Мешканець Первомайська, ветеран кількох воєн Андрій Шарий з дитинства мріяв бути військовим. Він став на захист України у перші дні війни. Півроку тому переніс трансплантацію нирок. Ледве вижив, проходить реабілітацію, але вже планує повернення до служби. Ми поговорили з ним, чому війна з росією була неминуча, та чому дітей у школах не потрібно вчити марширувати та стріляти.
«Ти бачив, як заходить сонце, чи ти коли-небудь бачив, як сідає сонце?..» — лунало з невеличкої колонки у стильній та атмосферній кафешці в середмісті. Тут затишно, тихо і густо пахне класною кавою. Замовляємо собі напої, обираємо стіл в найдальшому куточку зали, аби не привертати уваги, і не дочекавшись кави, починаємо розмову. Про Андрія чув доволі багато. Хочеться почути про все вживу. Бо здається, це уривки багатосерійного блокбастера, з драмою, кількома сиквелами та без жодного відчуття, що цій франшизі вже кінець.
«Позивний мій «Шайтан». Військові знають у місті мене переважно за позивним. Багато хто навіть не знає, як мене звуть», — починає свою оповідь Андрій Шарий.
Фото: з особистого архіву Андрія Шарого
Про військову службу, каже, мріяв з дитинства. У своїй родині він єдиний, хто обрав для себе таку непросту професію. Нині він має власну родину, у якій крім дружини четверо (!) синів. Найстарший надихнувся прикладом батька і розглядає для себе як варіант піти батьківським шляхом. Аби вибір цей був максимально виваженим і усвідомленим, Андрій детально і без прикрас оповідає синові про те, що то є — військова служба. І як воно, бути військовим. Хлопець вже повнолітній, відтак, чує ту саму історію, що і я.
Початок. Сміливі мрії, що стали реальністю
— Мій військовий шлях почався в 1996 році, строковою службою у «Десні». Наприкінці служби мені запропонували спробувати пройти курси кандидатів для навчання в США в академії сержантів. Не відразу, але я погодився. В Київ нас приїхало 80 людей з різних регіонів, різних частин. А до Америки, як нам сказали, поїдуть лише шестеро. І от протягом дев'яти місяців ми навчалися в Києві і поступово відбувався відбір. Нас вчили по всім військовим дисциплінам, плюс історія України та гуманітарні науки. За підсумками цього навчання були екзамени, які приймали в нас спільно українці і американці. В результаті я посів 4 місце та у складі шести найкращих попрямував за океан до академії сержантів.
— Що це за таке цікаве навчання? Чи відбирали когось до вас і після?
— Перед виїздом з нами особисто спілкувався тодішній міністр оборони Олександр Кузьмук. Він пояснив, нащо ми туди їдемо і що він планує. Він і тодішній Президент Кучма планували створити в Україні професійну армію. А основа будь-якої армії — це сержантський склад. Але в Україні не було ні умов, ні можливостей підготувати якісних спеціалістів, тож вирішили відправити найкращих до Америки, аби ми там навчилися, і повернувшись додому, стали інструкторами для підготовки вже власних сержантів для майбутньої професійної армії.
— Як тривало навчання в США?
— Ми дуже вдало його пройшли, українці, маю на увазі. За підсумками посіли 6 найкращих місць серед усього набору, з ким вчились в академії. І коли повертались назад до України, нас знову зустрів (міністр оборони, Олександр — авт.) Кузьмук.
— Тоді там якраз тривали бойові дії. І там ми мали би в реальних бойових умовах застосовувати отримані знання в реальних умовах. Але, на жаль, на цьому позитивна частина цієї історії завершується. Бойовий досвід ми отримали, але інструкторами так і не стали.
Що було далі? Нічого. Хорошого
— Чому врешті з подальшою кар'єрою не склалось? Точніше, склалось не так, як планувалось.
