Без «шефських» жестів та тону: як розвиває бізнес у Первомайську Ольга Мурза

Наша героїня — Ольга Мурза. Бізнесменка, котра вже 6 років разом зі своїм сином Олексієм очолює паб «Пивниця на Толстого» у Первомайську. Волонтерка, яка регулярно допомагає ЗСУ, поціновувачка автентики, мистецтва, рок-н-ролу та котів, організаторка благодійних заходів на користь українських захисників. Відвідала чимало музичних фестивалів. Займається спортом. Ольга згодилася розповісти: як це — розвивати бізнес у маленькому містечку під час війни.

У день, коли я прийшов на інтерв'ю, в «Пивниці» був переоблік, опрацювання звітності і все таке інше. В закладі метушилися всі. Я про це знав заздалегідь, день обирав сам. Тож розумів, що Ольга Вікторівна матиме небагато часу на розмову. Зрештою встигли поговорити і про війну, і про бізнес, і про переживання, і про довіру до колективу, і про подорожі, рок-музику та котів.

Перед власне розмовою під запис ми випили по каві в затишному, світлому і доволі просторому кабінеті. Велике вікно-двері виходить на центральний парк і Південний Буг. На стінах і на поличках офісу важко не помітити атрибутику на тему котів — статуетки, картини з пухнастиками тощо.

Котики — то любов

— Ольго, те, що пов'язане з котами, — це фетиш чи просто любов?

— Не фетиш. То закоханість із дитинства. Коти — це все. Коти — то любов. Я їх обожнюю, навіть попри те, скільки від цих тварин доводиться терпіти. Коти — це ж постійна шкода і купа інших, пов'язаних із ними питань. Але, що стосується ставлення до них, то навіть не обговорюється, шо це просто любов.

— Вдома маєте котів?

— Звісно ж вдома є коти — Півас і Булька. Булька — це кицька, здоровенна і вредна. Півас — це кіт, гарний кіт.

— Я бачу котячу тему скрізь. Колони та стіни в залі подекуди прикрашають картини з котами, фігурки усілякі на барі, в кабінеті вашому їх теж чимало. Звідки це, подарунки?

— Так, я вже давно нічого такого не купую, нізвідки не приводжу. Мені просто це постійно дарують. У мене завжди є якісь «котячі» сувеніри. Нещодавно мені подарували футболку, розписану власноруч, а там так і написано: «Наші котики». Головне, аби не дарували живих котів, бо я того не витримаю (сміється — авт.).

— Коти, окрім Піваса і Бульки — то занадто?

— Розумієте, коли все було дуже напружено і незрозуміло, це я про війну і евакуацію, я от навіть вже собі продумувала, як я буду своїх котів вивозити, бо я б їх не залишили ні за що. Навіть сумку приготувала. А потім, коли Булька прихворіла і я несла її до ветлікаря, а в ній ваги 7 кіло, я подумала: боже, добре, що не довелось з ними евакуюватись, бо я з тою повною торбою котів померла би (сміється — авт.).

Як би там не було, щоб там не сталося, ми будемо триматися разом

— Стосовно війни. Саме початок повномасштабного вторгнення. Як це у вас проходило? Ви приїздили до офісу?

— Так, не було жодного дня, щоб ми з Олексієм тут не знаходились.

— Що робили, людей не було ж?

— Ми тут гуртом з персоналом одне одного підтримували. Спочатку вони мене, тому що в мене був дуже пригнічений стан, дуже важко було на душі і невідомість.

— Як підтримували?

— Я не уявляла, як в такий час заробляти гроші. Не розуміла, з чого почати. Якось наша адміністраторка Вероніка каже: «Ольго Вікторівно, треба якось працювати». На що я їй відповіла: «Треба, але ти ж розумієш, якою мізерною буде виручка і як це все вплине на заробітну платню?» А вона мені: «Навіть і малі гроші потрібно якось заробити».

— Ви в скрутні часи розглядали варіант скорочення персоналу?

