Артмарафон Вінграновський — 2024, головні події якого проходили у Первомайську 12 жовтня, згуртував навколо себе українських діячів та десятки творчих особистостей. Серед відвідувачів марафону — мовний омбудсмен Тарас Кремінь. Попри завантаженість та шалений темп марафону нам вдалося поспілкуватися з посадовцем. Тож у проєкті «Ранкова КітКава з Наталкою Клименко» сьогодні Уповноважений із захисту державної мови.
Наталія Клименко і Тарас КреміньФото: Наталія Клименко
Від авторки. Як на мене, це не просто культурна подія всеукраїнського масштабу
Дозволю собі перед початком розмови висловити свої емоції щодо Артмарафону Вінграновський. Як на мене, це не просто культурна подія всеукраїнського масштабу, це подія, де ми всі проходимо тестування на українськість. Сьогодні, коли в країні точиться війна, коли ворог знищує нашу культурну спадщину, стирає нашу культурну ідентичність та ґвалтує нашу мову, такі заходи — на вагу золота. Бо вони дають можливість нам зрозуміти, хто ми є, чиїх батьків ми діти, за що сьогодні наші воїни проливають кров. Знаєте, в чому феномен Вінграновського? Якраз в тому, що він увесь просякнутий Україною. І нам сьогодні, як ніколи, треба гуртуватися навколо цієї ідеї. Фестиваль та його організатори нам дають нам таку можливість: зануритися з головою у цю тему. А ще це прекрасна платформа для спілкування, де ми бачимося, чуємося та дискутуємо з тими, хто роками відстоює ідею українськості. Мені пощастило поспілкуватися з багатьма учасниками марафону. І практично не було такого спікера, який би не торкнувся теми перейменування нашого міста. Тож розмову з Тарасом Кремінем розпочинаю з цього питання; питання, яке обурило свідому частину не лише містян. До речі, на артсніданку з лавреатами шевченківської премії Василем Герасим’юком та Анатолієм Кичинським воно теж не пройшло повз. Літератори певні, що первомайці мають дозріти до перейменування. А що з цього приводу думає мовний омбудсмен?
Тарас Кремінь і Олександр Висоцький. Артмарафон Вінграновський у Первомайську
Про назву Первомайськ: «Це радянський маркер, це ідеологія, яка завдає шкоди і містянам, і мешканцям усієї України»
— Парадокс ситуації, — розпочинає Тарас, — полягає саме в тому, що іменування колись трьох населених пунктів Первомайськом відбувалося всупереч і без згоди громади. Так само, як і зараз, процес відновлення історичної справедливості відбувається без згоди громади. Незважаючи на настрої, більшість схильна до того, що назви Первомайськ не може бути апріорі. Бо це радянський маркер, це ідеологія, яка завдає шкоди і містянам, і мешканцям усієї України, а, по-третє, це невиконання закону. Закон «Про деколонізацію» говорить, що, відповідно до рекомендацій Українського інституту пам’яті та Національної комісії стандартів державної мови, Первомайськ повинен бути перейменований з тим, аби повернути історичну назву. На засіданнях профільного комітету ВР з питань державної влади, де були насправді суворі баталії, якраз йшлося про те, щоби повернути місту свою історичну назву. Я прихильник назви «Орлик» і думаю, що вона містянам подобається. Але, незважаючи на те, голосування мало проходити пакетом, до складу якого було зараховано пакет постанови з кількістю назв, здається 331, по частині міст, то дуже дивно, що серед тих назв, де частина миколаївських та одеських, виникли суперечки. По всім іншим питань не було. Власне, це все було винесено в окрему постанову. Це, я думаю, той компроміс, який мав на меті не скільки подовжити період обговорення з громадськістю майбутніх назв, скільки обіграти цей формат, щоби не повертати історичної назви в найближчій перспективі.
Що ж насправді сталося? Дуже дивно, що народні депутати від Миколаївщини й досі не прокоментували цю ситуацію. Зі свого власного досвіду, як парламентар восьмого скликання, як член парламентського комітету, я кожне своє голосування пояснював. Ми радилися з громадськістю і, звичайно, приймали зважене рішення. Так само мені дивна ситуація, по місту Южноукраїнськ. Це ж російськомовний покруч. Тому що поява атомної електростанції, на честь якої було названо місто-супутник, — це якраз про те, як в радянські часи затиралася українська історія, українська пам'ять. Я би навіть порівняв би це з Каховською ГЕС, коли дніпровська вода, підтопивши Великий луг, залишила під водою десятки населених пунктів, історичну, культурну і духовну пам'ять українського народу. Аналогічно сталося і тут, на півночі Миколаївської області, коли під мільйонами тонн води опинилися населені пункти, скелі, острови, неймовірна кількість артефактів, яка засвідчує, що тут, на цих землях проживали люди, будували, захищали свою землю від чужинців. Про це йдеться в думах, баладах, фольклор це теж підтверджує. Тому було би справедливо, щоби це місто назвалося Гардом, бо це, принаймні, своєрідний культурний код, номінативний ренесанс українського минулого. Ми не зможемо побачити в найближчій перспективі, якими були ошатними ті села. А можна було б згадати Костянтинівку-2, тому що на місці цього населеного пункту, так само назва якого з’явилася останніми століттями, і постала атомна станція. Тому я сподіваюся, що ті помилки, які інколи властиві народним депутатам від Миколаївщини, повинні бути виправлені. Сподіваюся, що наступного разу, коли до сесійної зали буде винесено постанову, то питання по Гарду буде вирішене, як і питання по Богополю.
