Він зустрів повномасштабну війну з перших її секунд під Харковом. Дві російські ракети прилетіли просто туди, де стояв їхній підрозділ. Йому 61 рік. За плечима — п’ять років бойового досвіду. Нині він головний сержант шостої батареї другого артилерійського дивізіону 40-ї бригади. Коли говорить про війну, не добирає красивих слів, але за кожною фразою — сила, вірність і любов до тих, кого захищає. «Духу достатньо. Ми дослужимо, скільки зможемо», — каже Сергій Щедров.
Нагадаємо: журналістка Гард.City поїхала на схід, до бійців 40-ї артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта, аби записати їхні історії.
Передмова від авторки
Кожна така розповідь — це шанс побачити війну очима тих, хто щодня на передовій. Вони небагато говорять, але в кожному слові — досвід, біль, і любов до тих, заради кого тримають зброю: до сім’ї, побратимів, країни. Їхнє життя — це ненормований день, уривчастий сон, постійна бойова готовність, небезпека, бліндажі, вибухи, стреси.
Сьогодні надто багато спекуляцій довкола теми військових. Тому вважаю своїм обов’язком писати про них, бойових офіцерів і солдат, щоб захисники були видимими, щоб ми, цивільні, розуміли, з чим вони живуть, що відчувають і про що мріють.
Про свій шлях на схід я уже писала. Втім, кожного разу, коли приступаєш до роботи, пригадуються інші деталі, які дають можливість глибше зрозуміти життя наших воїнів.
Кілька слів про артилерійську бригаду
40-ва окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта — одна з найпотужніших артилерійських частин Збройних Сил України. Створена у 2015 році, «сороковка» брала участь у бойових діях на сході, в обороні Харківщини, Донеччини та на Запорізькому напрямку.
Її бійці — це воїни гармат і точності. Саме вони зупиняють ворожі колони, прикривають піхоту і вибивають окупантів із укріплень. Тут служать і ветерани, і молоді хлопці, але всіх їх об’єднує одне: військова честь і сила.
Головний сержант Сергій Щедров
Добре, що приїхали
Про наш приїзд бійці знали заздалегідь. Раділи, що їдемо не з офіційним візитом, а з теплим словом. Бо тут, на сході, будь-який візит із «великої землі» — як ковток мирного життя.
Головний сержант Сергій Щедров на позивний «Щедрик» був серед перших, хто зголосився на розмову. Сива голова, міцна постава, спокійний голос, але в очах — глибина, у якій змішалися втома, гідність і біль.
— Добре, що приїхали. Це ж ви з Первомайська? — запитує, стискаючи руку.
І ця проста фраза просто пронизує. Бо вони чекають. Чекають тих, хто не забув, хто приїде побачитися та подякувати.
Ми розмовляємо в бліндажі. Усередині тепло і безпечно. Бійці жартують, показують, як укріплювали стіни, як облаштували вентиляцію. Говорять про дрібниці, але за цими дрібницями — цілий світ, вибудуваний власними руками.
Це позиції 40-ї бригади. Саме тієї «сороковки», що тримає оборону на одному з найгарячіших напрямків. Тут кожен день нове випробування, а кожна ніч — нова тривога.
«Перші дві ракети — наші. Ми їх самі зустріли»
— Як ви зустріли повномасштабку? — запитую.
— З першого дня на Харківщині, — каже Сергій. — Ми тоді на полігоні стояли. Перші дві ракети — наші. Ми їх самі зустріли.
Говорить спокійно, без емоцій, але тиша, що зависає після його слів, важча за будь-які коментарі. Так говорять ті, хто бачив війну зблизька.
«Так і потрапив у сороковку»
— Ви ж військовий ще з дев’яностих, так?
— Так, служив ще до дев’яносто шостого року, — усміхається. — Потім зустрів товариша з нашої дивізії. Каже: «Є вакансія на старшину». Так і потрапив. А потім почалася повномасштабка. І от ми тут.
Сергій каже це просто, як про чергову зміну роботи. Але кожен його рух, кожен погляд видає людину, для якої служба — це не випадковість, а свідомий вибір.
«Емоційно не готові, але стоїмо»
— Наскільки ви були готові зустріти війну?
— З практичних занять — готові, — відповідає. — А от емоційно, думаю, що не дуже. Хоч які досвідчені, але коли бачиш обстріли, втрати — до цього не готує ні полігон, ні інструктаж.
Він зітхає:
— Ми стояли тоді під Торецьком. Чергування, бойові. І вже тоді розуміли, що це надовго.
«Психіка встоялася. Але шкода за хлопцями»
— П’ять років на війні. Яким ви були тоді і яким ви стали сьогодні?
— Порівнюю себе тоді і сьогодні, — каже Сергій, — то став спокійнішим. Психіка, як то кажуть, встоялася. Але шкода за хлопцями, що не повернулись. Хтось поранений, хтось залишився інвалідом, хтось пішов засвіти. Їх не вистачає.
Замовкає. Довго дивиться кудись у стіну бліндажа.
— Трошки злості додалося, — каже тихо. — Але і більше розуміння, заради чого ми тут.
«Два рази на рік додому, і знову назад»
— Як часто вдається поїхати додому?
— Два рази на рік, — відповідає просто, і очі тепліють. — П’ятнадцять днів, два на дорогу. І то не завжди виходить. Коли вдома, намагаюся все встигнути: господарство, діти, внуки. Але думками все одно тут. Є таке відчуття, що тягне назад. Бо тут свої. Ті, з ким стоїш пліч-о-пліч.
«Духу достатньо. Ми дослужимо, скільки зможемо»
— Чи вистачає сил і віри, щоб вистояти до кінця?
— Духу достатньо, — відповідає твердо. — Хлопці налаштовані по-бойовому. Відказів на виконання бойових завдань не було. Ми дослужимо, скільки зможемо.
Він каже це впевнено — так, як кажуть люди, які звикли робити, а не говорити.
«Війна — це біль, скорбота і жаль, але ми тримаємось»
— Що для вас сьогодні війна?
— Це біль, скорбота і жаль за втратами. Бо гинуть ті, хто міг би приносити користь державі. Але ми тримаємось. Бо знаємо, що за нами сім’ї, діти, Україна.
Коли ми виїжджали з позицій, Сергій потис руку на прощання.
— Дякуємо, що приїхали, — сказав.
У цих словах не лише звичайна подяка. Це нагадування, що нашим захисникам потрібна проста людська увага. Коли зустрічаєшся з ними, розумієш — саме завдяки таким людям тримається країна. І про них важливо говорити, щоб не забували, щоб бачили, щоб розуміли їхню ціну.