— Ні. Аж ніяк. Ми знали, що як би там не було, щоб там не сталося, ми будемо триматися разом. Ми розуміли — буде менше заробітку, мегазайнятість, але допоки буде така можливість, ми будемо триматися одне за одного. Так що це навіть не обговорювалось — на рахунок будь-яких кадрових скорочень. Навіть думок таких не було.

— Тобто, штат залишився той самий, що був і до 24 лютого?

— Так, всі ті самі люди. Навіть один новенький хлопець з'явився у нас. Працює.

У цей час у пані Ольги дзвонить телефон і вона відволікається на якусь, вочевидь, робочу розмову. Нагадаю, що в день нашої зустрічі «Пивниця» займається закупами і звітністю, зокрема Ольга Вікторівна зайнята роботою за комп'ютером. При спілкуванні вона подивляється то на мене, то на монітор. Розумію, що, можливо, я обрав не надто вдалий день, але куди ж вже подітися.

Ольга кладе слухавку і продовжує розмову про перші дні і тижні вторгнення.

— Мені взагалі навіть не довелось когось викликати на роботу, когось вишукувати. Тут постійно хтось був. Хтось чергує, хтось когось підміняє. Я навіть не завжди знала, хто і в який саме день має вийти. Мої люди склали між собою свій графік, одне одного підстраховували, щось переносили, прибирали. Коли було не ясно, що на нас чекає, вони просто стали до плити і почали готувати суп. Вони в мене молодці!

А для кого саме готували суп, Ольга розповість трохи згодом.

— А чим саме ви займались, поки не було відвідувачів?

— Чекала на них (посміхається — авт.). Я така людина, що не можу сидіти на місці. Мені потрібен рух. І на рахунок цього є така історія: до нас в «Пивницю» прийшов Дмитро, друг Олексія, він директор землевпорядної фірми в Миколаєві. Я пам'ятаю, що у мене в той день був дуже пригнічений стан: бої за Вознесенськ, усі ці похмурі новини, в закладі жодного відвідувача, я не знаходжу собі місця. І от ми з Дмитром про щось там спілкуємось, аж раптом я кажу така: «Дімо, все!» Встаю і починаю мити підлогу в залі. Він трохи на це все подивився та й давай і сам совати стільці, столи, долучається до мого процесу.

А я йому: «Дімо, «Пивниця» бачила багато чого, але щоб два директори одночасно мили підлогу — це прямо круто!» (сміється — авт.) Тож отак. А як інакше?

Це було потрібно, щоб пережити той день, впоратися з емоціями, не сидіти, склавши рук. Пережили один день, наступного будуть інші задачі, нові люди, нові справи.

Війна триває з 2014-го року. Не може бути інших варіантів

— Ви допомагаєте ЗСУ?

— З 2014 року я щомісяця перераховувала кошти до фонду «Повернись живим». Скажімо так: це були не грандіозні суми, але 2-3 тисячі я переводила. Зараз я переводжу гроші на організацію «Справа громад». Я їм цілком довіряю. І, звісно ж, якщо за якимись конкретними потребами можу допомогти, то намагаюсь. Нещодавно в «Пивниці» ми проводили благодійний концерт, з якого перерахували зібраних 18 тисяч гривень до фонду Притули.

Коли все почалося, ми варили першу страву, робили гарячі обіди. Це було для поліцейських, котрих сюди привезли з Херсона, і для наших також. Та й взагалі, ми нікому не відмовляли і не брали грошей. Всі, хто потребував, могли прийти і поїсти у нас, відігрітися.

У профілі Ольги Мурзи в соціальних мережах можна побачити чимало світлин з подорожей, культурних заходів, галерей, концертів, фото з рідними та друзями. На багатьох фотографіях вони разом із сином Олексієм. Тож моє наступне запитання цілком очевидне.

— Чого вам бракує зі, скажімо так, довоєнного життя? У мене язик не повертається говорити, що війна почалась саме в кінці лютого. Зрозуміло, що це все тягнеться з 2014-го року. Але все ж таки, думаю, ви розумієте, про що я.