— Поки ми були в Боснії, сталася трагедія, коли зазнав катастрофи над Чорним морем пасажирський літак. Через це Олександра Кузьмука зняли з посади і замість нього став міністром інший, з проросійською позицією (Володимир Шкідченко — авт.). І замість того, аби відкривати академію сержантів України, нас перевели в 1 окремий спеціальний батальйон, у Львівській області, який спеціалізується на миротворчих місіях. Тобто, нам заявили, ваш шлях — це війни. І отже, після півроку в Боснії та трьох місяців в Україні я потрапив у Косово. Це був 2000 рік, якраз там все лише починалось. Пробули ми в Косово рік, тоді поїхали на ротацію в Україну на півроку, тоді знову в Косово на рік. Тоді знову повернулись в Україну. І після другого повернення з Косова невдовзі почалась війна в Іраку. На той час я вже мав контузію. Почувався недобре і вирішив, що з мене досить і в Ірак я вже не поїду.
— І що вирішили робити далі?
— Ми звернулися до командувача Західного округу про створення цієї ж таки академії сержантів. Адже вже багато часу витратили на навчання і хотіли бути корисними.
— Хоча до цього двічі я їздив у відрядження інструктувати натівських вояків в Німеччину і ще одного разу їздив у Польщу. Тобто за кордоном наші навички та вміння і досвід згодилися, а в Україні чомусь ні. Тож я звільнився наприкінці 2003 року із ЗСУ.
Час будувати нове життя. В прямому сенсі
— Чи легко було адаптуватись до цивільного життя і шукати своє місце в ньому?
— Направду, довго шукав себе у цивільному житті. Закінчив курси у Вознесенську. І став будівельником. Опанував цю професію без проблем, так само, як і промисловий альпінізм. Займався плиточними, висотними роботами. Мені це подобалось. Створив свою бригаду і ми стали займатися будівництвом. Мені все подобалось, заробіток був пристойний, все було нормально. Так тривало до 2014 року.
Коли війна прийшла до України
У 2014 році вже в березні Андрій зрозумів, що має повертатись у військо. В квітні він вперше відвідав військомат, виявив бажання стати до лав ЗСУ. Але отримав відповідь, що наразі в ньому потреби немає.
— Ви повернулись додому і заспокоїлись? Адже навряд!
— Звісно, ні. В травні я повернувся ще раз, сказав, що вже бойові дії, але так само почув відмову. Подумав і вирішив йти в добровольчий батальйон. Хоча прекрасно розумів, що на відміну від Збройних Сил добробати — це особлива специфіка. Бо вже мав досвід служби поза регулярною армією. Але так само розумів, що якщо не вдасться долучитись до Збройних Сил — все одно не зможу залишатись осторонь, і таки піду в добробат. Бо дуже і дуже добре розумів, чим закінчиться цей конфлікт. Все переросте у велику війну. Ще в 2014 році я це розумів.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Адрія Шарого
— Як врешті вирішили?
— На моє щастя, люди, які знали мене ще від початку військової кар'єри, змогли проявити власну ініціативу, і знайти мені місце в армії. Мені подзвонили і відправили у військову частину, але геть іншого профілю, ніж все життя я вчився. Тобто, мій досвід, — це участь в бойових діях, це ближче до піхотних чи десантно-штурмових підрозділів. А я потрапив у частину протиповітряної оборони. Геть нічого в тому не тямив, і свої навички та досвід застосувати, щоб приносити користь, не міг.
Потрапити в рідну стихію
— Який бачили для себе вихід?
