Іноді журналістські матеріали пишуться легко, одразу після події. А іноді — мають вистоятися, визріти. Про цю поїздку на схід я могла написати давно, але щось стримувало. Мабуть, чекала моменту, коли зможу чесно сказати: для чого була потрібна ця дорога. Кажуть, щоб писати правду про війну, треба глянути їй в очі. Саме тому вирушила в дорогу — самій почути історії від бійців, побачити, чим живе Слобожанщина, відчути її рани й силу. І написати, щоб пам’ятали.
Відлік із болю
Напередодні появи цього матеріалу Первомайськ прощався із загиблим захисником Віктором Вольським. Це був син моєї однокласниці. Його смерть стала для мене відліком та болем, який неможливо вмістити словами і водночас поштовхом до роботи, бо кожен наш боєць заслуговує, щоб про нього знали не лише після смерті. Про них треба писати, треба говорити, бо вони всі — герої.
І тут хочу окремо сказати тим, хто по місту носить чутки: «А чого вона туди поїхала? А навіщо їй це треба?» Відповідаю: у кожного свій шлях і своє життя. Моє — бути там, де народжується правда про цю війну, бачити і чути тих, хто тримає фронт. Я поїхала для того, щоб донести землякам голос наших захисників. Тому тим, хто витрачає сили на пересуди, скажу відверто: краще спрямуйте свою енергію на справи, що справді важливі. На допомогу армії, волонтерство, підтримку своїх рідних. Бо кожен із нас має свій фронт. І питання лише в тому, чи ви на ньому працюєте, чи просто робите вигляд. Це про мою мотивацію. А далі спробую пригадати, якою була поїздка.
Дорога, як і доля України
У ту ніч, коли їхала, в Кременчуці вороги підірвали міст. Тож потягу Одеса — Харків довелося курсувати через Київ до Полтави, а тільки потім — на Харків, і замість призначеного часу ми приїхали на чотири чи п’ять годин пізніше. І це був для мене перший прояв символізму «непрямої важкої дороги», якою сьогодні йде вся Україна.
Харків зустрів мене воєнним і водночас величним. Я не була тут років із десять і пам’ятаю його зовсім іншим. Тепер відкрила його для себе як справжній форпост. Місто, що уособлює свободу й незалежність. Так, місцями Харків зранений, місцями зруйнований, але незламний. Як, власне, і вся Україна, зранена, обстріляна, але жива і горда. Мене вразила любов городян до міста. Ви би бачили, як воно сяє чистотою, як впорядковані території, які парки та фонтани. Тут все дихає залюбленістю городян.
Зустрічі, що змінюють
У мирному житті ми перетиналися в інших ролях: Євген був колегою по депутатству, Олег — по телебаченню. Сьогодні ж вони у Збройних Силах, на передовій інформаційної боротьби й поряд із бійцями.
Вони й супроводжували мене до підрозділів, де я мала нагоду побачити життя на війні зсередини. Про це, власне, в окремих дописах та репортажах. Але забігаючи наперед скажу: це розмови про бойові шляхи, про втрати, про бійців, які жартують, щоб сховати втому. І де у кожному слові готовність за хвилину піднятися і їхати на передову.
Слобожанщина крізь біль і віру
Ми їздили різними шляхами Слобожанщини. Я бачила спустошені села, міста, розбомблені школи, пусті двори й пошматовані дороги. Біль і злість народжувалися в душі від того, а ще нестерпне бажання — неодмінно перемогти, бо ж таку країну віддавати не можна, де поля родючі, де густі ліси, де земля, просякнута українським духом, символікою та рідною мовою.
От кажуть Харківщина — край, де «топлять» за російську. Розкажу один епізод із цієї подорожі. Автозаправка в сторону Куп’янського напрямку. Видно, що після прильоту. Звісно, залатана з усіх боків, але працює. Навіть кав’ярня нова стоїть. Заходжу попити кави. Дві дівчини за прилавком. Вітаюся українською. Мені відповідають теж українською. Далі розговорилися. Питаю: «Звідки така чиста українська»? Дівчата кажуть: «Ми родом із Лисичанська. Виїхали з Луганщини, коли ворог туди прийшов. Тепер тут, на Слобожанщині, в бабусиній хаті, яка дісталася в спадок». Питаю: «Як ви тут»? Усміхаючись кажуть, що звикли до усього, але попри все чекають на перемогу і вірять в неї. І знаєте, ця віра для мене прозвучала сильніше за будь-які пафосні промови.
Воїни мріють про просте
Вірять в перемогу і наші хлопці — бійці, які там заради своїх родин, своїх дітей і спокою свого рідного краю.
— Щоб ворог не прийшов до нас, — кажуть вони, — тому ми тут стоїмо і будемо стояти стільки, скільки потрібно.
Вони мріють про сон без вибухів, про відпустку серед рідних, про каву вдома, а не десь на позиції. Кожна коротка зустріч була для мене особливою, бо в кожному бійцеві я бачила і сина, і брата, і чоловіка, і українця.
Харків на прощання: музика сили
Перед від’їздом я прогулювалася Харковом. Мене все не покидала думка: Харків — місто-символ. Його вулиці дихають українською впертістю й патріотизмом. А ввечері, коли вже чекала потяг на вокзалі, над площею зазвучала труба. Ця мелодія у тиші й серед сигналу тривоги стала нагадуванням: музика й життя сильніші за руїни.
Люди дороги
У вагоні зі мною їхали двоє військових. Обох звали Сергіями. Один із родини старовірів в Ізмаїлі. Другий — одесит, який пішов на службу ще 24 лютого 2022-го. Їхні історії — без пафосу. Прості люди, які встали, коли треба було захищати. І таких, як вони, тисячі.
Сергій
Навіщо все це
Чи може журналіст зрозуміти війну, якщо не був поруч із тими, хто на передовій? Думаю, що ні. Бо щоб писати, треба бачити, щоб розповідати, треба відчувати. Я вважаю своїм обов’язком розповідати про наших бійців, про їхню силу, втому, про те, якою ціною виборюється наше завтра. Бо Україна у вогні й крові, але вона жива. І хлопці тримають її. Ми мусимо знати про це. І пам’ятати. І говорити — про живих.
А ось і одна з розповідей про бійців: 28-річний Василь Олійник із Первомайщини підписав контракт ще у 2017-му і відтоді служить у 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта. Журналістка Гард.City записала його розповідь про шлях на війну, службу та мотивацію, про підтримку побратимів, щоденну реальність фронту й мрії після перемоги.
