«Зараз пишу про війну. Але вірю, що вже скоро писатиму про Перемогу!» — Nezlamna Vi

Віолета Кравченко родом з Миколаївщини, із мальовничої Семенівки на березі Південного Бугу. Раніше вона писала вірші про красу рідного села та країни, про кохання. Але прийшла війна. І на зміну ліричним віршам прийшли вірші пронизливі, гострі, як зброя. Тепер Nezlamna Vі пише про війну. І мріє писати про нашу Перемогу.

Збірка «Вірші, обпалені війною» облетіла всю Україну та потрапила у понад 10 країн світу

— Пані Віолето, розкажіть, будь ласка, про себе та про вашу творчість.

— Мене звати Віолета Кравченко. Творчий псевдонім — Nezlamna Vi. Народилася на Миколаївщині у мальовничому селі Семенівка, що розкинулося на берегах річки Південний Буг. Там минуло дитинство і юність. Там закінчила школу. Далі закінчила із відзнакою Арбузинський професійний аграрний ліцей. І закрутило життя... Був час, коли проживала в Первомайську. Там і зараз живе родина моєї сестрички. Тому в місті буваю частенько.

Скільки себе пам'ятаю, стільки пишу вірші. Публікувалася в місцевих газетах «Ранок над Бугом» та «Нове життя».

Перша публікація датована ще 8 класом, це був вірш про Україну

Зараз живу в місті Бориспіль. Працюю. Пишу.

— Про що пишете найчастіше?

— Раніше більше писала про кохання, бо за натурою я великий романтик. Також люблю писати про рідне село, любов до України. На жаль, зараз ці теми відійшли на задній план. Бо в країну прийшла війна. Тому зараз пишу виключно про війну, про події сьогодення, про героїв. Але вірю, що вже скоро писатиму про Перемогу.

Вірю, що скоро писатиму про ПеремогуФото: із особистого архіву Віолети Кравченко

— Який найулюбленіший власний твір, та які українські та зарубіжні автори до вподоби?

— Мій улюблений власний вірш — «Чому вам так огидне українське?». Дуже люблю творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Симоненка, Василя Стуса. Із сучасників це — Ліна Костенко, Павло Вишебаба, Сергій Жадан, Світлана Сащук, Соломія Українець, Світлана Дубницька.

На світлині — книга Віолети у читачки в Італії

— Розкажіть про ваші творчі здобутки.

— У 2022 році світ побачила моя збірка «Вірші, обпалені війною».

Збірка «Вірші, обпалені війною»Автор: Віолета Кравченко

Книга облетіла всю Україну та потрапила більше ніж в десять країн світу

Про цю поезію було знято сюжет в ранковому шоу «Сніданок з 1+1».

Кадр із сюжету у передачі «Сніданок з 1+1»Фото: із особистого архіву

У 2023 році з'явилася на світ вже нова збірка «Ти — мої крила». Ліричні вірші теж запали в душу читачам. Ці збірки можна придбати, поки що, виключно через мене. Якщо в кого буде бажання, — пишіть в особисті повідомлення у фейсбуці: Nezlamna Vі, або у вайбер: +38 (095) 48-42-472. Зараз готую до друку третю збірку «Вірші, обпалені війною 2», котру вже дуже чекають люди. Брала участь в багатьох конкурсах. Займала призові місця.

Київ. Національна бібліотека України імені Ярослава МудрогоФото: із особистого архіву Віолети Кравченко

— Чи є у вас захоплення, окрім поезії?

— Окрім поезії, люблю малювати. Дуже заспокоює малювання картин за номерами. Також люблю шити фігурки гномів. Шкода лише, що в добі так мало часу. Якщо вже пишеш, то на інше тебе не вистачає.

Віолета Кравченко зі своєю книгоюФото: із особистого архіву

— Які маєте творчі плани?

— У планах видати ще збірки про Україну, про родину, дитячу збірку і звичайно ж, про Перемогу!

Хотілося б зробити великий творчий вечір у Первомайську

Адже коли тебе запрошують у Львів, Рівне, Луцьк, Звягель тощо, — хотілося б, щоб і на маленькій батьківщині тобі були раді.

