Він пішов на війну ще у 18 років, пройшов піхоту, десант і тепер керує дронами. Дмитро Пономарчук, позивний «Дим», воює поруч зі своїми братами Ігорем та Володимиром у 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта. Його найбільша мрія — перемогти ворога та виховати маленького сина Матвійка.
«Дим» із дитинства хотів служити
Дмитро Пономарчук — молодший із трьох братів з однієї родини, які нині на фронті. У війську його знають як «Дим». Позивний він отримав ще під час служби, коли, розпалюючи піч, закурив хату. Так і приклеїлося прізвисько.
— Я ще з дитинства хотів служити. Брати були для мене прикладом. Після школи планував вступати у первомайську «бурсу», але передумав і поїхав до старшого брата. У 2019-му підписав контракт і потрапив у 93-ю бригаду «Холодний Яр». Спочатку була «Десна», а вже за три місяці — передова на Луганщині, — пригадує Дмитро.
Фото: з особистого архіву
«Перший бій був у Сумах»
Повномасштабна війна застала його в лавах «Холодного Яру».
— Ми повернулися з Волновахи, і одразу направилися на Суми. Щойно розвантажувалися з поїзда — і вже росіяни. Це був перший серйозний бій, віч-на-віч. Тоді ми відбилися й навіть звільнили кілька сіл і одне місто, — розповідає боєць.
Після цього були Харківщина і Донеччина: важкі штурми, втрати побратимів і поранення. Дмитро командував відділенням, але згодом мусив лікуватися після контузій і шпиталю:
— У піхоті це навіть не рахували пораненням. Але морально було дуже важко. Втратив друзів, із якими йшов від самого початку. Болить.
Фото: з особистого архіву
«Я хотів чогось нового»
Після піхоти він перевівся до десантно-штурмових військ, воював на Запоріжжі, а згодом разом із братом Володимиром перейшов у 40-у бригаду.
— Я не люблю зациклюватися на чомусь одному. У ДШВ був командиром міномету, а тепер став оператором БПЛА. Навчився літати на дронах за два тижні. Це зовсім інша війна, і мені подобається, — говорить Дмитро.
Зараз брати Пономарчуки вперше служать утрьох. Дмитро каже, що це для нього велика підтримка:
— Невже дочекалися часу, коли ми втрьох? Бо раніше лише по телефону спілкувалися.
Родина і мрії
Попри шість років війни, 23-річний Дмитро залишається вмотивованим. Його підтримка — родина. Дружина Катерина, вчителька англійської мови з двома вищими освітами, і маленький син Матвій чекають на нього у Кумарах.
Знайомство з дружиною теж сталося завдяки брату.
— Я приїхав у відпустку до Вови в Кумарі, — пригадує Дмитро, — і там побачив Катю. Спочатку вона навіть не хотіла зі мною спілкуватися, але я не здавався. За рік ми одружилися, і народився Матвій.
Дмитро зізнається: дружині тяжко самій із дитиною, але він старається підтримувати і вірить у швидке повернення додому.
— Моя найбільша мрія — повернутися і виховати сина. Це моє все. Дружина, дитина — заради них тримаюся, — говорить Дмитро.
Фото: з особистого архіву
«Страх є в усіх, але треба пробувати»
У перші півтора року повномасштабної війни у відпустку його взагалі не відпускали. Згодом дозволяли виїхати додому лише раз чи двічі на рік. У ті короткі дні він обов’язково йшов у школу до дітей — розповідав про війну, про вибір і про побратимів.
— Страх є в усіх, — зізнається Дим. — Але треба пробувати, шукати себе. Хтось може бути не в піхоті, а в технічних підрозділах. Завжди знайдеться місце, де ти будеш корисним. Я звик до війни, і мені подобається воювати. Але найбільше я хочу миру і щоб мої брати, як і я, повернулися додому.
