Нещодавно до редакції звернулась читачка із запитанням: «Чи публікуєте ви вірші про війну?» Редакція вирішила не просто опублікувати її вірші, а й розповісти про авторку. Таміла Літвішко живе на Черкащині і вже досить тривалий час пише вірші про російсько-українську війну, про особисте, про друзів. Детальніше — у матеріалі.
Таміла Літвішко — так звати героїню нашого матеріалу, яка запропонувала опублікувати її вірші. Цікавим є той факт, що пані Таміла живе неподалік від Черкас, але є читачкою видання з Миколаївської області — Гард.City. Екологиня за освітою, нині вона працює далеко не за фахом, а саме — в службі нагляду в чоловічій колонії. Журналіст телефоном поспілкувався з поетесою.
«Я мала друзів і знайомих, яких забрала війна. Їм я присвятила чимало віршів»
Коли Таміла взяла слухавку і я представився, в її голосі відчувалась певна розгубленість. До того ж, пані Таміла саме поспішала на роботу, але запевнила, що хоч і не очікувала на цей дзвінок, але їй зручно розмовляти. З нашої телефонної розмови склалось враження, що Таміла досить скромна людина.
— Коли ви почали писати? — запитую.
— З 2014 року, коли почалась війна.
— Ваша поезія стосується лише війни?
— Ні. Не лише. Також пишу і ліричні твори.
Таміла ЛітвішкоФото: із особистого архіву Таміли Літвішко
— Що надихає вас писати або що підштовхує до цього?
— Переживання, емоції. Зазвичай це відбувається пізно вночі — це можуть бути переживання певних подій, або щось миттєво навіяне. На тлі ковіду і війни у мене почалися певні проблеми зі сном. Тож найчастіше писала саме уночі. Багато моїх віршів про те, що зараз відбувається, — це присвята полеглим. Я мала друзів і знайомих, яких забрала війна — їм я присвятила чимало віршів.
— Поезія вас рятує від стресів?
— Не завжди. Буває, що деякі вірші, навпаки, викликають вир емоцій, не завжди легких і приємних.
«Не очікувала, що ви мені передзвоните»
— Так склались обставини, що письменниця працює в чоловічій колонії?
— Певне, що так. Не завжди і не всім щастить працювати за фахом. Але я не жаліюся, вже звикла — робота, як робота. В колонії працюю вже 6 років. Я за освітою взагалі екологиня, але за фахом не довго попрацювала.
Таміла ЛітвішкоФото: із особистого архіву Таміли Літвішко
— Звідки ви родом?
— Звідси, з Черкащини.
— А як дізналися про наше видання?
— З інтернету. Я підписана на Гард.City. Я написала вашій головній редакторці і вона відповіла, що зі мною зв’яжеться журналіст. Чесно кажучи, не очікувала, що ви мені передзвоните.
— Але ж бачите, передзвонили, як і обіцяли.
— Так, це дуже неочікувано і я навіть дещо розгубилася. Дякую за дзвінок.
— Ви десь публікували свої вірші раніше?
— У соцмережах. Також за підтримки меценатів і друзів нині готую до публікації деякі свої доробки. Друзі сприяють тому, аби я публікувалась.
Редакція бажає Тамілі успіхів на творчий ниві, вдячних читачів, а вашій увазі пропонуємо деякі з віршів авторки.
Вірш-посвята моєму товаришу, який захищає нашу Батьківщину з 2014 року
Дякую, Бро, за кожен день і ніч, що ти у строю, борониш край наш рідний.
За те, що ти не знаєш слова «страх», і йдеш уперед, підносячи наш прапор вільний.
Бережи себе, товаришу мій, нехай оберігає тебе доля...
Війна стояла за дверима...
Війна стояла за дверима,
Як тінь страшна, холодна, сива,
І темрява її жива,
І дух її, мов чорнота.
Вона чекала на світанок,
Щоб вдарити, мов грім із хмар,
Відкривши двері, як капкан,
Розсіявши навкруг туман.
Стояли ми, зібравши силу,
Стиснувши кулаки свої,
Невпинно билися за волю,
За рідну землю, за своїх.
Війна стояла за дверима,
Як тінь похмура і важка,
Сховала небо десь під крилами,
І темрява була густа.
Вона чекала, як звір лютий,
Щоб розпочати свій танок,
Та ми стояли тут, мов Крути,
Тримали міцно кожен крок.
Відлуння кроків у пітьмі
Звучало, наче грім важкий,
Та в серці нашому вогні
Палали світлом золотим.
У темряві, де страх гніздився,
Відлуння грому, крик біди,
Всі ми, як один, зійшлися
На захист рідної землі.
Стояли мужньо, не згинались,
В серцях палав незгасний жар,
І віра в те, що ми тримались,
Вела вперед, крізь дим і згар.
І кожен день, і кожну мить,
Ми боремось за світлу долю,
Щоб жити в мирі, щоб цвісти,
На нашій вільній, рідній волі.
Війна стояла за дверима,
Але ми двері ті закрили,
Бо наша правда, наша сила
Нас від біди тієї захистила.
І навіть в темряві густій,
Ми світлом станем для країни,
Бо кожен день — це бій за мир,
За майбуття, за Україну.
Лист з окопу
У окопі, де дні, як роки,
Де земля і небо одне,
Я пишу цей вірш, мов молитву,
Щоб серце лишилось міцне.
Вітер шепоче казку про дім,
Де сонце знову сходить ясно,
І серце моє б’ється у ритм,
З думками про прекрасне.
Тут пахне димом, порохом і кров'ю,
Звуки війни заповнили усе.
Але думки мої там, де любов'ю
Гріє мамине мене плече.
Тут кожен день, мов вічність лине,
І кожен бій — смертельний танець,
Та серце битись не спочине,
Бо віра гріє, мов світанок.
Земля тремтить під нами, мов жива,
Повітря сповнене гіркого диму,
Та думка про дім нас зігріва,
І віра, що побачим рідну нам оселю.
Земля гуде під вагою бою,
Та в серці моєму горить свіча,
Надія й віра йдуть поруч зі мною,
І світлом стають в цій темряві дня.
Крізь дим і крізь гуркіт бою,
Я бачу світанок новий.
В окопі, де мрії з кров’ю,
Я знаю, ми будемо жить.
В окопі братерство, мов родина,
Ми ділимо з тобою хліб і біль,
І віримо, що прийде ще година,
Коли скінчиться цей кривавий вир.
Дивлюся в небо, де летять лелеки,
І мрію про домівку і садок,
Про мир, який здобудемо гуртом ми,
І кожен з нас вернеться в свій куток.
Та зараз тут, в окопі, в тиші ночі,
Ми стережем свободу і любов,
В серцях у нас надія, мов пророче,
Що ми повернемо буття те знов.
Здається, добре там, де нас нема...
Здається, добре там, де нас нема,
Де сонце м’яко сипле нам проміння з неба,
Де вітер шепче тихо про дива,
І не тривожать будні нас потреби.
Там ріки ніжно сріблом мерехтять,
Ліси казкові розчиняють віти,
І птахи в синім небі там летять,
І мрії наші починають жити.
Здається, там спокійні ритми снів,
Де кожен день приносить радісну новину,
Де вітер ніжно гладить крила мрій,
І світ весь дихає в гармонії і мирі.
Але, можливо, цей омріяний наш рай
Завжди лишається в уяві нашій.
Бо щастя справжнє там, де рідний край,
Де ми живемо з серденьком невпинним.
