Попри війну українці пишуть книжки, видають книжки і читають книжки. Чому це наразі так важливо, а також про те, що читач може знайти для себе в «Ілюзії» письменниці Ірини Міщанчук, читайте на Гард.City.
Про знайомство, файні слова, паперові листи і книжки
Знайомство журналістки Гарду із пані Іриною почалося з телеграм-каналу «Гарбузове намисто». А точніше, гри у слова, яку авторка цього каналу запропонувала читачам. Згадавши улюблену розвагу з дитинства — складати якомога більше слів з одного великого слова, авторка статті також долучилася. Як нагороду усім, хто взяв участь, Ірина надіслала листи із сувенірними листівками. Такий було дуже приємно отримати, як привіт з не такої давньої, але вже такої далекої епохи паперових листів. Ось так почалося спілкування. Далі пані Ірина за донат на дрони придбала книгу про Зелену Муху-Розвідницю, яку написав первомаєць, чоловік журналістки. А тепер сама видала книгу і подарувала авторський примірник з автографом. Тож про цю книгу і захотілося розповісти читачам Гарду.
«Ілюзія» Ірини Міщанчук
Вам знайоме відчуття: хочеться почитати щось цікаве, а от де таке знайти? Тож «Ілюзія» — це саме те. Книга дуже легко і швидко читається, принаймні авторка статті прочитала половину за вечір. Чому тільки половину? Тому що хотілося залишити щось на завтра. А ще — треба було осмислити і пережити прочитане. Бо, хоча читається на одному подиху, не можна сказати, що це легке читання. Ти разом із персонажами живеш якийсь час живеш їхнім життям, хвилюєшся, сумуєш, боїшся, радієш, не в змозі відірватися від сторінок, і, нарешті, видихаєш.
Додам ще: це було підзабуте, проте дуже цікаве відчуття — читати паперову книгу. Бо останнім часом читала електронні тексти, з екрану. І було дуже незвично, що потрібно вмикати у кімнаті нічник, бо сторінки ж не світяться у темряві. Ще варто зауважити, що якість поліграфії на висоті: папір приємного кольору, літери достатнього розміру і шрифт файний, тож очі не втомлюються. Книгу приємно тримати в руках: гладенька тверда обкладинка, а всередині — шерехаті сторінки, які ще пахнуть типографією. Цікаво дізнатися, як ця книга прийшла у світ? Нумо слухати авторку.
Про першу книжку-зошит, маркетинг і тексти
— Розкажи трошки про себе. Коли захопилася письменництвом, хто за фахом.
— Щодо письменництва. Здається, я завжди хотіла бути письменницею, — відповідає Ірина Міщанчук. — Змалечку. Пригадую, мені десять чи одинадцять, я беру зошит на 12 аркушів і перетворюю його на книжку. Це була історія про хлопця, котрий бʼє когось по голові битою, словом, трилер. Щось таке відверто Кінґівське, проте я не памʼятаю ані сюжету, ані назви. Лише обкладинку. Тоді на тій першій своїй книжці-зошиті я намалювала картоплю фрі і биту. Не знаю, яка її доля і де вона поділася. Просто мені тоді ніхто не сказав, що це офігіти_як_круто_написати_трилер_у_десять_чи_одинадцять, тому для мене вона не була цінною. А тому щезла. Розчинилась, ніби ніколи й не було. Та якби зараз якимось дивом вона знайшлась, я була б щасливою її погортати.
Потім були перемоги на обласних, університетських та міжнародних конкурсах. Як от імені Петра Яцика. З прозовими текстами, авжеж. Була купа всіляких творів, був філфак ЦДУ імені Винниченка. Були тексти, які спалювала чи просто рвала й викидала у смітник, бо не знала, що можу стати справжньою письменницею. Ніхто не сказав мені про це.
Я закінчила філфак і пішла в продажі, і застрягла в них аж на пʼятнадцять років. Доки у 2020-му не наважилася ризикнути. Коли всіх зачинили вдома на карантин, я звільнилася з роботи і пішла вивчати копірайтинг. Пішла внікуди, маючи орендоване житло.
Писала тексти для реклами, листи для розсилок, статті на сайти. Вигадувала слогани й маніфести, сценарії для відео і… почала роботу над книгою.
Про початок повномасштабного вторгнення і «Гарбузове намисто»
— Після початку повномасштабного ми з чоловіком поїхали з Києва на рідну Черкащину. Весною 2022-го я створила телеграм-канал «Гарбузове намисто», в якому публікувала мовно-стилістичні поради, значення та походження маловживаних колористих слів. Тепер вже й не скажеш, що ніколи не працювала за фахом, бо ж втілювала сяку-таку просвітницьку місію. А також писала замальовки. Перші коротенькі художні твори, які насмілилася показувати на кількатисячну авдиторію. Бо крім популяризації української мови, я хотіла спочатку отримати лояльність читачів, перш ніж представити їм великий твір. Книжку.
Про ідею книги та її втілення
Під однією обкладинкою — дві історії. Обидві непрості, в обох переплітаються сумні й радісні моменти, — власне, як і в житті, — та, що найважливіше, обидві зі щасливим завершенням. Запитую, як виникли ці історії, як створювалася книга, для кого вона буде цікава і що письменниця хоче нею сказати людям?