— Став шукати можливість перевестись до іншої частини. Поїхав до Миколаєва, у 79 Аеромобільну (нині 79 ОДШБр) бригаду, показав свою особову справу. Там навіть довго гортати її не стали, поглянули на загальний послужний список, і одразу сказали: «Забираємо! Нема чого й думати». Дали мені відношення, і з ним я повернувся до своєї частини і перевівся у десант. Буквально за 2 дні після переведення ми з підрозділом вже вирушили в зону АТО. Спочатку ми були біля Чонгару під Кримом, це вже був серпень 2014 року, і саме наш батальйон будував укріплення на межі з анексованим півостровом. Ми пробули там місяць. І зрештою нас перенаправили до сектору «М». Де ми пробули майже рік, точніше 11 місяців. Нас перекидали з ділянки на ділянку, де було найгарячіше в той чи інший момент, туди ми і відправлялись з батальйоном. Ми стояли на позиціях від Гранітного до Широкиного. Найбільші бойові дії, в яких мені довелось взяти участь, це штурми Широкиного.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Адрія Шарого
— Потрапив до Маріупольського шпиталю. На той момент на тлі дуже тяжких боїв за Широкине шпиталь був просто вщерть переповнений пораненими. Мені зробили рентген, сказали, пощастило, лише зламані 3 ребра, відтак призначили знеболювальне і кілька тижнів відпочинку. Але госпіталізувати не стали, відправили в батальйон, де я пробув 3 тижні на відновленні, а коли вже трохи все загоїлось, знов мене відправили на передову. То була рання весна, мряка, мокреча, такі умови негативно вплинули на стан. А отже, до літа я відчув, що здоров'я моє серйозно похитнулось. В мене дуже сильно боліла голова. Я дня не витримував без сильних знеболювальних. Але річ у тім, що в моєму підрозділі не було ані єдиної людини, яка б не мала контузії. Жодної. Голова боліла абсолютно в усіх. І ця проблема не була унікальною лише для мене. І нікого в шпиталь не відправляли.
«Або плати, або йди собі!..»
Фактично, до вересня 2015 року Андрій жив на пігулках. І лише тоді, коли його підрозділ відправили до Миколаєва на ротацію, зміг потрапити на прийом невропатолога. Лікар перевіряв бійця довго, кілька днів. А тоді сталось неочікуване.
— Він покликав в окремий кабінет і каже: «Якщо хочеш закосить від служби — це коштує 300 доларів. А якщо не хочеш платити, то йди і служи далі». Мене така відповідь дуже сильно обурила і розлютила. Про те, щоб «косить», не могло взагалі бути і мови! Я хотів воювати, але в мене дійсно дуже боліла голова, і це справді сильно заважає ефективно виконувати задачі. Воювати — безперечно. Але тільки тоді, коли довести до ладу, принаймні відносного, стан здоров'я. Я ж по допомогу прийшов, а не у намаганні «списатись». Тому я пішов від того лікаря, повернувся в частину і став просити про переведення знову. Але у зворотному напрямку. Бо розумів, що в такому стані в десанті служити більше не зможу. Я практично не спав, через виснаження постійно тремтіли руки, стрімко втрачав вагу. Словом, з такого мене користі у підрозділі жодної. Тому попросив про переведення, і опинився в Первомайську, в зенітному ракетному полку (нині Зенітна ракетна Бригада імені Пилипа Орлика — авт.).
— Як складалась служба на новому місці?
— Тут я прослужив майже 9 місяців. Поки на полігоні не втратив свідомість. І тоді мене відправили в Одеський військовий шпиталь. Там вже пройшов комплексне і всебічне дослідження. Бо лікарі теж не могли зрозуміти, що зі мною відбувається. По всіх МРТ і решті досліджень все було в межах норми. Тобто, відхилення якщо і були, то вони не могли спричинити таких наслідків.
— Але вона повторила — йдуть вже незворотні процеси і додала, що відправлятиме мене на ВЛК, аби мене комісували за станом здоров'я. Щоправда, перед цим мене все ж пролікували. І я став почуватися значно краще. Болей головних не було. І тому на ВЛК я відмовився від комісування. Сказав, що почуваюся значно краще, війна триває, а отже я маю воювати, а не сидіти без діла. Мені відповіли прямим текстом, що я довбо...б, бо подивившись на мої лікарські висновки і аналізи, не розуміли, як я можу йти далі служити. Наполягали, що я вже своє відвоював. Але я був непохитним і все ж наполіг, аби повернутись до служби.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Адрія Шарого
— Куди повернулись після лікування?
