Руслан Горовий, український журналіст, автор проєкту «Служба розшуку дітей», режисер-документаліст, письменник та волонтер завітав у Первомайськ на запрошення волонтерки Ольги Мурзи. У Первомайську він виступав уперше, тому презентував свої книжки та розповів про саму ідею книжкового вояжу. Журналісти Гард.City теж побували на зустрічі. Тож далі враження та про почуте.
Передмова від авторки
Відкриваю сьогодні зранку фейсбук, а там слова Горового: «Первомайськ, це було феєрично. Прекрасний музей, замерзлий Південний Буг, тепла зустріч в «Пивниці», яка насправді є осередком українськості. Ольга Мурза, дяка тобі, що зібрала нас до купи в такому місці. Люди, ви прекрасні, а ансамбль народних інструментів «Граймікс» — це щось неймовірне».
Ольга Мурза представляє гостя первомайцям
От в цьому, як на мене, весь Руслан — щирий і без фальші. Людина, яку сьогодні, без перебільшення, знає чи не вся Україна.
Руслан Горовий у Первомайську
Тож, напевне, свою розповідь почну з того, що читати Горового, бути з ним знайомим заочно і чути та бачити наживо — це різні речі. В цьому, впевнена, переконалися абсолютно усі, хто потрапили на презентацію до Руслана. А прийшло чимало, як то кажуть, від мала до велика. До речі, сам Руслан зауважив, що нарешті його слухацька аудиторія така різновікова. Серед присутніх і молодь, і представники більш дорослішого покоління, але, як на мене, усім однаково було комфортно. Сама я прийшла з онуком, якому було від початку і до кінця цікаво.
Найперше відчуття — це тепла атмосфера. Як тільки, переступила поріг, опинилася в теплих обіймах друзів та однодумців. За це окрема й щира подяка Ользі Мурзі, як і за саму організацію та ідею зустрічі з Горовим. Що там говорити — творчі заходи «Пивниці» личать. Як сказав в інтерв’ю Руслан, «бульбашка, в якій збираються наші люди, розширюється».
Горовий про себе
Журналіст, автор проєкту «Служба розшуку дітей», режисер-документаліст, поет, музикант, письменник, автор збірок та оповідань. Засновник мистецького проекту «Так працює пам'ять», волонтер на псевдо Циган та великий патріот України, співзасновник видавництва «ТаТиШо». Активно волонтерити почав з 2014 року. З початку великої війни хотів мобілізуватися, але у військо не потрапив за станом здоров’я — має одне око. Тоді вирішив і надалі робити те, що уміє найкраще, — допомагати людям. Спершу допомагав одиноким та хворим, розвозив харчі та ліки, потім разом із військовими почав вивозити людей з Київщини. Згодом географія розширилася — і Руслана стали називати «Циган» через капелюха, який він випадково знайшов в одному із волонтерських центрів столиці.
— На одному із блокпостів, — розповідає Руслан, — мій знайомий сказав: «Горовий, це ти? Ти що, під цигана косиш?» Так і з’явилося циган. Тепер нас знають як «циган» на Київщині, Херсонщині, Харківщині та Миколаївщині. У нас більше двохсот обійсть.
Збори для закриття цих потреб волонтер організовує дуже рідко. Намагається заробити самостійно: часто робить це за кордоном, де продає свої книжки. Так, на сто машин дров заробив в Австралії, Ісландії, Ірландії, Німеччині та США. Перед цим вдалося заробити кошти на ремонт двадцяти автівок; купівлю пікапів для ЗСУ. Зараз здійснює літературні зустрічі по містах, де об’єднує українців по духу, а не за паспортом.
Цитати Горового із зустрічі:
- «Зараз я просто Циган, а наша команда — цигани».
- «Я хлопець із Конотопу. Як кажуть, можна вивести хлопчика з Котонопу, але Конотоп вивести з хлопчика неможливо».
- «Донбас із мене зробив українця. Тут заговорив українською (1995), а в Києві відбувся як журналіст і режисер».
- «Доля кидала за кордон, але без України — то не життя».
