Два з половиною роки повномасштабної війни в більшості негативно вплинули на бізнес в Україні. Проте є чимало проєктів, які не просто вижили, а й адаптувалися до нових реалій та продовжують успішно розвиватися. Тож які виклики диктує війна та які рішення змушені шукати бізнесмени? Журналістка Гард.City розпитала у первомайської підприємиці, співвласниці бізнесу «Пивниця» Ольги Мурзи.
Ольга Мурза: «Мені пощастило, що у мене багато однодумців, друзів та співробітників»
Тут гуртується молодь та звучить українське слово
Ольга Мурза — добре відома особистість у Первомайську. Її знають як власницю крафтової пивоварні, волонтерку, активістку та організаторку різноманітних творчих проєктів. Сьогодні Ольга, як і більшість представників українського бізнесу, переживає вельми непрості часи. Втім, попри труднощі та численні виклики, свою справу вона не припиняла ні на день, більше того — розвивається у різних напрямках. Ольга закінчила Одеський сільгоспінститут, спеціальність економіст-організатор сільгоспвиробництва. Працювала довгий час головним бухгалтером. З 2005 року почала вести підприємницьку діяльність, а уже з 2016 змінила кардинально направленість — і започаткувала крафтовий пивний бізнес. Ідею виплекали разом із сином Олексієм.
З Ольгою знайомі давно. Перетиналися в різних проєктах — від політичних до суспільно-значимих. Завжди врівноважена, спокійна, з особистою точкою зору на усі події, вона викликає повагу та довіру до своїх дій. Як кажуть, вона із тих, з ким хочеться мати справу. І це не просто слова. В царині її дітища витає особливий дух. Це не просто пивний ресторан. І не просто місце, де можна смачно поїсти. Це справжній мистецько-культурний центр, де відбуваються усілякі творчі події, де гуртується молодь, де звучить українське слово, пісня, де мистецтво заполонило інтер’єр.
Зустрілися ми в кабінеті у Ольги. Серед офісних меблів помічаю старовинну швейну машинку «Зінгер».
Поруч різні дрібниці: праска, оригінальні свічки, на кріслах вишиті рушники — все, що дороге і має значення для власниці. Серед усього карта бажань на 2024 рік, де в планах «згине русня». Радію такому настрою і починаємо розмову.
Карта бажань на 2024 рік
Ставлю питання про початок повномасштабного вторгнення. Які тоді були думки, якою була реакція та дії?
«Просто відкрили двері свого закладу і сказали: хто хоче нагрітися і поїсти гарячого — просимо до нас»
— 24 лютого найперше, що зробила — пригадує Ольга, — це відправила всі звіти по підприємству. Я не знала, чи дійдуть вони, чи ні, що буде далі, але мусила це зробити, бо це про відповідальність. Ми всі були розгублені, і коли прийшли мої працівники, то вирішили, що в цей день точно працювати не будемо. Мені стало страшно. Знаєте, тієї ночі сну не було, і я визирнула у вікно. Живу я на Грушевського, дивлюся — а там колонами автівки. Я одягнулася, вийшла на вулицю, побачила, що це машини з херсонськими номерами і мені стало від того ще страшніше. Було три години ночі, навколо нікого, я йшла і ревіла, розуміючи, що насувається щось страшне і невиправне. Мені не вірилося, що це з нами може бути таке, а коли побачила все на власні очі, то зрозуміла, що починається велика біда. Цих людей з Херсону ми тоді змогли нагодувати, але коли вони зникли, мене охопив ще більший страх. Куди всі поділися? І що буде завтра з нами і хто сюди прийде? Такі важкі думки обсіли мене. З дому наступних два дні виходила лише за необхідності, писала друзям, рідним, де я, коли повернуся. А потім, оговтавшись, просто відкрили двері свого закладу і сказали: «Хто хоче прийти, поїсти гаряче, нагрітися, будь ласка, приходьте». І так тривало до 22 березня. Всі охочі приходили до нас, когось ми запрошували. Були різні й цікаві люди, які їхали звідкілясь і просто потребували перепочинку чи їжі. Так ми пропрацювали місяць.
— Це був лише ваш ресурс, чи допомога ще була стороння? — цікавлюся.