— Отже, я знов був у своєму підрозділі у Первомайську. Ми постійно тренувались, проходили відпрацювання тих чи інших необхідних процесів на полігоні. Я був заступником командира взводу наземної оборони дивізіону. Це означає, що моя задача була охороняти дивізіон від нападу з землі. Отже, саме це ми і відпрацьовували. Якраз саме те, що я добре вмію, піхотні завдання.
— На той момент в мене вже обидві нирки практично не працювали. І повторно мене відправили на ВЛК, комісували зі Збройних Сил за 3 дні. Я став цивільним, оформив пенсію по інвалідності, отримав 2 групу інвалідності.
Зневіра. Відчай. Повернення до життя
Минуло 5 місяців, за цей час стан Андрія ще більше погіршився. Чоловік змушений був приймати дуже сильнодіючі знеболювальні, такі, що прописують пацієнтам з летальними діагнозами для полегшення страждань. І попри все не втрачав віри в себе.
— Я практично не вставав, постійно кричав від болю. Швидка до мене навіть вже перестала приїздити. Бо вони вже просто не могли нічим мені зарадити. Адже мої знеболювальні в мене і так були під рукою, а крім них нічого того, що мали в себе лікарі — мені вже не допомагало.
— Так, я залишився інвалідом, навіть більше, тепер вже мав 1 групу інвалідності. Але разом з тим, після кількох операцій, мене спершу перевели на гемодіаліз, а потім на перитонеальний діаліз. Але водночас я міг жити, хай і не таким повноцінним життям, як колись.
«Моє місце все одно у війську!»
— Так, я не був таким, як колись. Та все одно вже не був лежачим, допомагав дружині, піклувався про дітей. І загалом, до 2022 року мій стан вже був вельми непоганий. На момент початку повномасштабного вторгнення я вже відчував, що можу бути корисним. Тож пішов до військкомату, до тієї ж людини, яка мене вже знала, і була в курсі моєї історії з пораненням та хворобою. Відтак, потрапив до роти охорони міста. Мені було все одно вже, куди потрапити, аби лише приносити користь і мати можливість застосувати свій досвід.
— Якими були перші дні повномасштабного вторгнення для вас?
— З найперших днів вторгнення пам'ятаю особливо сильно 2 березня. Тоді ворожий десант намагався висадитись у Миколаєві, і нам надійшла інформація, що 18 гелікоптерів десанту прямують до нашого міста і збираються висадитись на нашому стадіоні. На той момент більшість нашого підрозділу була в різних частинах міста, а в розташуванні залишалось нас троє, крім мене, ще двоє хлопців. І на нас трьох три гранати, один автомат Калашникова і мій особистий дробовик. Ми сіли, розклали перед собою всю цю зброю і думали, як нам зустрічати ті гелікоптери ворожі. Склали план, вирішили тримати оборону попри все, розосередились по території. Врешті, їх перехопили під Вознесенськом, і до нас вони не долетіли.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Адрія Шарого
— Коли ситуація на фронті стабілізувалась, де собі знайшли застосування?
— Згодом я допомагав у процесі створення оборонних рубежів. Разом з представниками терцентру комплектування ми виїздили на об'єкти, де зводились оборонні споруди, фортифікації. На випадок, якщо москалі прорвуть нашу оборону на півдні області. Але цього на щастя не сталось. Тож до літа в мене вже майже не стало роботи для мене посильної. Бо на блокпости та виїзди мене не залучали за станом здоров'я, а між тим я дуже хотів усе ж таки бути бодай чимось корисним.
— Ви ж точно щось придумали і цього разу. Що саме?