— Хто має бути ініціатором? Це має бути міська рада, громада чи народні депутати? — запитую.
— Міська рада — це інше розчарування, — невесело проговорює пан Тарас. — Бо вона за визначеним законом терміном так і не змогла визначити та якісно провести засідання топонімічної комісії та визначити назву, тим самим перекинувши м’яч на поле народних депутатів України. Це, до речі, стосувалося також окремих назв вулиць, проспектів, скверів, які не змогла місцева влада розв’язати на своєму рівні. Як це сталося в Миколаєві, де кілька сотень вулиць, в тому числі тих, які тепер носять імена героїв-захисників України російсько-української війни, так само не постали на мапі. І тільки розпорядженням Віталія Кіма такі вулиці з’явилися. То я думаю, що все в руках народних депутатів, саме вони мають продемонструвати єдність і характер і все-таки заспокоїти людей, бо обуренню немає меж. У нинішніх умовах не можна зловживати і не знати українську історію, зловживати цінностями і не розуміти, що питання збереження нашої історичної пам’яті, культури та історії не можуть применшуватися окремими політичними розрахунками. Тому сподіваюся, що здоровий глузд переможе, і про це треба говорити і наводити додаткові аргументи.
З того, що мені відомо, в стінах Верховної Ради почали надходити нові пропозиції та почали з’являтися нові постанови з іншими ініціативами перейменування міста Первомайська. Я вважаю їх абсолютно справедливими, тому що мова йде навіть не про перейменування, а про відновлення історичної назви. Таких було три: «Богопіль», «Орлик» і «Голта». Голтою нині названо залізничну станцію. Є варіант що це можливо, буде Орлик, але в жодному разі не Ольвія і не Ольвіопіль, але моя позиція — Богопіль, який згадував і Микола Вінграновський, і Андрій Антонюк. Не забуваймо про те, що Богопіль свого часу мав статус міста, був навіть Богопільський район як адміністративна одиниця.
12 жовтня у Первомайську
— Моє наступне запитання щодо «лагідної» українізації нашого населення. Чи не вважаєте ви, що досить толерувати у цьому напрямку і треба жорсткіше підходити до теми використання рідної мови? Бо і досі, на жаль, не тільки серед пересічних первомайців, а серед чиновників та депутатів звучить російська? Що нам робити?
«Первомайськ має переосмислити та провести відповідну роботу»
— Я вивів для себе таку формулу: в тих громадах, де місцева влада дозволяє собі системно ігнорувати українське законодавство, воно має системні проблеми і в інших сферах. Незважаючи на героїзм і звитягу мешканців Первомайщини, я бачу, що депутатів війна не вчить нічому, як і не навчив Закон про декомунізацію. І досі не змінено вивіски при в’їзді до Первомайська, не змінено саму назву. Користуючись, напевне, тим, що ніяких наслідків не буде, Первомайськ перетворюється на провінцію розмитими світоглядними орієнтирами. Це дуже некоректно і неправильно по відношенню до людей, тому що місто Первомайськ, на моє переконання, це північні ворота Миколаївської області, це наш надійний форпост, наша цитадель. І історичні факти дають мені вагомі аргументи про це говорити. Будучи нашим форпостом на півночі, межуючи з Кіровоградською областю, яка, до речі, іспит на деколонізацію пройшла дуже давно. На місці Кіровограда постав Кропивницький, і процес деколонізації там відбувається доволі успішно, і порушення закону про мову самими депутатами там не існує, тому, я думаю, що Первомайськ має переосмислити та провести відповідну роботу і зробити висновок. Це у Первомайську у нас є проблеми з депутатами. Буквально цього тижня у мене було три розгляди. Депутати отримали попередження щодо застосування недержавної мови під час проведення профільних депутатських комісій. Така ж сама ситуація у нас стосується порушень у сфері обслуговування та зовнішньої реклами, інформації про товари і послуги. Це те, що ми бачимо на вулицях, в кав’ярнях, у спілкуванні тощо. Але я вважаю, що люди не заслуговують на таку зневагу з боку місцевої влади. Інший аргумент, про який я говорю дуже часто: ті, хто мають допомагати і зобов’язані захищати права громадян України, є найбільшими порушниками. На превеликий жаль, такими найбільшими порушниками в Україні залишаються місцеві депутати. Порушення мовного закону на на п’ятій позиції серед числа порушників, у тому числі це стосується частини одеських та первомайських депутатів. Сьогодні інших порушників серед депутатів, як одеської та первомайської рад, більше не існує. Вони як вид зникли. Бо всі депутати стали свідомими, наскільки це можливо. Вони щодня зустрічаються з родинами загиблих, щодня беруть участь у формуванні гуманітарної допомоги, щодня виконують свої обов’язки, займаються ліквідацією наслідків після ракетних обстрілів та бомбардувань, щодня спілкуються з громадянами, які розмовляють українською, і в той же час мають таку вихолощену антиукраїнську світоглядну позицію. Філологи називають цей термін «мовна шизофренія». Це коли відсутність мовних пріоритетів тягне за собою пріоритети у професійній діяльності. На жаль, така частина депутатів у нас ще є, але, слава богу, що їх небагато.