«Той час нам був даний, щоб щось зрозуміти і побачити, які люди навколо тебе»
— Переважно, ми обходилися своїм. Але і від допомоги не відмовлялися. Нам допомагала база «Скорпіон», отець Володимир (священник храму Святого Архістратига Божого Михаїла ПЦУ в Первомайську — ред.). Всі, напевне, пам’ятають, як тоді було дуже багато овочів. Ми годували усіх. Ми навіть огірки могли поквасити в березні.
— Знаєте, — продовжує Ольга, — той час нам для чогось був даний, щоб щось зрозуміти і побачити, які люди навколо тебе. Ми настільки згуртувалися, ми стали єдиним цілим: і мій колектив, і друзі мого сина. Ми збиралися тут, у «Пивниці», бо нам треба було бути разом, треба було допомагати іншим. Ми тут все разом робили: і посуд мили, і підлогу — всі працівники допомагали. Так і витримали місяць. А потім вже почали потроху працювати. Спочатку було страшнувато знову починати на комерційній основі. У мене навіть був розпач: як то можна під час війни думати про комерцію? Але люди мають свої потреби, мають сім’ї, які треба годувати. Тому ми домовилися, що почнемо. І так помаленьку пішли в роботу.
— Кажуть, той бізнес, який вижив під час війни, — незламний? – запитую знову.
«Бізнес — це не лише заробляти гроші, а й щось набагато глибше і більше»
— Не знаю, чи незламний, а те, що загартований, — то сто відсотків. Можливо, в деякій мірі й незламний, бо ти можеш порівняти цінності. Особисто я остаточно передивилася цінності. Я зрозуміла, що бізнес — це не лише заробляти гроші, а це ще й щось набагато глибше і більше. Думаю, що Всесвіт бачить, що відбувається, і я сподіваюся, що він бачить, що ми намагаємося робити щось добре, що ми відповідальні й змістовні. Так ми вижили, бо ми українці і ми дуже цікаві люди. Більше того, ми навіть пробуємо розвиватися.
— З якими викликами вам довелося зіштовхнутися тоді і сьогодні? — допитуюся.
«Виклики нас загартовують»
— Виклики — вони кожного дня. Ти приходиш на роботу і не знаєш, що сьогодні станеться. От зараз програмне забезпечення дало збій. Це виклик. Треба розуміти, що відбувається, куди телефонувати, щоб вирішити, що його далі робити. Та виклики нас загартовують. Я не знаю, як в інших країнах бізнес ведуть, але те, що ми вміємо справлятися з усілякими викликами, — це точно. А особливо зараз, коли щодня на тебе очікують сюрпризи. Зараз найбільш важка ситуація — це кадри. І це не лише у нас, така ситуація по всій Україні. І не зрозуміло, що далі. Вакансії відкриті, але, на жаль, люди не йдуть і навіть жінками не вдається закрити кадровий голод. Можливо, колись науковці дослідять цю ситуацію, чому так. Мені особисто цікаво.
— А що представляє із себе ваш бізнес?
— У нас крафтова пивоварня та ресторан громадського харчування. Два ФОПи та юридична особа. Колектив із тринадцяти осіб. Кожен займається своїм. Я нещодавно на лекції почула таку цікаву фразу: коли в тебе щось не виходить в бізнесі, треба ставити питання: чому? Для прикладу: чому ти мало заробляєш? І даєш відповідь: тому що мало продаю. Чому мало продаєш? Тому що мало людей. Чому мало людей? Тому що війна. І от я лектору ставлю запитання: я дійшла до слова війна і що мені з цим словом робити? Звісно, можна шукати відповідь на це питання. Та найголовніший виклик — це те, що у нас війна. На жаль, бізнес з цим безпосередньо стикається: це і кадрові питання, і електроенергія, і відсутність відвідувачів і самої роботи. Це війна.
— До речі, як сьогодні, коли ідуть такі серйозні відключення електрики, ви працюєте?
«Ми розуміємо, що треба працювати не на нарощення показників, а працювати з тим, що є»
— Ми просто плануємо свій робочий час. Якщо раніше приходили на 9.00, то тепер ідемо на 8.00, коли є світло. По-друге, у нас є генератор, який ми придбали ще в 2022 році. Ми ще тоді, під час блекаутів, продумали це питання. Намагаємося працювати з тим, чим є. Колектив молодець, справляється з таким непростим завданням, особливо в цю спеку. Ми не можемо собі дозволити комфортні умови, як це було раніше. Ми плануємо робочий час, першочергові справи. Розуміємо, що треба працювати не на нарощення показників, а працювати з тим, що є. Ми аналізуємо, вчимося, плануємо, записуємо, проробляємо, як нам працювати з тим, що є. У нас зараз ціль — це якість. Ми хочемо, щоб до нас ішли, бо у нас якісно. Бо конкуренція дуже велика і мої колеги уміють працювати в цій сфері, тож кожен має розуміти, що треба давати якісний продукт.
