Віктору 26-ть. У 2018-му він підписав контракт із ЗСУ. Починав як номер обслуги, згодом став навідником, а тепер командує гарматою. Це історія одного з наших — тих, хто зараз на передовій. Знайомтесь: Віктор, позивний «Скорпіон». З ним журналістка Гард.City познайомилася на сході України, де зустрічалася з бійцями 40-ї ОАБр із Миколаївщини.
Дещо з історії поїздки на Слобожанщину
Час перебування журналістки на позиціях у бійців співпав із річницею визволення Ізюмщини. Поки їхали, були свідками, як над Ізюмом підіймався та впевнено майорів прапор України. Блакитно-жовтий колір скрізь: трасою, вздовж місцевої дороги, на об’єктах культурної спадщини, в подвір’ях будинків та на автівках.
Проїздимо ліс, де закатовані наші земляки, будинок на околиці міста, який і досі є німим свідком страшних подій, приміщення міської ради, який намагався знищити ворог, будинок культури, де чорною дірою світиться вікно. Біль і злість. Зупиняємося, фіксуємо і вкотре переконуємося: зранений, але нескорений Ізюм продовжує відстоювати свою свободу і незалежність. На центральній площі — квіти, дбайливо вирощені містянами, та інсталяція: «Я люблю Ізюм».
Попри все, життя тут триває. Жваво бігають автівки, працюють кав’ярні та магазини, проходять повз люди у справах. Після короткої зупинки рухаємося до місця призначення.
У бригаді про наш приїзд знають. Тому зустрічають і найперше пропонують скуштувати солдатської каші, приготованої на польовій кухні. Смакуємо, дякуємо і йдемо до хлопців.
«Побачив на бронежилеті шеврон із малюнком скорпіона»
Командир гармати Віктор
Серед присутніх Віктор Сологуб. Знайомимося. Віктор сам із Миколаївщини, із селища Братське. У бригаді його знають як Скорпіона.
— Ніяких містичних підтекстів тут немає, — поспішає сказати Віктор. — Просто треба було обрати собі позивний. Побачив на бронежилеті шеврон із малюнком скорпіона. От і став він частиною моєї бойової ідентичності.
Віктор спокійний і врівноважений. Говорить, не поспішаючи, обдумуючи кожне слово. За спокоєм видно, як хлопцю непросто дається це інтерв’ю. Бо ж розмова життєва: про бойові походи, про побратимів та про задачі на фронті. Починаємо розмову про часи, коли ще тільки ухвалив рішення йти на службу до бригади.
У військо Віктор прийшов після профтехучилища, яке закінчував у своєму рідному селищі.
— Працював трохи після училища, а потім пішов за контрактом у сорокову бригаду, — розповідає боєць. — Вирішив, що так краще, ніж строкова. У 2018 році почав службу, навчався, згодом мене перевели на роль навідника, потім став командиром гармати.
24 лютого: перший день нової реальності
У ніч на 24 лютого 2022 року бійці прибули під Харків, у Люботин. Близько 23-ї години встигли розташуватися й заснути. А вже о четвертій ранку їх розбудили перші вибухи.
— Відразу ми й не зрозуміли, що відбувається, — пригадує Віктор. — Але страху не було. То більше нерозуміння ситуації. Пам’ятаю, як ми всі сіли в одну автівку і поїхали до кордону. Там довелося тримати бій з ворогом. Взагалі в перші дні повномасштабки довелося згадати все, що знав і умів.
Віктор заряджав, наводив і стріляв — робив усе, бо багато хто ще не знав, як користуватися гарматами.
— Я уже мав певний досвід, — говорить боєць, — тому робив практично усе і паралельно навчав тих, хто поруч.
Командиром Віктор став у відповідальний момент, коли старші звільнялися, а частина екіпажу загинула та була поранена.
— Така проза фронтового життя, — ділиться боєць, — якщо не вистачає людей, то працюєш за двох, а якщо треба, то стаєш тим, хто веде вогонь.
Щодо алгоритму бою, то це все для бійця звичне і подекуди буденне.
— Отримали команду по рації, — розповідає Віктор, — спокійно зібралися, завантажилися, виїхали, відпрацювали позицію і відійшли. Нічого особливого, все буденне, але саме ця буденність рятує нерви й тримає екіпаж у тонусі.
«Під час бою маємо бути зваженими та рішучими»
Людина звикає до всього: труднощів, випробувань, до болі й радості. Війна стає важкою щоденною безперервною працею, що 24 години на добу не дає можливості ані розслабитися, ані відчути себе в безпеці. Коли запитала про найважчий бій в житті, Віктор відразу й не пригадав, бо всі непрості. Але про один таки розповів: коли під час ротації по ним вдарили вороги мінометним вогнем. Тоді поранили комбата, вбили номер обслуги, а екіпаж розкидало.
— Дві гармати стояли спереду, — пригадує боєць, — наша — ззаду, десь за вісімсот метрів від попередньої. Треба було зорієнтувати гармату та передати позицію новому розрахунку, щоб вони стріляли точно. В бою ми всі один за одного думаємо. Командир думає про розрахунок, розрахунок — про командира. Головне — не підпускати дурних думок.
— А що після бою? – запитую.
— А що після бою? — відповідає боєць. — Приїхали, пішли в бліндаж, якщо немає обстрілу. Якщо десь «приход», то звісно, що страх з адреналіном. Ти біжиш, озираєшся, контролюєш, щоб всі цілі були. Якщо комусь потрібна допомога, допомагаєш. Ми нікого не лишаємо один на один з бідою.
Серед іншого запитую і про психологічну підтримку. Віктор каже прямо: вона потрібна. З ними іноді працюють психологи і дають час на відпочинок, втім кожен переживає по-різному: «Хтось холоднокровний, хтось має тремор рук чи панічні реакції». І для таких людей необхідна увага та турбота, причому не тільки технічна, а й людська.
Коли приїздять волонтери
Віктор, відповідаючи на це запитання, довго не роздумує, бо ж волонтери — доволі часте явище в житті бійців. З його рідного селища буває передають то генератор, то пироги з печивом, а то й дитячі малюнки.
— Найбільше чіпляють за душу дитячі малюнки, — говорить Віктор. — Дивишся на них — і сльози в очах. Це надихає сильніше за будь-яку зброю. Дає сили боротися далі.
У Віктора поки своїх дітей немає, але каже, «якби не війна, можливо, уже було б інше життя».
Мотивація й віра
— За рідних я тут, — каже він просто.
Мотивом є рідна земля, страх, щоб «не прийшли» вороги на рідну територію. В його словах — просте бажання захистити те, що любиш. А ще віра: «Ми обов’язково переможемо».