— За власної ініціативи я створив підрозділ із тактико-спеціальної підготовки. Спочатку їздив до однієї з частин, де готували штурмову роту. І весь червень 2022 року я працював з цією ротою. Адже маю досвід саме участі в бойових діях в сенсі контактних боїв. Тому можу і хочу дати цей досвід тим, хто ще з цим не стикався. За місяць підготовки підрозділ потрапив на очі командування, і коли там побачили рівень цієї підготовки, були вражені, що за такий короткий час можна так якісно підготувати людей. Мені стали надходити просто у телефонному режимі запрошення і запити до інших частин, де також готувались штурмові підрозділи. Але і тут мій стан здоров'я все ж взяв своє.
— Зі мною погодились і дали мені 50 кандидатів, з яких я протягом місяця відібрав 10 найкращих і найбільш здібних, які би вміли і самі навчитись і потім інших вчити. І от в липні я проводив відбір і навчання, а вже в серпні ці інструктори самотужки проводили підготовку штурмових підрозділів. А я лише контролював та координував той процес, за потреби підказував та коригував. До кінця серпня я вже бачив, що вони можуть самостійно вести всі ці заняття і готувати людей.
Здоров'я каже «це кінець», сила волі — «ні, лише початок!»
— Наприкінці серпня знову дали про себе знати проблеми зі здоров'ям. Я потрапив до лікарні. Причому ситуація була настільки важка, що, відвідавши кілька лікарень, аж до столичних, я почув у грудні вже вердикт, що мені потрібна трансплантація нирки. В іншому випадку мені залишилось 2-3 місяці.
— Отже, після операції нирка почала працювати нормально, але почались серйозні проблеми зі шлунково-кишковим трактом. Дійшло до того, що я потрапив до реанімації в безнадійному стані, лікарі вже не знали, що робити і розводили руками. Фактично, з цього стану я видряпався самотужки, власними силами. І нині перебуваю на реабілітації. Вона триватиме ще, мабуть, півроку. Бо під час хвороби я фактично третину своєї ваги втратив і з 65 кілограмів важив 40. Нині вже 13 повернув, але це ще не все, реабілітація триває. А я тим часом вже будую плани на повернення до ЗСУ, щойно відчуватиму, що фізично я в нормі, і зможу допомагати чимось, я одразу ж повернусь. Все, чим я зможу допомогти країні, Збройним Силам, я буду робити.
На війні нема романтики. Там нема нічого, крім суцільного зла
— Чи усвідомлювали ви, на що йдете, коли пов'язали життя з військом?
— Коли йшов на службу юнаком, я був в якомусь сенсі романтиком. Сприймав усе геть інакше. А між тим, вже в 2014 році розказував тим, хто пішов воювати — дорослим мужикам, які прийшли на війну. В їхній картині буття війна мала би відбуватися ось так: вони прийшли у готові траншеї і бліндажі, їм видали по 10 рожків патронів, вони з криками «ура» вибігли, перебили 100500 ворогів, повернулись, їх привезли, почепили зірку героя, і все. Це якщо дуже спрощено і грубо сказати — то ось так багато хто сприймав насправді в глибині душі. Хоча ці всі люди були без винятку дуже мотивовані, патріотичні. Але воювати і виживати на війні допомагає навченість.
— Так само я пояснюю і сину. Кажу, якщо ти хочеш йти туди за орденами чи медалями — забудь! Ти будеш робити те, з чим дуже часто ти не згоден, але ти муситимеш виконувати все, що тобі скажуть. А те, чого б тобі хотілося, не станеться там ніколи. От це і буде справжня війна. І він слухає, дослухається, і розуміє. Але попри все таки збирається стати військовим.
— Чи складно взагалі спілкуватися з молоддю про війну?
