Колись Наталія Гребенюк переїхала на Первомайщину з Луганщини, щоб бути ближче до родини. За майже сорок років ця земля стала для неї рідною. Тут її дім, господарство й улюблена справа. У Первомайську Наталію добре знають: щотижня вона привозить домашню молочну продукцію, а ще — як майстриню та волонтерку. Від початку повномасштабного вторгнення Наталія допомагає українським військовим, а нині передає на благодійні аукціони власноруч зв'язані припинди, сумочки та інші вироби, щоб підтримати захисників.
Ми познайомилися з Наталією навесні 2022 року — через волонтерство. Відтоді не раз зустрічалися і в Первомайську, і в Тарасівці. І щоразу я ловила себе на думці: за її спокійною усмішкою ховається історія людини, яка багато пережила, але не втратила любові до життя.
Вона не звикла багато говорити про себе. Просто щодня робить свою справу: від світанку до вечора працює по господарству, знаходить час для улюбленого рукоділля й допомагає нашим військовим. Саме тому мені давно хотілося записати цю розмову.
Нагода з'явилася зовсім нещодавно, коли Наталія передала на благодійний аукціон власноруч зв'язані вироби. Я їй просто зателефонувала.
«У хаті все було вишите маминими руками»
— Наталю, давно займаєшся рукоділлям?
— В'язати спицями почала ще у школі. А гачком десь років п'ятнадцять тому. Спочатку були прості речі, а потім побачила в інтернеті модні сумочки й так захопилася. Почала їх в'язати, а згодом перейшла й до інших виробів.
Наталія усміхається, згадуючи дитинство. Каже, хоча Луганщина не мала таких потужних традицій народної вишивки, як Первомайщина, та у їхній родині рукоділля було невід'ємною частиною життя.
— Мама дуже гарно шила, в'язала спицями й гачком, чудово вишивала. У хаті всюди були рушники, серветки, оздоблені подушки. Вона більше любила гладь, вишивала квіти. Пам'ятаю, як пошила мені білу полотняну блузку й прикрасила її білою вишивкою. Така краса була.
Саме від мами, каже Наталія, вона й успадкувала любов до творчості.
— Спочатку були шкарпетки, шарфи, шапки. Потім — светри, кофти. Мені це завжди подобалося.
«Приїхали ближче до своїх і залишилися назавжди»
На Первомайщину Наталія переїхала ще у 1986 році.
— Ми з мамою були самі. Уся її рідня жила тут, у Лозоватці. Тож вирішили переїхати ближче до своїх.
Купили будинок на хуторі Чапаївці. Батько залишився на Луганщині, вони з мамою давно були розлучені. Згодом мама вдруге вийшла заміж, родина переїхала до Первомайська. Саме там Наталія зустріла свого майбутнього чоловіка Віктора.
— В 1988 році ми одружилися, наступного року народився син. Потім я почала працювати секретарем у Тарасівці. Нам дали будинок із правом викупу. Потроху його виплатили, і так тут і залишилися.
Відтоді Тарасівка стала її домом.
«Я була міською дівчиною і навіть сапу тримати не вміла»
Сьогодні важко повірити, що колись Наталія зовсім не вміла вести господарство.
— Коли переїхали із п'ятого поверху в село, я нічого не знала. Перший раз сапала город, то навіть не в той бік. Але мама всього навчила. Потроху навчилася і корову доїти, і город обробляти. Як то кажуть, очі бояться, а руки роблять.
Колись родина тримала дві корови. Тепер залишилася одна.
— Уже важко нам, то довелося одну продати.
Біля хати росте все необхідне: картопля, цибуля, буряк, морква, огірки, помідори, перець, кабачки. Є й кормовий буряк для корови. І хоча роботи вистачає щодня, Наталія навіть не допускає думки про повернення до міста.
— Навіть якби мені мільярди дали, то не проміняла б свій будинок на квартиру.
— Чому?
— Тут я ні від кого не залежу. Натопила піч — тепло. Вийшла на город — зірвала огірок, помідор, викопала картоплю. Подоїла корову, сама печу хліб. Тут моє життя.
Щодня вона прокидається о п'ятій ранку. А коли треба їхати продавати домашню молочну продукцію до Первомайська, то ще раніше.
«Без дороги й транспорту селу важко вижити»
Та сільське життя має і свої труднощі.
— Найболючіше, — розповідає Наталія, — дороги й транспорт. Автобуси майже не ходять. Один перевізник відмовився через розбиту дорогу, інший їздить лише раз на тиждень. Без машини дуже важко.
Не меншою проблемою Наталія називає й відтік людей:
— Молодь виїжджає. Під час війни кілька родин переселенців купили хати, але загалом людей стає дедалі менше.
Справжній сплеск популярності припинда пережила після виходу однойменної пісні
«Якщо мої припинди та сумочки допоможуть військовим — значить, усе недаремно»
Із перших днів повномасштабної війни Наталія активно долучилася до волонтерства. Згодом знайшла ще один спосіб допомагати.
— Побачила, що моя родичка Алла передає на благодійні аукціони свої гердани. Подумала: чому б і мені не долучитися? Тепер передаю припинди й інші вироби на благодійні збори.
Усі свої роботи вона створює самостійно.
— Навчилася за майстер-класами на YouTube. Перший виріб був не дуже вдалий, але кожен наступний виходив кращим.
Для роботи використовує спеціальний поліефірний шнур, а на створення кожної сумочки витрачає не один вечір.
Допомога для Наталії — це не просто добра справа. Це особисте.
Її син уже понад два роки служить у 7-й бригаді Національної гвардії України.
— Дуже хочеться робити хоч щось корисне. У військових завжди є потреби. Якщо мої роботи допомагають зібрати кошти, значить, я все це роблю недаремно.
Дивлячись на Наталію, вкотре переконуєшся: справжня сила живе у простих щоденних речах. У ранковому доїнні корови, у домашньому хлібі, у сумочці, зв'язаній вечорами, у щирому бажанні допомогти тим, хто сьогодні боронить Україну. Саме на таких людях тримається українське село і саме вони доводять: дім — це не просто місце на карті. Це місце, яке одного разу обираєш серцем.
Післямова
А я сьогодні, купуючи у Наталі домашнього сиру, мимоволі згадала своє дитинство. Пригадала бабусю, яка сепарувала молоко, й мене залучала, відділяла сметану, загортала сир у марлю й підвішувала його, щоб стекла сироватка. Згадала той особливий запах свіжого молока, теплу кухню і смак справжнього домашнього сиру, якого сьогодні майже не знайдеш. І знаєте, що ще зрозуміла? Що наша розмова з Наталею була не лише про рукоділля, село чи волонтерство. Вона була в першу чергу про дім, про людей, які вміють берегти прості, але такі важливі речі, а ще про пам'ять, що живе в запахах, смаках і спогадах. Тож, Наталко, дякую тобі за те, що, попри всі життєві випробування ти залишаєшся людиною, яка дарує іншим тепло.
