Тих, хто володіє мистецтвом народного співу, у Первомайську одиниці. Та й традиції співу нашого краю зберігають лише окремі особистості. Христина Обертун вирішила зайнятися саме народним співом, аби не дати традиціям зникнути. Журналістка Гард.City зустрілася з молодою співачкою, щоб розпитати деталі.
Передмова від авторки
Колись, під час одного із засідань круглого столу, ми з молодими людьми проговорили, що було б добре, якби на сторінках нашого видання були публікації про молодь, про їхні вподобання та перші усвідомлені кроки в житті. Час від часу намагаємося публікувати історії саме молоді. Звісно, що в першу чергу впадають в око творчі особистості, які живуть поруч нас і намагаються своєю діяльністю урізноманітнити життя в рідному місті. Сьогодні ми пропонуємо вам почути думку молодої дівчини, яка має уже за плечами, хоч і невеличкий, але досвід.
Дівчині від роду 19-ть років. Народилася вона у Первомайську. З дитинства чула, як співає її мама Анна Клопотовська, разом із нею відвідувала концерти та різноманітні заходи. З тих пір і залюбилася в народну пісню. Тож коли постало питання про вибір професії -- не сумнівалася, що хоче навчитися саме народному співу. Вступила до Миколаївського фахового коледжу культури та мистецтва, під час великої війни закінчила його, і тепер мріє про вищу освіту, яка допоможе глибше зрозуміти і відчути глибину народного співу. А поки працює керівницею гуртка народного співу при Центрі культури імені Єфросинії Зарницької.
— Чому обрала народний спів? – перше про що запитую Христину.
«Народна пісня — як наша душа»
— Я з дитинства залюблена у пісню, — розповідає Христина. — Та і творчість в нашій сім’ї — це уже родинна традиція. У мене не дуже складається з точними науками, а ось творчість — заходить. Я з дитинства в таких заходах, скільки себе пам’ятаю — завжди поруч із мамою: чи то на концертах, чи то десь на якихось заходах. То, звісно, що творчість взяла верх. Співаю я увесь час, переважно народні пісні. Тому й обрала шлях саме в цьому напрямку.
— Народна пісня — вона ж як наша душа, — продовжує Христина, — така ж ніжна, тендітна й разом з тим суворо правдива. Коли слухаєш народну пісню, то ти починаєш розуміти її глибину, бо це ж про життя наших українців. По-особливому я стала сприймати пісню під час великої війни. Я зрозуміла, яку силу вона має.
Фото: з родинного архіву
— До речі, а де тебе застала повномасштабна війна і чи щось змінилося за цей час? — знову ставлю запитання.
«Як зараз пам’ятаю той день»
— Я як зараз пам’ятаю той день, — каже дівчина, — напередодні я заночувала у своєї подруги. Ми довго не лягали спати, і якраз перед світанком задрімали. І рівно о п’ятій нас уже розбудили і сказали, що почалася війна. Паніки не було, страх, звісно був, але ще було якесь незрозуміле відчуття, що треба швидко й спокійно зібратися. І якось ставало питання: «А на навчання треба йти?» Ми поїхали на дачу моєї подруги, тоді за мною приїхала моя мама. Ми уже чули вибухи, але зберігали спокій. Це я закінчувала другий курс Миколаївського коледжу культури та мистецтва. А потім я приїхала до Первомайська і уже на третьому курсі повернулася в коледж, аби довчитися і отримати диплом. Тепер мрію продовжити навчання у виші, поки ще не визначилася, але те, що це буде народний спів, — це сто відсотків. Знаєте, війна мене якось надломила, я трішки загубилася в своїх бажаннях, але сподіваюся, що з часом все залагодиться. Бо дуже хочеться розуміти, куди рухатися далі. А ще я зрозуміла, що моє місце тут, в Україні, бо ж були на початку думки поїхати десь з країни, але українка в мені взяла верх. Тому моє місце тут, де і належить, де народилася, де моя мама.
Христина Обертун та Анна КлопотовськаФото: з родинного архіву
— Біля мами добре? – усміхаюся.
— Біля мами завжди добре, — тепло відповідає Христина. — Мама для мене не просто авторитет, це моя підтримка і моя розрадниця. Тому поки тут і з родиною, а далі, як складеться. Не люблю наперед загадувати, що буде.
