Поранений військовий із Олешків розповів свою історію боротьби

Олександр Гурський Журналіст

24 лютого 2024 07:50

Пам’ятаєте військового, якому ми з вами — редакція Гард.City зі своїми підписками — шукали ліжко? Журналіст поспілкувався з Віктором Богачовим і з’ясував, що і як із ним трапилось. Його історія сумна, хоч, на жаль, далеко не нова. Про поневіряння пораненого українського захисника — читайте.

Гард.City чимало писав про людей із незламних Олешок. Але про військових із цього міста, здається, вперше. Історія, яку ви прочитаєте, потребує розголосу.

Віктору 31 рік, він учасник АТО, військовий за контрактом, який у перші дні повномасштабного вторгнення отримав важкі поранення в Олешках і нині вже два роки прикутий до ліжка. Віктор Богачов потребує вартісної реабілітації, але необхідних коштів у родини немає, а військова частина відмовляється йти на контакт і жодним чином не сприяє у вирішенні питання бодай хоч з якимись виплатами чи компенсаціями. Від військового керівництва Віктор не може добитися навіть направлення на заслужене лікування. Своєю історією, зітканою із карколомних збігів обставин, військовий поділився із журналістом Гард.City.

Воєнний шлях

— У 2014 році я добровольцем пішов в АТО, — розповідає Віктор. — Відслужив там трохи менше року. Мав бойові виходи і, на щастя, ми поверталися із них без втрат. У 2015-му я звільнився, потім познайомився з моєю майбутньою дружиною. Після одруження ми жили в Олешках. Там у 2019 році я пішов служити за контрактом до частини ППО, що була неподалік Олешків.

До повномасштабного вторгнення Віктор служив неподалік від міста Олешки Віктор Богачов з товаришем по службі. ОлешкиФото: із особистого архіву Віктора

Війну зустрів на чергуванні

— Мій контракт мав закінчитися 3 квітня 2022 року, — продовжує розповідь Віктор. — Тож на момент вторгнення я ще служив у своїй частині. Війну зустрів на чергуванні. Коли наступ росіян був у розпалі, наші командири наказали нам залишити розташування частини й розійтися по домівках. Коли до міста зайшли наші підрозділи ТРО, ми дізнались, що для оборони позицій їм видали лише стрілецьку зброю: гвинтівки, автомати, пістолети, ручні гранати. Усі розуміли, що стати з таким арсеналом проти колон броньованої техніки — це майже самогубство. Я разом зі своїм знайомим вирішили підвезти хлопцям щось серйозніше. Ми передяглись у цивільний одяг, сіли у цивільну машину і поїхали до нашої покинутої частини, звідки взяли гранатомети й БК. На шляху до наших підрозділів з лісу почали виходити росіяни. Вони розмахували руками, аби ми спинились, але ми лише пришвидшили рух. По нашій автівці відкрили вогонь із автоматів. Діставши поранення, я майже одразу знепритомнів, потім, в дорозі, знову отямився. Водій теж був поранений, але дотягнув нас до лікарні. Коли ми приїхали до шпиталю, я знову відключився.

Я отримав поранення в області хребта

— У лікарні мене прооперували і перевели до реанімації. З’ясувалось, що я піймав три кулі: одну лікарям вдалося витягти, а дві лишились поряд із хребтом. Діагноз: забій спинного мозку. Лікарі сказали, що мені пощастило, що кулі не дісталися внутрішніх органів. Інакше б стік кров’ю. Мій товариш обійшовся кульовим пораненням плеча — йому зробили лише перев’язку. Автівка, якою ми їхали, кудись зникла з території лікарні, поки нам надавали допомогу. Сталось усе це 27 лютого — це тепер мій другий день народження.

Фотоспогадів у Віктора Богачова майже не лишилось У військовій частині. ОлешкиФото: із особистого архіву Віктора

Лікарня і ФСБшники

— У лікарні росіяни мене швидко розшукали, почались розпитування: хто? звідки? кому і що везли? тощо. До моєї палати приходили ФСБешники. Вони були на диво ввічливими: спокійно спілкувались, навіть звертались до мене на ви. Запам’яталось, як один із них, покидаючи палату, озирнувся до мене і з підступною посмішкою на обличчі сказав: «Ну, выздоравливай». Через деякий час мене перевезли додому, де мною опікувались дружина з донькою.

— Після поранення ти одразу втратив рухливість в ногах?

— Так. Рухати ногами не міг взагалі, відчував лише біль у хребті і в ногах. Згодом почало виходити трохи згинати спочатку одну ногу, потім іншу. Але на цьому поки що все.