— Спочатку я придумала історію про черепаху. Тобто про самотнього чоловіка, з яким дещо сталось. Але найперше був пляж заморського містечка, де до мене прийшла ідея твору. Серед шезлонгів я побачила огороджене гніздо черепахи Каретта-Каретта і в мене склався пазл. Склалися всі нотатки з телефону, які до цього збирала, але ніяк не могла впорядкувати й повʼязати між собою. Тоді я нарешті зрозуміла, що хочу написати історію про чоловіка, який не памʼятає свого минулого і сахається людей. Утім, отримує нагоду змінитися і повернути собі себе.
У творі є автофікшн. Деякі події та переживання відбулися зі мною, хоча сюжет історії повністю вигаданий. Як от смерть кішки Емми. Вона була частиною нашої сімʼї і ми з чоловіком дуже важко переживали цю втрату.
Через війну і через завантаженість у IT-компанії, в якій працювала райтеркою. Дописувала його вже вагітною і закінчила за кілька тижнів до пологів з думками: треба дописати якнайшвидше, бо з дитиною ж часу не буде.
Зараз з усмішкою згадую ті свої думки, бо через два місяці розсилання рукопису у видавництва, мені таки подзвонили з одного. Сказали: «Ми вас надрукуємо, але тексту замало. Може, у вас є ще якийсь твір?»
Більше не було ніякого, тож я пообіцяла видавцеві і найперш собі, що напишу його. І таки написала. З грудним малям на руках написала ще один короткий роман. Щодня котила візочок у парк до свого особливого місця коло осокорів, і доки син спав, мала годину-півтори на свій текст. Там, під осокорами, й народилась історія про хлопця, з якого знущаються через вроджену ваду. Та все змінюється, коли в траві під осокорами (так-так, під тими ж осокорами) він знаходить Предмет, з яким його вада стає невидимою для інших.
Тут є складні взаємини з його мамою і, можливо, прочитавши історію, ви зрозумієте, що справа не в магії. Що мамина безумовна любов окриляє і навпаки, повна умовностей, а то й повна її відсутність, опускає глибше безодні. Вигадуючи цю історію, я міркувала так: ось у мене є син і я дуже його люблю. А десь є інша реальність, десь є хлопчик, якого не любить мама. Як би йому жилось?
До речі, зараз видам інфу, якої ніде немає (усміхається, — авт.). Це своєрідна пасхалка — імена всіх героїв, у обох історіях — це варіанти імені мого сина Остапа у інших мовах. Тобто окрім присвяти синові на початку книги, є ще й наскрізна присвята.
І що реальність може відрізнятися від того, що малює уява. І що межа між реальністю та ілюзією дуже умовна.
Про важливість українських книг під час війни
— Попри війну, в Україні активно пишуть і друкують книги. Чому, на твою думку, це важливо?
— Гадаю, це відбувається тому, що ми прагнемо звучати. Гучно і багатоголосо. Доки росія вкотре намагається знищити нас, ми цілком природно бажаємо залишити якомога більше культурного сліду. Зокрема і в літературі. А ще тексти — це ідеальна рефлексія. Тому і зʼявляються нові автори. Бо для багатьох тексти — найліпший спосіб переосмислити, впорядкувати й перепакувати дійсність. Зчаста й сюжети таких творів не вигадані. Це події, які українцям доводиться щоденно переживати і проживати.
Про плани на майбутнє
— Писати. Планую і надалі створювати нові світи. Маю безмір ідей, які рояться в моїй голові щоденно, встигай лишень записувати. Колись обовʼязково перетворю їх на романи, оповідання чи казки. А поки що хотіла б насолодитися післясмаком «виходу першої книжки», нікуди не гнатися і просто побути мамою. Як я, власне, і мріяла до декретної відпустки (сміється, — авт.).
Про поради: писати, читати і вірити в себе
— Що б порадила тим, хто також мріє написати й видати книгу?
— Писати. Багато писати. Сто, двісті слів на день. Бодай-скількись. Хай це буде занотований діалог на касі, випадкові думки чи опис дерева. Щоденно вправлятися в письмі. Писати і виписуватись, віднаходячи власний письменницький голос.
А ще — багато читати.
Щоденно, хоча б по двадцять сторіночок, щоб тренувати око й помічати деталі. Щоб бачити, як треба і як не треба. Щоб розрізняти хороше чтиво від поганого.
А ще — багато навчатись. Адже написання текстів — це вміння, яке треба розвивати. Якщо у школі у вас були гарні оцінки за твори, це ще не означає, що ви вмієте писати. У кожному ремеслі є правила гри і їх треба опановувати. А отже, навчатись. У кого? У кращих, звісно. Йти за тими, чий стиль написання відгукується. Чиї тексти подобаються. Це не обовʼязково повинні бути спеціалізовані курси. На щастя, ми живемо в диджитальному світі, де будь-яка людина на відстані повідомлення в директ.
Де придбати книгу
Прочитати фрагмент однієї з історій і придбати книгу можна на сайті видавництва за посиланням. Якщо ж бажаєте книгу з автографом, звертайтеся до авторки у телеграм: @iren_neo.
Раніше ми писали про те, як військовий із Первомайська написав книгу для дітей про Зелену Муху — повітряну розвідницю.