— А що найважче для тебе в народному співові? — повертаю розмову на професійну тему.
«Працюю з дітьми, готую їх на конкурси і концерти»
— Тут сказати важко, бо для кожного своє. Думаю, тут правильніше було б сказати, що найцікавіше. Бо ж це про подачу звуку, про характер пісні, про сценічність та і про сам репертуар. Знаєте, якщо знати, як подавати пісню — то вона зовсім не складна. Потрібно просто її любити, щоб відобразити.
— А як щодо сцени. Чи страшно виходити? — цікавлюся.
— О, сцена — це взагалі окрема тема. Бо скільки б тобі не було років — завжди тремтиш перед виходом. І який би у тебе не був настрій, маєш зберігати спокій. Ти артист — і неважливо, що відбувається в твоєму житті. Звісно, що на сцені бувають різні випадки, але треба навчитися не подавати виду.
Фото: з родинного архіву
— Ти пам’ятаєш свій перший виступ? – запитую.
— Я не дуже пам’ятаю, коли це було, але добре запам’ятала страх не підвести маму. І ще дуже хотілося побороти той страх і довести самій собі, що я все зможу. Звісно, що страх перед сценою з роками нікуди не дівся, але треба навчитися його долати, бо якщо боятимешся, то нічого не доб’єшся.
— Можеш уже дати свої поради, як вести себе перед виходом на сцену?
— Ну, це більше не поради, це мій досвід. Я просто глибоко дихаю або з кимось веду розмову, щоб відволіктися. А коли виходжу на сцену, то дивлюся десь посередині залу, щоб не бачити емоцій глядача, бо це може відволікати. Головне — сконцентруватися і не дивитися на емоції в залі, бо це потім дестабілізує.
— Які найбільше до вподоби тобі пісні? — ставлю нове запитання.
— Дуже люблю пісню «Степом» на слова Миколи Негоди. Це така пісня, яка душу розриває. Особливо актуальна вона сьогодні. До, речі, в минулому році саме з цією піснею стала переможницею на пісенному конкурсі. Ще мені дуже подобається народна пісня «Галочки». Ці пісні я просто обожнюю.
— Ти сама не пробувала писати пісні? — цікавлюся далі.
— Пробую, маю уже свої вірші. Але я поки над ними ще працюю. Щодо музики, то поки мені це не вдається, але, можливо, колись прийде і мелодія. А пишу про наше життя, про нас та про ті події, які відбуваються тут і зараз.
— Розкажи, про що твоя сьогоднішня робота і чи це твій перший досвід? – продовжуємо розмову.
— Спочатку я працювала музичним керівником у дитячому садочку. Мені дуже цікаво було з дітьми працювати, та часті інфекційні хвороби змусили подумати про те, щоб змінити місце роботи. Тоді мені запропонували прийти до міського центру культури і очолити гурток народного співу. Це те, що мені дуже подобається. Я працюю з дітьми, готую їх на конкурси і концерти. Наразі думаємо над назвою нашого вокального колективу. До речі, нещодавно ми з ними посіли друге місце на конкурсі.
— А сама береш участь у конкурсах? — цікавлюся.
— Звісно, як я уже говорила, в листопаді минулого року стала переможницею з піснею «Степом». Завжди приємно перемагати, але для цього потрібно багато працювати.
— А тобі цікаво в нашому місті?
— Наче й цікаво, але разом з тим і не дуже. Мені здається, що це все залежить від самої особистості і від власної позиції. Якщо людина сама себе організовує, то їй ніколи не буває сумно. Я люблю прогулянки, люблю читати книги, тому мені не сумно.
— А щоб ти побажала б нашим первомайцям?
— Миру та перемоги – це найперше. Залишатися самими собою і впевнено йти до своєї цілі. А ще пам’ятати, що ми українці.
— До речі, чула, що в твоїх жилах тече й болгарська кров? Чи не цікаво тобі дослідити цю тему? — ставлю наостанок запитання.
— Так, є такий факт в моїй біографії, але я мало досліджувала цю тему, тому буде цікаво дізнатися історію свого родоводу, і, звісно, вивчити болгарські народні пісні. Бо це моя історія.
