«Повернутися живим до своїх дітей», — саме ця мрія тримає Віктора Агаркова. Захисник України на позивний «Шатун» уже понад чотири роки на передовій. Він зустрів повномасштабну війну біля Харкова, пройшов десятки виїздів під обстрілами й нині у складі 40-ї артилерійської бригади відповідає за те, щоб бойова техніка залишалася у строю навіть тоді, коли земля під ногами горить від снарядів. Як Віктор потрапив у військо, що означає для нього ця робота та чому відчуває «холод» у мирному житті? Розповість журналістка Гард.City.
Нагадаємо: наша журналістка побувала на сході країни, звідки привезла історії бійців сорокової артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.
«Прийшов у військо за пропозицією знайомих»
Віктор Агарков, 40 ОАБр
— Давно ви тут уже? – запитую.
— З двадцять першого року, — відповідає Віктор. — Практично перед повномасштабкою хтось із знайомих запропонував. До речі, у мене тут кум був. Так і прийшов.
У мирному житті Віктор був простим водієм. А вже влітку 2022-го став техніком батареї. Його завдання — допомагати екіпажам в ремонті техніки, коли та виходить з ладу просто під час бою.
— Дзвонять: така-то поломка. Ми беремо все потрібне, їдемо. Буває, що просто на позиції ремонтуємо. Чим швидше впоралися — тим швидше машина повертається в капонір і хлопці мають захист, — розповідає Віктор.
Довідково: у військовій справі ХХІ століття слово «капонір» вживають також для позначення укриття для літаків, техніки чи боєприпасів — бетонованих чи земляних споруд, які захищають від обстрілів та авіаударів.
Харків. Перші дні війни
24 лютого 2022 року його підрозділ застав у Харкові.
— Ми поїхали ще за два дні до повномасштабного. Спочатку було таке непорозуміння: як то — війна? А потім уже почалися бої. Я тоді ще водієм був, 26 лютого виїхав на бойове, — пригадує боєць.
Коли запитую, який бій був найважчим, він замислюється.
— Та вони всі непрості. Був раз, коли літак нас потривожив. Обстріляв, а потім його збили. Ми з одного боку стояли, бачили, як він упав.
«Найголовніше — щоб техніка жила»
У «Шатуна» особлива роль: він не йде безпосередньо в наступ, але від його роботи залежить життя десятків людей.
— Я в бій не йду, — пояснює. — У мене люди, ремонтники. Ми виїжджаємо, крутимо, лагодимо. Бувають «приходи» прямо під час роботи. Тоді всі разом — і екіпаж, і ми — стараємося якнайшвидше закінчити, сховати машину.
Одного разу, каже, довелося під обстрілами евакуйовувати гармату.
— Нас тоді теж накрило. Тікали разом до бліндажа. Таке буває, — розповідає боєць.
Про мобілізацію «випадкових людей»
Ми говоримо і про тих, кого приводять у військо без бажання.
— Є такі, — зітхає Віктор. — З ними важко. Ховаються, тікають від бою. І що з них? Я вважаю, що таких немає смислу брати. Бо якщо не по дорозі, то вони все одно підуть.
Доньки, дім і холодне ставлення
Вдома на нього чекають дві доньки. Молодша ще ходить до школи, старша вже працює.
— Не хочуть, щоб я вертався сюди, — усміхається.
Я запитую, як цивільні ставляться до військових. Він знизує плечима:
— По формі у відпустку не ходжу. Скажу чесно: холодно ставляться. Особливо дорослі. У дітей ще можна щось змінити, навчити, а у старших — уже своє відношення.
Після війни
До армії Віктор працював водієм автобуса — на міських і міжрайонних маршрутах. Чи хоче повернутися до цієї роботи після перемоги?
— Не знаю. Не думав. Може, знову водієм, — каже.
Його мрія проста: повернутися живим до своїх дітей.
