Перший обстріл — і вже двохсотий та шестеро поранених. КРАЗ із 70 снарядами перетворився на купу металу. Сергій Старанчук, позивний «Німець», вижив тоді дивом. Сьогодні він тримає на ходу важкі САУ і каже: «Недаремно ми тут. Бо якщо їх не зупинити — вони не дадуть життя нікому». Його розмова з журналісткою Гард.City — як сповідь про правду життя на війні.
Нагадаємо: наша журналістка побувала на сході країни, звідки привезла історії бійців сорокової артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.
Доброволець із мостобудівництва
Сергій родом із Первомайська. До 24 лютого 2022 року працював на будівництві мостів у Чернігівській області.
— Мені дружина подзвонила, — пригадує боєць, — і сказала, що почалася війна. Спершу не повірив, але коли ракета вдарила по Ічнянському артскладу, все стало реальністю.
Сергій Старанчук «Німець»
Далі Сергій разом із іншими працівниками пробиралися додому. Їхати тоді через Київ та Умань, які піддавалися ворожим атакам, не було можливості. Тому шлях проклали через Черкаси та Кропивницький. Дома уже не чекав повістки, сам добровільно прийшов до військкомату.
— Я не чекав, що хтось покличе. Сам залишив дані, перетелефонували — і я пішов, — спокійно розповідає Сергій. — А що було чекати, коли ворог був під Вознесенськом? Дозволити йому зайти до мене в хату?
Його позивний «Німець» тягнеться ще з радянських часів. Тоді чоловік проходив строкову службу в Німеччині, у берлінській бригаді.
Перший бій і перші втрати
Новобранець відразу потрапив на передову. Район села Червоного зустрів артилерійським вогнем.
— На третій день по нас відпрацювали САУшки, — пригадує Сергій. — Один двохсотий, шестеро поранених. Це важкі спогади. Ми витягували людей, і від КРАЗу з 70-ма снарядами залишилося одне колесо і шматок кабіни.
Боєць зізнається: страх був, але більше боліло й нині болить за побратимів.
— Гинуть молоді хлопці. Це найстрашніше. Життя попереду, а їх уже нема, — з сумом констатує Сергій.
Сергій Старанчук
Війна — як щоденна робота
Сьогодні він служить сервіс-механіком: ремонтує й обслуговує САУ Krab. У Польщі пройшов навчання, тепер тримає техніку боєздатною.
— Війна — це цілодобова робота. Ламається гусениця чи ще щось — їдеш ремонтувати, хоч стріляють, хоч дрони літають. Це робота, яку треба зробити, як би важко не було. Знаєте, я не жалкую, що потрапив саме в цю бригаду. Міг би, звісно, у будь-яку іншу частину, але різниці нема. Головне — чесно робити свою роботу і думати не лише про себе, а й про тих, хто поруч, — відверто говорить Сергій.
«Вони – не воїни»
Про ворога Сергій відзивається різко.
— Для мене вони — генетична помилка людства. У них немає нічого святого. Це не воїни, — гнівно констатує Сергій.
А за мить додає:
— Їх сюди ніхто не кликав.
Сергій Старанчук
Україна після перемоги
Сергій вірить, що після війни країна відбудується.
— У нас все є, щоб жити добре. Тільки б було більше розуму й єдності. Бо одними руками війну не виграти. Потрібно, щоб кожен чесно робив свою роботу.
Його звернення до тих, хто ховається від мобілізації, просте: «Я хотів — я пішов. Якщо вони не хочуть — їх ніхто не заставить. Але треба думати не тільки про себе».
Особисте
У Сергія є дружина і доросла донька від першого шлюбу.
— Зв’язуємось щодня, коли є хвилинка. Роботи багато: ремонти, боєприпаси, перевезення. Але час для дзвінка знаходиться, — ділиться боєць.
— На війні важко, — каже Сергій, — це цілодобова важка робота з потом і кров’ю. Але треба один за одного стояти. Це рятує життя і робить роботу легшою.
І мрія у Сергія, як і у всіх нас: жити у вільній країні, де буде радість, мир. А для цього має бути Перемога, яку він та його побратими виборюють.
Ця розповідь — ще один голос з передової. Вона нагадує: війна — це щоденна боротьба конкретних людей, які взяли на себе обов’язок захистити Україну.