— Так, я розумію, про який час ви запитуєте. Мені теж цілком зрозуміло, що війна триває з 2014-го року. Не може бути інших варіантів. А бракує мені подорожей, фестивалів. Ще якийсь час тому ми багато чого не цінували належним чином.

— Ви зараз сама ведете справи «Пивниці»?

— Олексій також за можливості долучається. Зараз він служить, він мобілізований, але тільки-но йому випадає така можливість, він мчить сюди. Одразу заглядає до пивного устаткування, щоб все було в нормі, щоб працювало.

— Чия була ідея варити пиво?

— Це все Олексій. Я б до такого не додумалась. Він мене переконав збудувати пивоварню. Я хотіла невеличку кав'ярню. Щоб усілякі там тістечка, тортики, коти.

Я не уявляю, щоб наш заклад працював лише для того, аби люди просто поїли, а ми просто заробили на цьому гроші

— А що стосується рок-концертів у вашому пабі: ви від початку планували, що тут будуть проводитись такі заходи?

— Так. Це була моя мрія: чути класну живу музику в своєму закладі. Ми з Олексієм багато про це думали і прагнули привчити людей Первомайська до такого явища, як концерти. Я не уявляю, щоб наш заклад працював лише для того, аби люди просто поїли, а ми просто заробили на цьому гроші. Нам хотілось більшого, ніж просто заклад громадського харчування.

Я хотіла б зустріти звістку про перемогу тут, на робочому місці

— Ольго, які ваші плани на Перемогу?

— Найголовніше — я хотіла б зустріти звістку про Перемогу тут, на робочому місці. Я мрію про те, як ми з нашим колективом будемо кричати, обійматись і гучно радіти за нашу країну.

А вже після усвідомлення Перемоги, перше, що я зробила би, мабуть, вирушила б у подорож, чесно вам кажу. Я хочу хоча б трохи проїхатись Україною. Вона в нас прекрасна.

Я знаю, я вірю, що настане наша Перемога. Це станеться обов'язково.

Але також я знаю і те, що навіть коли ми проженемо ворога, для країни і для нас роботи менше не стане. Я розумію, що буде дуже важко. На нас чекає дуже багато виснажливої роботи. Тому що те, що рашисти зробили з нашою країною, це просто... Просто ми поки ще не бачимо і не уявляємо цих масштабів. Буде дуже складно економічно і тому я зараз хочу налагодити аналіз і нашу роботу так, аби бачити, що робити далі. Отакі мої плани: дочекаємось Перемоги і будемо рухатись далі. Працюємо!

Ми закінчуємо запис, починаю набирати фото. Пропоную зробити пару світлин Ольги на робочому місці, вона мені говорить: «Пробуйте. Не знаю, чи у вас щось з того вийде. Мене вдало вміє фотографувати тільки моя Верпаховська» (Ірина Верпаховська — подруга Ольги — авт.) Звісно, я не професійний фотограф, проте все ж спробував зробити пару кадрів.

Далі ми пройшлися «Пивницею»: в ранковій порожній залі за барною стійкою адміністратор та бармен щось пишуть і рахують. Далі я позаглядав до «пивного серця» закладу — установок, які варять пиво, до усіляких там датчиків з миготливими вогниками та незрозумілими мені цифрами. Потім спустилися з Ольгою до кухні, де кипіла робота. Все, як у тематичних фільмах про кухню та ресторани: метушня, пара, хтось оголошує замовлення, хтось порається біля плити або складає списки закупів. Але попри заклопотаність всі були на позитиві і привітливими до стороннього на їхній території — до мене.

Спостерігаючи за спілкуванням Ольги Вікторівни з персоналом, я не помічаю з її боку якихось «шефських» жестів чи тону. Мені, наприклад здається, що вони одне одному довіряють, що, як на мене, підтверджує слова Ольги про команду і згуртованість. Вони всі між собою схожі на давніх друзів.

Прощаюсь із командою «Пивниці на Толстого», з пані Ольгою і залишаю їх в спокої, якщо той день можна було назвати для них спокійним.

• Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
• Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
• А ще ми є у Instagram та Twitter.
• Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.