— Мене дуже часто кличуть волонтери до шкіл, навіть іноді до дитсадків. І я противник цього всього. Бо щиро не розумію, про що мені, бойовику, говорити з дітьми маленькими. Це ні про що. Я ще можу зрозуміти візити до старших класів. І то, я не розповідаю фронтових історій. А наголошую на тому, що треба вчитись, вчитись і ще раз вчитись. Бо потім раптом що, то і на війні дуже сильно може згодитись фізика, біологія, географія, математика і так далі. Неодмінно, звісна річ, знати історію. Я наполягаю, що треба прагнути до знань.
— Тут важливо розмежувати — вчити дітей виживати в екстремальних умовах треба. Однозначно. Як діяти під час повені, під час пожежі, як надати першу допомогу, як орієнтуватись на місцевості, як використовувати на свою користь все, що оточує тебе в природі. Однозначно треба. А вчити марширувати і складати автомат — оце от не треба на моє глибоке переконання. Це породжує мілітаризацію суспільства. Результат ми бачимо на росії. І те саме було в 30 роках минулого століття в Німеччині.
Витоки великої війни в України та Балкан дуже схожі
— Ви говорили, що ще 2014 року були певні, що великої війни не уникнути. Чому?
— Розумів це, бо так само було в Косово. Так, там є купа відмінностей, в їхній ситуації, але є певні спільні риси. Там в них починалось все приблизно так само, як і в нас. Дуже багато людей не сприймали початок конфлікту серйозно. Тобто, були якісь локальні спалахи: там серби репресували албанців. А в іншому поселенні навпаки вже албанці не давали жити сербам. Але загалом, в більшій частині Косово люди не звертали уваги на це, ходили собі на роботу, жили звичним життям. І навіть новини не слухали.
— І ось серби мусили, кидаючи все майно, як могли, пішки, машинами, як могли, тікали з цього міста. А населення там близько 70 тисяч людей тоді було. І ці люди тікали не знати куди, бо навкруги те ж саме коїлось. Тож серби тікали в гори. Наш батальйон стояв в одному з таких сербських анклавів. 13 невеликих сіл із сербами, а нижче по колу всюди живуть албанці. Тобто, фактично, ці села були замкнені в своєму анклаві. і ми їх охороняли. І ось ці люди розказували, що там сталось все дуже і дуже швидко. До цього всі жили рука об руку по сусідству без проблем. А потім все раптом вибухнуло. Як і в нас на Донбасі. Такі ж самі мітинги проросійські - вони ж були в багатьох містах України насправді. Але спалахнуло все на Донбасі. Чому? Бо туди зайшли російські війська.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Адрія Шарого
«Це не просто війна, це боротьба за існування»
— Коли на ваш погляд українці мали почати бити на сполох?
— Це була війна, яку готували довго і ретельно. А оте все, що кажуть, ніби приводом і причиною до війни на Донбасі став Майдан — та послухайте, це відмазки. Бо почалось це не на Донбасі. А в Криму. А для того, аби захопити цілий Крим, це повірте мені, не те що неможливо за кілька днів чи навіть місяців підготувати. Це роки потрібні. І ця операція із захоплення Криму так і готувалась, роками. Так само і повномасштабне вторгнення. Згадайте, скільки часу москалі стягували війська до наших кордонів? Це тривало півроку. І це півроку вони лише армію збирали, а планувати вони це почали і розробляти набагато раніше. Звісно, їхній план не спрацював, але ж він був!
— Навіщо росіянам Україна?
— Якщо в них запитати це, то вони й відповісти не зможуть. «Просто, тому що це наше!» А далі з чим «вашим» що робити? Також не скаже ніхто. Бо в них немає цілі розбудовувати, створювати і плекати. Вони тільки можуть знищувати і занапастити. Ось приміром Донбас: за 8 років війни там, на окупованих територіях знищено все. Це тільки їхні казки про «бамбілі 8 лєт», насправді всі бачать прекрасно, хто там живе, що ніхто нікого не «бамбіт». Але натомість там вся інфраструктура і вся промисловість знищена. Щось нове з'явилось? Ні! Те саме зараз на Херсонщині. Вони її окупували, і хіба думають, як з тією територією бути далі? Ні. Підірвали ГЕС і затопили все. Ось і весь «русскій мір», в усій своїй красі. Руйнування, знищення і паплюження.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Адрія Шарого
— Війна з росією — це протистояння параної однієї хворої людини чи цілого народу?