- «У першу чергу я зараз волонтер, а все інше — це якісь побічні ефекти».
- «Книжка «Жили собі люди» — це єдина книга у воєнній письменницькі творчості, де немає жодного вигаданого слова. Це перше документальне видання, в якому зафіксував те, що бачив на деокупованих територіях».
- «Ця книжка — присвята всім, хто вже не може розказати свою історію, тим, кого вбили російські окупанти».
- «Книжка «Срав пес, перділи гуси» — перша книжка, до речі, у співавторстві з Людмилою Горовою та Віталієм Чепиногою, за короткий термін змогла заробити на позашляховик для хлопців».
- «Свобода не дається просто так. За неї треба битися».
Що розповів Горовий журналістам про книжковий вояж
Наталія Клименко та Руслан Горовий
— Уже більш як сімдесят зустрічей в Україні за останній рік, — розповідає Руслан, — і, в основному, зустрічаємося в бібліотеках. Ми намагаємося потрапити саме в ці заклади, заодно й даруємо книжки, робимо таку соціальну функцію. Чому? Тому що зараз стало зрозуміло, що бібліотеки нині стали культурними осередками України, які гуртують людей. Тут якусь сіточку плетуть, там ще щось, збираються наші люди, які є нашою цільовою аудиторією. Це наша бульбашка. Ми почали з бібліотек, але все поступово розширюється. Ось у вас є прекрасне місце «Пивниця» — заклад, яким далеко не кожне місто може похвастатися. І я щиро вдячний Ользі, що висмикнула нас сюди. Далі у нас будуть виступи в Миколаєві та Вознесенську. Ми побачили, що це дуже потрібно, особливо це стосується півдня, півночі, сходу, там, де недалеко фронт. Ми обкатали всю Чернігівщину, Сумщину, Харківщину — і от дійшла черга до вас. Я тут дуже багато разів проїздив, коли йшли бої між Херсоном і Миколаєвом. Потім, коли Херсон звільнили, я їздив туди в Посад-Покровське, був, коли підірвали ГЕС. Фіксував, записував. Оці картини, які ваш земляк фотографував, Денис Кривий, я все це бачив на власні очі.
— Як змінилася ваша творчість від початку великої війни? — запитую.
— Безумовно, на нас впливає все, що нас оточує. Треба бути дурнем чи сліпим, щоб нічого не впливало. Тому звісно, що помінялося. — Із присутніх тут на виставці книжок лише одна довоєнна — «Гагарін і Барселона». Вона вийшла якраз під Майдан і з її презентацією я пішов на Майдан. Відтоді моє життя повністю змінилося. Далі у мене книжки, пов’язані з війною.
— Ваша найбільша мрія? — звертаюся із традиційним запитанням.
— Мені крім перемоги нічого не потрібно, звісно, на наших умовах. Хочеться, щоб якомога менше наших хлопців загинуло. Чим більше кацапів уб’ємо ми, тим менше доведеться вбивати нашим дітям. Вся історія співіснування України з росією доводить, що на нормальних паритетних умовах ми не можемо існувати. Вони або нас вбивають, або завойовують. Інших моментів існування у нас немає, зараз вони конкретно нас вбивають, вибивають. Зараз кладовища більші, ніж міста. Вчора був у Києві, зайшов на кладовище, там у мене товариш похований. Думав, не знайду. Це просто горизонт від горизонту. Харківщина, там щось страшне, там ще ховають Донеччину Луганщину. Але я вірю й наближаю перемогу так, як умію, всіма можливими варіантами. А слово — основне, бо спочатку було слово.
Що розповіла Надія Козак, редакторка видавництва «ТаТиШо»
Надія Козак
Надія за фахом магістерка філології, закінчувала університет імені Шевченка. Майже двадцять років працює редакторкою в Укрзалізниці. Душу свою відводить в редакції «ТаТиШо». Вона перша, коли почалася повномасштабка, нагадала Руслану про його книгу, яку вона редагувала вісім місяців. Вихід книжки був запланований на дати, коли почалося повномасштабне вторгнення росії, і письменник спочатку був упевнений, що від усього тиражу у нього залишиться лише один — сигнальний — екземпляр, а тираж не буде віддрукованим.
