28-річний Василь Олійник із Первомайщини підписав контракт ще у 2017-му і відтоді служить у 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта. Журналістка Гард.City записала його розповідь про шлях на війну, службу та мотивацію, про підтримку побратимів, щоденну реальність фронту й мрії після перемоги.
Коротка історія бойового шляху 40-ї бригади
40-а окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта була створена у перші роки війни з росією. Підрозділи бригади пройшли найгарячіші точки сходу України. Їхні бійці обороняли позиції під Бахмутом, Куп’янськом, Лиманом, Слов’янськом. Це одна з тих частин, яка зустрічала ворога у перші години повномасштабного вторгнення. Сьогодні бригада залишається на передовій, щодня виконуючи бойові завдання.
На позиціях 40-ї бригадиФото: Наталія Клименко
Передмова від авторки
Дістатися туди, де живуть люди, які щодня ризикують життям, — справа непроста. Дорога до позицій бригади пролягає через блокпости, короткі інструктажі та перевірки документів. Мене супроводжують військові. І не для показу, а щоб гарантувати безпеку й створити простір для розмови.
На позиціях 40-ї бригади: кілька хвилин на відпочинок і коротка розмова
На позиції, де зустрічаємо бійців, кілька замаскованих бліндажів, земляні укриття, техніка ретельно замаскована, запах диму від польової кухні та віддалені вибухи артилерії.
Бійці щойно повернулися з бойового завдання. Втомлені, але зібрані, вони погоджуються на коротку паузу для розмови. Попри постійне напруження, у хлопців вистачає сил жартувати. Вони перекидаються репліками, говорять про серйозне просто і без пафосу.
Першим на бесіду зголошується наш земляк — Василь Олійник із Курячих Лоз.
— Позивний — Wellni (репер), бо люблю український реп, — з усмішкою каже він.
Розмова починається з історії дитинства й школи: аграрний ліцей у Березівці, навчання із другом, який пішов із ним тією ж дорогою до служби.
— Після школи пішли вчитись — трактори, машини, — каже Василь. — Потім разом прийшли на службу. Я для себе обрав контракт в сороковій бригаді ще в 2017 році, підписав його і став оператором-розвідником. З тих пір і досі тут.
Був короткий період перед війною, коли Василь брав паузу у військовій службі, потім повернувся. Тож з 2017-го по 2025-й — це шлях у 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта.
Про початок повномасштабної війни Василь згадує конкретний момент, коли вони були на одному з полігонів.
— Частина нас відправили на навчання. І тоді нам сказали — війна. І так ми звідти і вирушили, — каже він. — Ніхто не знав, що буде війна, але якось всі зрозуміли, що це надовго.
Зараз Василь — навідник у бойовому екіпажі. Свою роботу описує чіткими, професійними словами: завдання — отримати координати, навестися, відпрацювати ціль. Підготовка до виїзду — лічені хвилини.
— Три-п’ять хвилин нам вистачає, — говорить Василь. — Збір, виїзд, позиція, робота і назад. Іноді ці хвилини вирішальні. Звісно, що це дуже небезпечно і часто все залежить від удачі й від часу.
Василь пройшов важкі напрямки: Бахмутський, Куп'янський, Лиманський. За його словами, найважчим був Куп'янський.
— Ворога було багато навколо, — розповідає боєць. — Проте найбільший страх — не за себе. Найбільше страшно за побратимів. За інших більше переживаєш, ніж за себе. Ми ж у бою одне ціле. Тут немає «я», є тільки «ми». Командир подає команду, хтось веде гармату, хтось рацію тримає, моє завдання — чітко навести. Якщо один випаде, то всім важче. І в критичні моменти кожен готовий прикрити іншого. Скажу вам так: тут не дадуть засмучуватись, не дадуть залишитися наодинці. І жартом підбадьорять, і плече підставлять. І це найбільша сила нашої бригади.
Запитую, як бійці готуються морально перед боєм?
— Ритуал дуже простий, — ледь усміхається Василь. — Кава до і після. Без кавуськи ніяк.
— А як щодо вільного часу? — цікавлюся.
— Вільний час на позиції — то кава і сон. Іноді приїжджають колеги, артисти, але на реальних позиціях це буває дуже рідко.
— Чи часто їздите у відпустку?
— Додому раз на пів року, — розповідає боєць, — стільки дозволяє ротація. Хочеться, звісно, більше, але й цього вистачає.
— Страшно на війні? — запитую.
— Звісно, страшно. Не страшно, тільки дурачку, — відповідає Василь.
Василь Олійник
— А що найбільше лякає тут?
— Найбільше? — перепитує боєць. — Це напевно... Ой, як це так сказати правильно? Найбільше страшно — це за побратимів.
— Що би ви побажали тим, хто поки не на фронті?
Василь каже, що треба всім готуватися, бо війна — то справа кожного:
— Тренуйтеся, якщо маєте змогу — йдіть. Не можна все тягнути тим самим людям вічно. Звісно, що має бути мотивація. Якщо примусово хтось потрапляє на фронт, то справжня біда для бійців.
Наостанок говоримо про мрію.
— Перемога — перш за все. Потім — поїхати відпочити з рідними, — відповідає Василь. — Дуже хочеться, щоб уже все швидше скінчилося. Вірю в нашу перемогу, тому і тут.
Історія Василя — не лише особиста, це голос цілого покоління воїнів, які уже більше десяти років поспіль стоять за Україну. І реп, кава та три хвилини до бою — це лише зовнішні деталі. Всередині ж стійкість, яку не можна зламати, і віра, якої не відняти.