— Що, коли депутати озвучують явно не українську позицію? Який може бути вплив на них?
— Думаю, що такі заяви мають бути розглянуті правоохоронними органами. Кожна із таких заяв в сесійних залах чи на вулицях має мати кваліфікацію з боку правоохоронних органів. Особливо в умовах війни, бо це несе загрозу національній безпеці. Нещодавно ми бачили, як одна божевільна раділа обстрілам і казала, що нічого в тому такого не має. Всім діям має бути належна оцінка.
— І наостанок нумо поговоримо про культуру на Миколаївщині, про значення фестивалів та про Артмарафон Вінграновський — 2024, який проходить на теренах Первомайщини.
«Ми повинні робити культуру доступною світові, а світ має приїздити до нас та говорити про нас»
12 жовтня у Первомайську відбувся Артмарафон Вінграновський
— На жаль, в умовах воєнного стану фестивальна діяльність на Миколаївщині припинилася, але я вам скажу, що і раніше вона не була такою рясною, як би хотілося. Якщо взяти навіть Первомайськ, то цей фестиваль мав бути ініційований місцевої владою. На жаль, місцева влада, як мені здається, досить неуважно ставиться до своїх уродженців та земляків, які могли би стати своєрідним брендом, що дало б можливість залучити сюди і туризм, і привабливий бізнес, і потік інтелігенції. Чого лишень варте проведення Артфестивалю пам’яті Миколи Вінграновського, великого учня Довженка! Це якраз про те, що цей фестиваль міг би бути популярним у всьому світі. Можна було б залучати сюди відомих кінорежисерів, талановитих українських письменників, музикантів, художників, що насправді зараз і відбувається. Поява сьогодні на ранковому сніданку шевченківських лавреатів Кичинського та Герасим’юка, які визнані кращими літераторами кінця 20 — початку 21 сторіччя, це, в тому числі, і про великий інтерес з боку місцевих жителів, які хочуть долучатися до долі літератури, які хочуть бачити на сцені театру імені Зарницької блискучі вистави. Я пригадую, аналогічні дії ми робили років з п’ять тому, і тоді до нас долучався міністр культури Євген Нищук. Не забуваймо про Андрія Антонюка. Він так само, як і Вінграновський, є Почесним громадянином Первомайська. І його вже немає більше десяти років, але я не пригадую, напевне, крім одного вернісажу, який був проведений, і то за ініціативи родини. Первомайці, на жаль, не знають про Антонюка, і якби, скажімо, не моя книга спогадів та не поява вулиці Антонюка, то зовсім би призабули. Але Антонюк має бути сьогодні в Первомайську представлений в назві Богопіль. Антонюк має бути на полотнах в сесійній залі Первомайської міської ради, у підручниках, у книгах історичного краєзнавства.
Великим дивом дослідники з інших міст знаходять будинки, встановлюють меморіальні дошки, тільки місцевій владі це чомусь не цікаво. Колись у співпраці з Миколаївським інститутом імені Сухомлинського ми у Первомайську проводили міжнародні наукові конференції. Але знову ж таки місцева влада має мати лідерські позиції. Богополю пощастило з такими уродженцями, так само, як і сімнадцятій школі, молоді, яка рівняється на своїх славетних пращурів. Але треба робити з цього висновок. Треба переосмислювати роль та значення наших великих культурних діячів. Це одна із тих стратегій, яку виставило собі за мету Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Чотири дні тому ми брали участь у першому форумі «Культнаступ» разом із міністром Миколою Точицьким, де він, власне, про це говорив. Ми повинні перевідкривати свою культуру, ми повинні робити доступною її світу, а світ повинен приїздити сюди, до нас, та говорити про найкращі наші творчі здобутки.
— Дякую за розмову і дуже сподіваюся, що разом із омбудсменом на цю тему продовжимо говорити і ми, містяни. Бо важливість піднятих тем є очевидною.
