Вокальний ансамбль «Нерозлучні друзі» Первомайського центру культури імені Єфросинії Зарницької повернувся з гран-прі з фестивалю «Мистецький обрій». Кoнкурс проходив у Києві 17 листопада за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України та Міжнародного благодійного фонду «Соняшник». Це двотуровий фестиваль-конкурс учнівської, студентської творчої молоді та дорослих. Про події під час за філіжанкою кави журналістці розповіла керівниця ансамблю Анна Клопотовська.
Анна Клопотовська
Від авторки: «То був свіжий струмінь у пісенній творчості місцевих молодіжних колективів»
Цього разу каву смакували у кав’ярні «ЧайКофський». Так зручніше було для керівниці Анни Клопотовської. Якраз перед уроками трішки вільного часу, тож нагода поговорити про таку серйозну перемогу за останній час. З Анною знайомі дуже давно. Нас поєднували спільні творчі проєкти та і просто людяні дружні стосунки. Дуже добре пам’ятаю, як років п'ятнадцять тому вона створила колектив «Нерозлучні друзі» і свій перший звіт вони робили серед студентської молоді. То був свіжий струмінь у пісенній творчості місцевих молодіжних колективів з неординарним підходом до постановки композицій. Колектив тоді спричинив справжній фурор серед глядачів та набув неабиякої популярності. За часи свого існування ансамбль уже кілька разів змінив склад, але все так же продовжує утримувати пальму першості серед молодіжних вокальних ансамблів. Підтвердженням тому стала і перемога у фестивалі «Мистецький обрій». Тож розмову і розпочали саме з цієї приємної новини.
Анна Клопотовська: «Журі не просто відзначило нас, а визнало фаворитами конкурсу»
— На кoнкурс, — розповідає Анна, — ми поїхали зі старшою та молодшою групами. Зі старшими ми привезли два твори: один акапельний, інший — композиція Наталії Могилевської «Місяць по небу ходить». Чесно кажучи, ми дуже хвилювалися, бо ж виступали у блоці доволі іменитих виконавців, а саме: продюсерських центрів, КНУКіМ. Було більше сорока номерів, але, як з’ясувалося, ми стали кращими. Журі не просто відзначило нас, а визнало фаворитами конкурсу. Нас фотографували, знімали на відео, опублікували у себе на сторінці в соцмережах. Їм було дуже дивно, що з Первомайська приїхали з таким рівнем підготовки.
Відзнаки фестивалю для «Нерозлучних друзів»Фото: із архіву Анни Клопотовської
— Ви вперше берете участь у такому масштабному конкурсі? — запитую.
— На цьому конкурсі, — відповідає Анна, — ми не вперше. Ще коли тільки створилися, вже тоді ми брали участь, але за час війни це перша така наша серйозна поїздка і така вагома перемога. В принципі, від часів ковіду ми уперше виїхали з колективом так далеко. Звісно, що страхи батьків не давали нам можливість рухатися уперед. Та воно і зрозуміло: кожна матір та батько дбають про безпеку своїх дітей.
— Ви їздили на кілька днів? — цікавлюся.
— Ні, ми все встигли за один день. Нам пішли на поступки, бо розуміли, що ми з Миколаївщини, і що нам далеко. Та і зважили на наші страхи, бо ж молодша група — це зовсім маленькі діти. З нами їздили батьки, за що я щиро їм вдячна. Ми винаймали самі автобус на 20 осіб. Скажу так: незважаючи на війну, дітям потрібно дарувати емоції. Має бути щось нове, бо дуже важко розвиватися, коли не видно ані перспектив, ані свіжих емоцій. Звичайно, після поїздки у дітей абсолютно інший настрій. Вони якось ожили, крила розправили, отримали певний заряд емоцій. Хоча, коли ми поверталися зі столиці, почалася масована атака, то звісно, що не одна сива волосина додалася у дорослих. А на самому конкурсі все було продумано. Захід був розділений на блоки, щоб не було скупчення людей і на випадок надзвичайної ситуації можна було швидко евакуювати учасників у безпечне місце. Ми виступали у третьому блоці. Нам призначено було приїхати на 13.00. За півгодини ми мали переодягтися і ознайомитися зі сценою, а уже о 14.20 ми були на сцені. Як я уже говорила, конкуренція у нас була серйозна, але витримали — і в задніх рядах не залишилися.
«Нерозлучні друзі» на фестивалі у КиєвіФото: із архіву Анни Клопотовської
— Який статус тепер має колектив? — наступне моє запитання.
— Ми тепер відносимося до міського центру дозвілля та творчості імені Єфросинії Зарницької. Раніше ми представляли ДМШ №1. Тепер я одна керівниця, але ми з Ольгою Шкляровою дуже дружні.
— Як повномасштабна вплинула на діяльність колективу? — продовжуємо розмову.