— Чи правильно я розумію, що мова не лише про якість продукту харчування? — наступне запитання.
«Ми можемо дуже багато, бо є досвід і бажання»
— Звісно, це ще й про нашу громадську позицію. Про те, як ми себе позиціонуємо. Це мова про те, що наш заклад хоче сказати оточуючим, і навіть у масштабах України. Це дуже важливо, щоб бачили нашу позицію. Ми розуміємо, для чого ми, хто ми. Ми розуміємо, що це треба пройти — і далі йти. Так, війна, але, як кажуть, треба робити те, що ти можеш, і там, де ти знаходишся. Коли нам дуже важко, то я розумію, що ми маємо робити те, що можем. А ми можемо дуже багато, бо є досвід і бажання. І ми в рідному місті.
— Ваш заклад став своєрідним мистецьким хабом. Як ви прийшли до цього?
«Люди, мабуть, притягуються, один до одного своїми думками, бажаннями»
— По-перше, коли ми з моїм співвласником, колегою, другом і сином Олексієм розпочинали цю справу, у нас була мрія, щоб на базі нашого закладу відбувалося дійсно щось таке цікаве. Щоб це було місце не лише, де можна смачно поїсти, а й можна послухати музику, щось нове почути, побачити. І, як не дивно, відгукнулося чимало однодумців на нашу мрію. Підтягнулися до нас Олександр Гурський, Галина Волгіна, Тетяна Гаврилюк, Анна Панченко. І кожен зі своєю пропозицією — то мова про творчий вечір поезії, то пісенні заходи, то театральні. Знаєте, з чогось треба завжди починати, там уже й інші підтягнуться. Люди, мабуть, притягуються, один до одного своїми думками, бажаннями. І те, що ми сьогодні робимо це, насправді такий мізер. Стільки ще всього хочеться зробити, стільки є мрій! Хочеться, щоб до нас приїздили з інших місць хлопці і дівчата, хочеться зробити комфортний зал.
— В усьому тому, про що ви говорите, важливою є комунікація. А як, до речі, ви комунікуєте з владою?
«Нам важливо, щоб про нас знали, що ми є, і що нам не все рівно, що відбувається в місті»
— Знаєте, я про це думала. От якщо мене запитають саме про комунікацію з владою, то що я можу відповісти на це? І подумалося так: от були у нас непрості часи випробувань: ковід, початок великої війни, блекаут. От я думаю, якби мені зателефонували із міської ради і запитали: «А як у вас справи? Чи ви працюєте, чи ні? Чи маєте якісь питання?» Я би не скаржилася ні на що, бо сама звикла вирішувати усі проблемні моменти, але б я розуміла, що влада знає, що ми є, що ми цінні, що ми працюємо, що намагаємося зробити щось для міста. Зрештою, ми платимо податки і непогані податки. Скажімо так: ми запрошували представників влади на наші заходи. Хтось приходив і навіть сподобалося, тож думаємо на перспективу налагодити зв’язки з владою. Ми хочемо, щоб наш труд був оцінений. І нам важливо, щоб про нас знали, що ми є, і що нам не все рівно, що відбувається в місті. Я би хотіла, щоби по деяким питанням радилися з нами. А чому б і ні? Ми всі в цьому варимося, ми знаємо відповіді. Ми маємо певний досвід.
— До речі, чи працює сьогодні рада підприємців, чи збираєтеся разом, чи обговорюєте якісь проблемні моменти?
— На жаль, ні. Я теж про це думала, що нам не вистачає комунікації. Ми з колегами, звісно, що комунікуємо, але так, щоб разом зібратися, обговорити — такого немає. Можливо, варто, щоб рада підприємців була, щоб можна було порадитися, поговорити, проговорити і навіть комусь допомогти, адже все буває в нашому житті.
— Сьогодні одне із найболючіших питань — це питання безпеки. Як у вас воно вирішується?