— Це перша моя серйозна робота, — розповідає пані Надія, — я коли робила цю книгу, то ревіла стільки, скільки ще ніколи в своєму житті не ревіла. Мені реально було шкода і книги, і своїх зусиль
— Вам не було страшно, адже це був самий початок воєнних дій?
— Мені не було коли боятися, бо я чи не одна із багатьох, кого вдалося підключити до дистанційного доступу до роботи. Я фактично цілодобово була на зв’язку, бо тоді виїжджали цілими підрозділами в західні регіони і потрібно було мати доступ до стаціонарного комп’ютера. Метро не працювало, транспорт не їздив, все було перекрите, все в «їжаках», і хоч три місяці не виходили з квартири, але я все одно була на роботі. Я нікуди не могла подітися з квартири, з того одинадцятого поверху: дивилася, як все це горить, летить, вибухає. Два сусідні будинки вигоріли вщент, а я працювала… Мені шкода було книжки. Це вісім місяців мого життя. Тим паче, що вона була готова, якщо Руслану не треба була, то мені — треба. Це моя перша серйозна робота в житті. Що я в Укрзалізниці? Читаю протоколи нарад, а книга — це те, що залишиться на віки.
— Як ви комунікували тоді? — цікавлюся.
— Комунікація була лише через фейсбук, де ми трималися купи. Щодня були переклички: хто живий, хто що робить, як виживає. Намагалися гуртуватися, допомагали один одному. Сформувалася така своя бульбашка.
— А як ви познайомилися з Русланом?
— На спільних зустрічах «Укрфішки». Там збиралися усі творчі люди. Я була зі своїм чоловіком, Руслан зі своєю дружиною. Так і почалося наше спілкування. Ольга Дубчак редагувала його книги, а потім, коли пішла в декрет, він попросив мене відредагувати його книгу «Конотоп». Так і зав’язалося все. Я зробила тоді йому кілька книжок і далі у нього була пауза, він нічого не писав. А потім почалася спільна робота над «Поіменником» і тоді я вже всерйоз підійшла до цього питання. Знаєте, це коли двома ногами входиш сюди, то вийти уже неможливо. Я уже й не пам’ятаю, як я без цього жила.
— Що для вас ці літературні вояжі? — ставлю наступне запитання.
— Це реально повітря, бо до нас не ходять випадкові люди. До нас не ходять ті, кому потрібно щось пояснювати. До нас приходять ті, хто знають, що відбувається в країні, ті, для кого війна почалася не в лютому 22-го, а набагато раніше. Це як вискочити та вхопити ковток свіжого повітря. Я живу від вихідних до вихідних. Знаєте, буває таке, насправді бачиш людину вперше, а з того виростає така дружба, що за двадцять років не вдалося набути з найближчими людьми. Це дуже цікаво, по-перше, а по-друге, такі зв’язки, знайомства — дорого коштують. Це насправді наші люди, з якими ми нарешті зустрілися. Це дуже дорого коштує.
— Чи є віра в перемогу? — продовжую розпитувати.
— Є! Доки до нас приходять такі люди, вона не згасне — така віра. До речі, редакцію «ТаТиШо» придумала Людмила, дружина Руслана, коли вони з кумом сиділи на кухні й обговорювали певну тему, а Людмила візьми й скажи: «ТаТиШО?» Вона у нас насправді богиня неймінгу.
Як проходила зустріч
Майже тригодинний захід пролетів, як одна мить. Руслан читав свої книжки, ми захоплено слухали: коли плакали, коли сміялися і відчували енергетичну єдність. А ще коли заграв наш оркестр «Граймікс» (керівники Алла та Андрій Скакун), то захід набув такої потужності, яка буває лише в однодумців. Недаремно на початку зустрічі Ольга Мурза відзначила, що зібралися тут всі свої — знайомі та рідні, близькі духом та поглядами.