«Коли почалася повномасштабна війна, був якийсь ступор»
— Коли почалася війна, — ділиться Анна, — був якийсь ступор. Спочатку було дуже важко. Перше, що ми зробили, — записали відеоролик з піснею «Моя Україна». Ми розуміли, що треба щось робити, якось підтримувати одне одного. Зробити це було непросто, діти роз’їхали: хто в Польщу, хто в Німеччину, хтось поїхав до бабусі в село, дехто просто замкнувся і відмовився від запису, хтось плакав. Робили ми це кожен індивідуально, а потім монтували. Нам хотілося своєю творчістю усіх підтримати та зігріти, витягти дітей зі ступору, в якому вони опинилися. Важко було, що там говорити, але, коли уже почалися офлайн-заняття, то ситуація змінилася. Діти сьогодні біжать на заняття з радістю, їм всього хочеться. Але знаєте, що я помітила? Ми якісь стали рідніші всі і ближчі.
— Чи змінився репертуар? — цікавлюся.
— Дуже, — говорить Анна, — дитячий, як дитячий, а в старшій групі немає вже тих пісень з веселощами, які були до повномасштабної. Вони дуже прискіпливо самі обирають пісні. Переважно з патріотичним змістом, знаєте, такі, що надихають. Мабуть, це теперішні їхні переживання, і таким чином діти виражаються в своїй творчості.
— А як для тебе почалося повномасштабне вторгнення? — знову запитую.
«Зрозуміли, що треба працювати, треба робити те, що ти можеш і знаєш»
— Це був великий шок, — згадує Анна, і на її очах з’являються сльози. – 23 лютого у мого сина був день народження, а 24-го зранку моя донька з істерикою телефонувала з Миколаєва і кричала у слухавку, що почалася війна. Це було дуже страшно. Ми зібралися і поїхали до Миколаєва. З тієї сторони потоком ішли автомобілі, всі на нас дивилися, як на ненормальних, а нам потрібно було забрати дітей. Ми в’їхали в Миколаїв: скрізь танки, БТР, військові, чутно вибухи. Словом, страху натерпілися. Нам того ж дня вдалося вивезти доньку сюди, а старший син поїхав до своєї ще тоді дівчини, тепер уже дружини. Думав, що там буде безпечніше — і застряг в окупації на довгих три місяці. Лише влітку нам вдалося його переправити сюди, до нас. Пережили багато чого. Зараз діти біля нас. Потім якось так намагалися зібратися до купи. Зрозуміли, що треба працювати, треба робити те, що ти можеш і знаєш. Ти умієш співати, умієш дарувати емоції — роби це, бо вони також потрібні. Вони потрібні в першу чергу дітям. Бо якщо ти будеш ще свій страх наганяти на них, то яка там буде психіка, А діти — це наше майбутнє.
— Декотрі кажуть, що співати не на часі. Як ти до цього ставишся?
«Подивіться, скільки нових пісень написано, скільки творів, які надихають»
Культура є, і це також робота, яка має бути!Фото: із архіву Анни Клопотовської
— Ти й розумієш, що співати наче й не на часі, але це діти, це наше майбутнє і якщо зараз не дати їм хоча б маленьку радість, то що тоді буде, про яке майбутнє ми можемо говорити. Попри все треба рухатися вперед, треба жити, культуру треба творити, хай би хто що не говорив. Подивіться, скільки нових пісень написано, скільки творів, які надихають і підтримують наших бійців на полі бою, а дитячі малюнки — хіба це не важливо? Культура є, і це також робота, яка має бути! Без цього не буде України, не буде людей та майбутнього.
— Ти мала можливість спостерігати за розвитком свої вокалістів. Що з того вийшло?
— То були такі невпевнені в собі діточки років шести, з великими очима та з кучериками. Співати не вміли, в ноти не потрапляли, а сьогодні — це уже дорослі хлопці та дівчата. Декотрі з них стали професійними співаками. Це моя донька Христина, Максим Шкляров, Дарина Мась, Єлизавета Тимченко, Євген Пастушок співає. Словом, ми дали старт у життя багатьом. Хтось просто став хорошою людиною, хтось мамою, дружиною. Це життя.
— А як склалася доля Христини? — цікавлюся. — Бо ж пам’ятаю її маленькою дівчинкою, з бантиками, і весь час біля мами.
— Христина уже доросла і самостійна. Закінчила Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтва, мріє продовжити навчання далі. А зараз працює у нашому міському будинку культури, співає і, як і всі українці, мріє про перемогу.
— Які творчі плани вибудовуєш для колективу і для себе особисто? — запитую.
— Плани: щоб все це закінчилося, щоб було мирне життя і щоб діти мали можливість бачити і відчувати радість, щоб були затребуваними. Плануємо, звісно, бо ж наближаються новорічні свята, але все так непевно.
— Твої побажання первомайцям? — запитання на завершення розмови.
— Побажання триматися, сприймати все гідно, не здаватися. Не залишати своїх дітей осторонь культури. Культура завжди дає інше життя: більш сонячне та тепліше. Будь-який прояв творчості надихає, і надихає не лише нас тут, а й бійців на передовій.
