До редакції Гард.City написала незвичайна людина. Моряк, котрий із початком повномасштабної агресії рф залишив море і повернувся в Україну, щоб рятувати людей і розміновувати нашу землю. А ще — пише вірші про кохання і Україну, якими поділився із читачами Гарду. Знайомтеся: миколаївець Антон Марков.
Лист до редакції
— Мене звати Марков Антон, я з міста Миколаїв і мені 24 роки. Наразі займаюсь гуманітарним розмінуванням українських земель.
Але в 2022 році почалося повномасштабне вторгнення і я закінчив з морською справою і повернувся додому, аби допомогти своєму народові вибороти перемогу, ставши до лав медиків, рятував людей на Донецькому та Херсонському напрямках.
«Є люди, які розділять з вами ваші погляди»
— Розкажіть про вашу творчість. Як давно пишете вірші і з чого це почалося? Про що був перший вірш, чи багато їх є? Що надихає писати? Чому вирішили поділитися?
— Я почав писати ще в дитинстві, але писав я різні твори, оскільки бабуся моя була вчителем української мови та літератури і саме вона мені привила любов до художньої культури. А саме вірші я почав писати в 2020 році, коли перший раз пішов у море.
Антон МарковФото: із особистого архіву
Перший мій вірш був присвячений дівчині, в яку я закохався, але вона не відповіла мені взаємністю. І після цього я вирішив, що треба писати більше і краще, щоб більш точно доносити свої думки словами. Більша частина віршів були про дівчат і для дівчат, адже жіноча краса і є символом чоловічого натхнення.
Я вважаю, що писемність повинна розвиватись, бо сила думки і милозвучність слів — це міцний зв'язок розвитку. Одного разу я хотів завершити писати, але я навіть не підозрював, що дуже багато людей мені напишуть слова підтримки та мотивації.
— Що хотіли б сказати читачам, які маєте плани на майбутнє?
— Не бійтеся писати і публікуватись, бо це дуже круто, коли людина висловлює свої емоції та думки через риму або прозу. Далі — більше.
Україна
Рідна моя, тебе катували.
Рідна моя, тебе ґвалтували.
Сорочину твою
На шматки розривали.
Але сонце зійде,
І трембіти заграють,
Народ підійме
І слова пролунають.
Слава всім тим,
Хто за волю загинув.
Розвіємо дим,
Що затуляв Батьківщину.
Слава народу,
Що душу віддав.
Навіки і тим,
Хто пліч-о-пліч стояв.
Занепад, розруха, відчай і страх,
Біль, страждання, цькування, теракт.
Але свобода наша — то вірності птах,
Недарма був підписаний єдності акт.
Тож піднімемо прапор,
І крила розправимо,
Свій рід, свій дім, свою Україну прославимо!
Йдемо до кінця!
Забудьмо про втому!
Немає вороття!
Як не нам — то нікому!
Макс
Синіє небо. Тиша.
І десь в далекій далині не видно й проблеску святого.
Чи то «чума», чи то «холера», чи то у бісовому царстві день відкритих навстіж всіх дверей.
Орда зі Сходу, Півдня, навіть Півночі гряде, щоб захопити неньку нашу милу і повбивати всіх її дітей.
І тільки той, хто вчора ще не знав печалі,
Той, хто вчив малечу вірити в добро,
І хто сусіда нагамселив через бісовий ремонт.
Сьогодні вже стоять пліч-о-пліч, мов стіна, сильніше металевого ядра.
Цей дуб не похитне торнадо, і ураган його не розлама.
Шкода нам листя, і не тільки те, що сильно шаруділо, не тільки те, що завжди бачим на гілках.
Шкода і те, що до землі не доліта...
Не забувайте всіх, нам невідомих,
Не забувайте й тих, хто завжди на виду.
Вони завжди із нами поряд...
Завжди йшли у першому ряду...
Дівчина з потяга
Купе, Київ. Вагон.
Шелест білетів привів на перон.
Тихо стоїш і чекаєш ти черги.
Провідник вже показує всім свої нерви.
Купе. Дівчина поряд.
Ніжна, вродлива і хтось щось говорить.
Тихо сидить, а ми розмовляєм.
Всі гомонять, а ми завмираєм.
Купе. Скоро вокзал.
Я їй нічого так не сказав.
Потяг спинився.
А я покохав.
***
Не любити вас нам неможливо.
І шанувати нам потрібно вас.
І йти заради вас на подвиги сміливо,
І навіть у тяжкий для нас всіх час.
Посмішки щасливої хвилина
І аромати Франції на ваших пелюстках.
Розкажи мені моя єдина,
Як лілія росте на болотах.
***
Ви колись кохали до нестями?
Ви колись ходили поночі одні?
Без страху злодіїв, без світла проблиску стежками?
А ви, колись літали?
Чи може ви колись страждали від тієї самої стріли?
Але ви відчували, точно... Відчували...
Наскільки можуть бути почуття міцні.
Наскільки думка окриляє, настільки і кохання може піднести.
Кохання — то є дар,
Але дарований, немов отрута.
Для серця то тяжкий удар,
Але є напитися його спокута.
Кохання — це не тільки три чарівних слова,
Які кажеш ти з любов'ю.
Це як перед сном солодка колискова,
Це як підпис на папері кров'ю.
Чи ти кожен ранок не гадав про неї?
Чи не згадував її посмішки красу?
Чи не вигадував ідеї,
Щоб зустрітись на хвилиночку одну.
І скільки б не було від той отрути горя,
І скільки б не робили помилок.
Я готовий відректись від моря,
Щоб не бути як самотній колосок.
Бажаємо Антону натхнення, кохання і усім — нам Перемоги!
Раніше ми писали про людей, котрі творять поеззію українською.
Матеріал створений у рамках проєкту «Голоси України» в рамках ініціативи Ханни Арендт за підтримки фонду European Centre for Press and Media Freedom та Federal Foreign Office Germany. Партнери не впливають на контент і не несуть за нього відповідальності.
