. При евакуації був шанс довезти його живим. Однак двигун на нашому човні був слабенький. І логістика займає замість 20 хвилин — годину. І щоб поїхати за кимось — година, і назад — година. Щоб вам було зрозуміло, поріжте руку, і дві години не перев'язуйте її — це я зробив наймінімальніше порівняння. А якщо б питання з човнами швидше вирішилося, на тому човні уже був би потужніший двигун.
Оцей човник, на якому привезли Пашу, — вважай, нема човна. Їх було два, від одного залишилася тільки мотузка, інший побитий, пошкальований. Приїду, я його приведу в порядок, він хоч і побитий, але ще працює.
Зараз до війська прийшли дорослі сформовані особистості, армія змінюється. Ми впливаємо на командирів, відсіюються пристосуванці. Бо там ціна питання інша. Однак бюрократія залишається скаженою: чого воно зламалося, починають довбати командирів, треба написати купу папірців. Нехай би взули черевики тих командирів, а потім дорікали, що не звертаються. Бо іноді це виглядає, як жебрацтво. Чому військовий має стояти з простягнутою рукою? Ви не були на місці цих командирів, коли ховають хлопців. Побудьте на їхньому місці, подивіться матерям в очі на похороні.
Через те, що наші човни повільні, оркам нас легше вирахувати. Ви собі просто не уявляєте стан людини, коли вона на воді. Там психологічно геть інше навантаження — сховатися нікуди, це не земля, там немає деревця, немає окопчика, ти їдеш, як на долоні, і знаєш, що тобі просто дупа. Вийдіть на пляж, і нехай навколо вас стануть люди з пейнтбольними рушницями, з молотками, з камінням, і будуть по вас кидати — а ви спробуйте сховатися. Щоб ви зрозуміли, яка праця у нас, ТРО, які «нічого не роблять».
Кажуть: ховаєтеся на складах і блокпостах. Так, у нас стоять на блокпостах, тільки ті, які вже «старі», які пішли з перших днів на війну, у яких голови вже не вивозять від контузій. І наші великі зарплати — це біда. Чи знадобляться мені ті гроші, чи знадобляться моїй родині мені на похорон?
«Хлопці прийдуть — порядок наведуть. Ви впевнені, що захочете того порядку?»
Зараз у Первомайську роблять красиву картинку для того контингенту, який буде сидіти, мовчати і кивати головами, як стадо баранів. А ви не уявляєте, скільки до мене зверталися людей: «Вова, давай щось робити, давай станемо з мітингом перед виконкомом, щоб щось вирішувати з цим питанням». А я не хочу вирішувати проблеми так, як ми уміємо.
Мені відсотків 70 знайомих говорять, що казнокрадів потрібно стріляти. Це вони говорять нам, тим, хто звик вирішувати питання зброєю. Який відсоток нас, які повернуться сюди, і зрозуміють, що тут така біда, що ми чужі? Який відсоток не вирішить питання зброєю? І скільки в такому випадку постраждає людей? Невинних, які пришли у той же виконком за якоюсь довідкою?
Хто дасть гарантію, що ми пристосуємося і нас не будуть підбурювати до дій? Недовіра у людей до міської влади через їхні дії та їхні зарплати виросла з 10 відсотків до 70. Не вірите? Проведіть опитування. Хоча кого ви будете опитувати? Чоловіків, які поховалися від мобілізації, та їхніх жінок?
А людям, які пройшли те пекло, наплювати на особисте життя, наплювати, що посадять чи вб'ють. Адже у нас тепер надто загострене відчуття справедливості. Надто. Навіть дрібниці виводять із себе: коли хтось намагається пройти без черги.
Кругом суцільна безконтрольність і немає важелів впливу. Як зараз можна вплинути на нашу владу? Депутати? Та більшість із цих депутатів теж сидять і бояться мобілізації. Досі люди називають розумним того, хто зміг тикнути хабар і відкупитися. Ми самі культивували такий стан речей. Дивилися, як будують дороги, а не відправляли гроші на оборонку. Для чого я це все говорю? Щоб не було повторення!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