Обшуки в будинку

— До потопу (Віктор говорить про підрив Каховської ГЕС та його наслідки — авт.) у нашому будинку було здійснено сім обшуків. Звісно, що росіяни вже підняли усі документи і знали, хто є хто. До нас вони заходили безцеремонно: вривалися до будинку, кричали. Усі були в балаклавах. Постійно усе перевертали у пошуках якоїсь зброї. Цікаво те, що між цими їхніми групами не було координації. Останні обшуки нашого будинку провели дві групи за один день. Тобто друга група прийшла до нас, не знаючи, що перша тільки нещодавно звідси пішла.

Потоп

— Коли було підірвано Каховську ГЕС, нам довелось вибиратися із Олешків. Вода затопила наш будинок по самий дах. Тоді потонули й деякі важливі документи, зокрема, мій військовий квиток. Ми виїхали до сусіднього села, де пробули близько двох тижнів, а далі рушили до моєї мами у Скадовськ. На той момент мій стан погіршився: почалось зараження крові. У скадовській лікарні мене підлікували, почистили кров, але попередили, що ситуація майже критична і потребує інтенсивного лікування. Потім я обстежувався в лікарні у Херсоні — ще за окупації. Там лікарі теж мені сказали, що потрібне повноцінне лікування. Також радили спеціальний стимулятор, який вживлюється в тіло на період реабілітації. Цей прилад має подавати електричні імпульси від спинного мозку до ніг, аби відновлювати нейронні зв’язки — так я це зрозумів.

— Скільки коштує такий прилад?

— На той момент цей стимулятор коштував близько 35 тисяч гривень, здається. А скільки він вартує зараз, та й взагалі, чи він ще актуальний у моєму випадку — навіть не знаю.

Військовий із Олешок Земляки із Олешків не залишають у біді. Волонтер родом із Олешків Ігор Будак прийшов провідати пораненого військового Віктора БогачоваАвтор: Олександр Гурський

Військова частина ігнорує звернення

— Я намагався достукатись до мого військового керівництва, аби дали від частини хоча б направлення на лікування у військовий шпиталь. Але там мені сказали, що я у них вже давно поза штатом і не маю права на якісь направлення чи виплати. Мені відомо, що деякі мої товариші по службі також знаходяться у схожому становищі: списані й забуті. Деяким ще й приписали якесь дезертирство, СЗЧ (самовільне залишення частини). Мабуть, їм так легше позбутися зайвого клопоту від військових. Востаннє, коли я зв’язувався з представниками військової частини, мені просто сказали звертатися до суду. Звісно, що для такої справи потрібен дуже обізнаний адвокат, адже військове керівництво на цих справах добре знається, їх важко перемогти у суді. Навіть не уявляю, скільки грошей у моєму випадку потрібно на адвоката.

Віктор Богачов із дружиною та донькою. Важко уявити, через що пройшла родина Богачових, але вони тримаються: борються, усміхаються, не втрачають оптимізмуАвтор: Олександр Гурський

Справу Віктора суттєво ускладнює відсутність багатьох документів, частина з яких потонула разом із будинком в Олешках, а решта лишилась в лікарнях і військовій частині, які знаходилися в окупованих населених пунктах. Навіть фото, за якими можна було б відновити бодай якусь хронологію подій, були видалені з усіх носіїв — задля безпечного переїзду на підконтрольну Україні територію, адже на ворожих блок-постах росіяни ретельно перевіряють усі гаджети та їхній вміст. Щось не сподобалось, або викликало якісь підозри — допитують, або розвертають назад, туди, звідки намагався вибратись (якщо не гірше).

— Як ви опинилися у Первомайську? — продовжую розпитувати.

— Тут є родичі, знайомі й близькі люди. Тож вирішили поки осісти тут. Нам допомагають, підтримують.

— Що необхідно робити зараз із твоєю спиною?

— Потрібне обстеження нейрохірурга. В Первомайську такого лікаря немає, тож треба їхати до Миколаєва, аби там спеціалісти сказали мені, що робити далі.

— Які ліки ти вживаєш щодня?

— У мене з ліків здебільшого знеболювальні. Вживаю їх, коли вже сильно боляче, або коли судомить ноги. Намагаюсь терпіти, щоб не підсісти на таблетки.

Родина Богачових у Первомайську отримала статус ВПО, їм допомагають друзі і волонтери. Це, мабуть, не найгірший варіант у побутовому плані, але майже жодним чином не впливає на покращення здоров’я Віктора. А поки він чекає: на направлення, на документи, або хоча б якісь витяги з реєстрів, аби мати змогу довести свою правду тим, хто навідріз відмовляється її чути. Зрештою ігнорування і зволікання відповідних органів може вартувати Віктору Богачову шансу знову стати на ноги.

Читайте також: З бідою сам на сам: поранений український захисник не може добитися лікування та реабілітації