— Путін — це квінтесенція російського народу. Він транслює і втілює в життя прагнення абсолютної більшості росіян. Вони ж з 1991 року так і не визнали українську самостійність. В них ми завжди якісь молодші брати, недоросіяни. Якісь непутьові, яких треба повернути «в лоно матері». І вони щиро так вважають. А тому і підтримують все те, що робить путін. Бо якби його не підтримували, він би боявся то робити. А так спробував у Грузії, як відреагували? Аплодували, носили на руках. Тоді пішов, анексував Крим. Яка реакція? Ура, повернення «нашого» Криму. Потім Донбас. І знову населення його підтримує. Тому він без вагань вирішив почати повномасштабне вторгнення. Бо абсолютна більшість росіян і досі не сприймає нас як окремий народ, окрему націю та окрему державу. Вони готові йти вмирати пачками, терпіти мобілізацію і залишатися в українській землі назавжди, бо вони його підтримують і довіряють йому. Бо певні, що не має права Україна на існування. Тому для України це не війна, це боротьба за існування.
Нічого нового: всім слід об'єднатися у спільній боротьбі
— Те, про що боляче чути і читати всім захисникам, і тим, хто кожну хвилину свого життя присвячує наближенню перемоги. Втома від війни. «Ну, скільки можна, ну, коли це все закінчиться?..» Як бути з цим?
— Це психологія людини, ми з цим нічого не зможемо зробити. Людина так влаштована, що жити довго у стані стресу вона не може. І якщо порахувати, скільки часу минуло від початку повномасштабного вторгнення, то нині для більшості людей необхідність виходу зі стресу полягає в тому, аби не думати про війну. Дистанціюватись, наскільки це можливо. Якщо особисто не торкається, не стосується безпосередньо. То намагаються менше думати, бо так легше жити.
— Це добре чи погано?
— Це дуже велику має небезпеку для нашої країни. Бо це все може спричинити нову війну, нове 24 лютого. Бо ж давайте так: чи змінились плани росії? Ні. Чи вони відмовились від ідеї повного захоплення України? Також ні. А тому нам розслаблятися зарано.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Адрія Шарого
— Це може бути очевидно для нас із вами, але все ж, а що тоді робити?
— Так, я розумію, що жити в стані постійного стресу неможливо, тому не заперечую, аби люди по можливості повертались до звичного, наскільки це можливо, життя, там, де це можливо. Але водночас, аби й не забували, що війна йде, вона не скінчилась. І щоб кожен робив свій посильний внесок у нашу спільну перемогу. Я не кажу, що всі абсолютно мають піти на передову. В цьому немає необхідності. Але допомагати там, де кожен може, на своєму місці, це потрібно обов'язково. Приміром, після комісування зі Збройних Сил я допомагав волонтерам. Грошима не дуже міг, бо маю велику родину, і, відповідно, з моєї пенсії сильно не розженешся. Але я допомагав робити сітки. І діти мої допомагали, чим могли. Тобто, кожен для себе сам має обрати, де та в який спосіб він може бути корисним, і допомагати. Просто оберіть, де ви станете в нагоді. І долучайтесь. Ось і все.
— А взагалі, давайте згадаємо, заради чого ми воюємо? За що боремось? За наш європейський вибір. За європейські цінності. От і давайте це і впроваджувати в життя вже зараз. Нуль толерантності корупції. Треба ставати цивілізованими людьми вже зараз. Бо в нас спільна мета. До неї аби дійти, дуже і дуже багато треба попрацювати всім разом. Кожному українцю. Кожному, хто вважає себе українцем.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