«Українці — вони завжди мають щось у хаті, бо хазяї»
— Якщо ви маєте на увазі укриття, то у нас дуже «моцний» підвал. До речі, перший місяць повномасштабного вторгнення до нас приходили ховатися сусіди з маленькими дітьми, та і ми всі тут були. Якщо це про підготовку персоналу, то у нас проходять інструктажі, тренінги, навчання. Поруч з нами є укриття. Та і запаси у нас завжди води, харчів є. Як кажуть в Україні — бо хазяї. Коли волонтерили, то нас питали, чим допомогти, я відповідала: «Дякуємо, у нас є». Українці — вони завжди мають щось у хаті, бо хазяї. Та і загалом ми сьогодні дякуємо нашим ЗСУ за те, що маємо можливість працювати і відносно спокійно спати.
— Ми нещодавно обговорювали питання вшанування пам’яті загиблих, говорили про ставлення людей до Хвилини мовчання. Що ви про це думаєте?
— Для мене це найбільший виклик. Боляче, коли люди не розуміють того, що відбувається. І що у нас іншого варіанту, аніж воювати з країною-агресоркою, немає, і що саме завдячуючи ЗСУ ми сьогодні у відносному спокої. Розумна людина не буде розраховувати на те, що ворог від нас відстане. Це росія, і вона не зупиниться, то нам потрібно підтримувати ЗСУ. Я теж думаю про Хвилину мовчання. Була свідком, коли всі спинилися, почувши слова заклику. Люди тоді реагують. Зупиніться і віддайте шану воїнам. Але це вже питання влади, яка має подбати про гучномовці та публічні місця, де звучатимуть заклики.
— Розумію, що на бізнес, на волонтерські справи та мистецькі заходи ви витрачаєте чимало часу. Хто вам допомагає, хто надихає?
«Головне для мене — це чути людей, які займаються бізнесом»
— Раджуся зі своїми колегами, з Олексієм як співвласником. До речі, я зараз беру участь у проєкті для жінок-бізнесменок від Дії. І тут головне для мене — це чути людей, які займаються бізнесом, і можливість навчання. Це велика підмога, коли є однодумці. Це коло друзів, які поруч, з якими ми робимо добрі справи, з якими можна порадитися. От був у нас спектакль, режисерка якого — наша Тетяна Гаврилюк. Для мене важливо навіть не те, що ми зібрали кошти, а те, що стільки людей побачили цю роботу. Я вважаю, що «Пивниця» виконала своє призначення навіть уже тим, яка кількість людей побачила виставу. І коли мене питали: «Це що, київські артисти?» То я казала: «Ні, це наші, первомайські люди. Це наші люди, які можуть робити круту роботу». І це дає сили, коли розумієш, що ти не одна, що з тобою прекрасні талановиті люди. І ще радує, коли молоді люди приходять зі своїми ініціативами, коли у них горять очі. І це надихає, це дає сили на нові ідеї й справи.
— А як ви думаєте, чи варто розпочинати бізнес під час війни?
— Думаю, варто, бо все ж міняється, і ми віримо, що війна закінчиться і треба буде працювати далі для себе, для країни, для міста. Варто відкриватися, хоча дуже непросто. Але якщо це відбувається, то, значить, треба.
— Що на ваш погляд є найважливішим у бізнесі?
«Важливо, як ти себе позиціонуєш з бізнесом»
— Є така думка, що бізнес — це, в першу чергу, гроші. Бо коли є гроші, то тоді можна щось інше робити. Але, мабуть, не це головне. Важливо, як ти себе позиціонуєш з цим бізнесом. Думаю, що це ідея. Якщо в тебе ідея тільки заробити гроші, то це сумно. Треба ще й уміти щось говорити про себе. Це ідея, про що твій бізнес, що ти хочеш донести і що хочеш залишити.
— Ваші побажання українцям?
— Бажаю любити Україну. Вона у нас прекрасна і потребує нашої підтримки. Україна — це не влада, це ми всі. І мені дуже приємно, коли люблять Україну і боляче, коли не розуміють, що відбувається. Мені дуже пощастило: мене підтримує сім’я, мій син, його дружина Діана Мурза, яка багато часу і сил віддає волонтерству. Мені пощастило, що у мене багато однодумців, друзів та співробітників.
А нам пощастило, що в місті є такий культурний центр, куди можна прийти, відпочити, почути щось нове, познайомитися одне з одним, відчути український дух і насолодитися атмосферою українськості. Бо все в «Пивниці» просякнуте любов’ю до рідної землі та краю.