Перелік призових місць Віолети Кравченко вражає:

• Лауреат І ступеня у Всеукраїнському літературному конкурсі «Моє слово».
• ІІІ місце в номінації «Духовна поезія» у Всеукраїнському літературно-мистецькому фестивалі-конкурсі «Покровський Літfest».
• ІІІ місце в номінації «Авторська пісня» у Всеукраїнському літературно-мистецькому фестивалі-конкурсі «Покровський Літfest» .
• ІІ місце у номінації «Патріотична лірика» у конкурсі «Весна не знала, що прийде війна».
• Переможець конкурсу «Дивосвіт червня» у номінації «Червневий лірик».
• ІІІ місце у номінації «Вибір читача» конкурсу «З днем вишиванки».
• ІІІ місце в конкурсі «Весняний Всесвіт з ароматом щастя».
• Фіналіст заочного поетичного конкурсу «Дорогою натхнення».
• Переможець у номінації «Любов до рідного краю» конкурсу «Моя маленька батьківщина».
• І місце в номінації «Вибір читача» конкурсу «Моя маленька батьківщина».
• ІІ місце в номінації «Мелодекламація» конкурсу «Весна, як жінка! Жінка, як весна!».
• ІІ місце в номінації «Поезія» конкурсу «Весна, як жінка! Жінка, як весна!».
• І місце в номінації «Вибір читача» конкурсу «З днем весни».
• Переможець конкурсу «Мелодія закоханого серця» у номінації «Легке перо».
• ІІ місце в номінації «Вибір читача» конкурсу «Я тебе люблю».
• ІІІ місце в конкурсі «Я тебе люблю».

Збірка Віолети КравченкоАвтор: Віолета Кравченко

Nezlamna Vi пропонує читачам прочитати деякі зі своїх віршів.

Чому вам так огидне українське?

Не знаєш української — біда,

Але для мене гірше, коли знаєш.

І у державі, де іде війна,

Ворожою ще й досі розмовляєш.

Чому? Не зрозумію я ніяк,

Невже вам не болить за Україну?

Чому «язик» убивць і посіпак

Дорожчий вам за рідну, солов'їну?

Робоче місце змушує людей

Державною сьогодні розмовляти.

Ото й усе. Навіть своїх дітей

Не вчить любити рідну мову мати...

Багато виправдовують себе,

Що хлопці, котрі всіх нас захищають,

Боронять Україну, й дотепер

Російською спокійно розмовляють.

Скажу вам так, що ви — то не вони!

Не до навчань, коли орда стріляє.

Вони зречуться вже після війни!

У вас є час! Бажання лиш немає...

Російську чую зі свого вікна,

Затихли вибухи, не гупають снаряди.

Прокиньтесь, люди! Досі йде війна!

На сході й півдні досі луплять «гради».

Невже патріотизму ні на грам?

Чому все українське так огидне?

Невже тоді дійти повинно вам,

Аж коли кров на руки рідних бризне?

Російське прищепили нам колись

І ми жили. І нам було байдуже.

Сьогодні ти ворожого зречись!

Зречись, прошу! Благаю тебе, друже!

Ми Україну мусим зберегти!

Її нащадкам нашим передати!

Тож переходь на українську ти!

На цій землі вона має лунати!

Нехай тобі не буде все одно!

«Какая разніца», — нехай тобі не буде!

За кораблем російське все! На дно!

Пишайтесь нашим, українським, люди!!!

Слава Україні!!!

Ви мовчите, а нас тут убивають

Каховка, Кривий ріг, тепер Одеса,

Свої жнива продовжує москаль.

Плач України до небес несеться,

В людей жалоба, сльози і печаль...

Лишаються німими запитання,

Немає слів... Немає більше слів...

Чи буде справедливе покарання?

Коли на землю зійде Божий гнів?

Нас просто убивають!.. Убивають!

В якому світі зараз живемо??!

Народи бачать і спостерігають...

А ми уже ночами не спимо...

Бо кожна ніч провісниця біди,

Не всі, на жаль, до ранку доживають...

Куди ж ви, люди, дивитесь? Куди?

Ви мовчите, а нас тут убивають...

З неї вирвали душу

В неї викрали щастя... На жаль, ні про що не спитали,

Його вирвали просто з обіймів... Його вже нема...

Яке право ви мали? Скажіть, яке право ви мали

В неї викрасти щастя?.. Для чого прийшла ця війна?..

Вона й далі живе. Чи жива? — риторичне питання.

Мусить жити, щоб ціле життя пам'ятати його.

В неї викрали щастя... Залишили тільки страждання.

Тільки сльози солоні вночі... Стільки ж болю того...

З неї вирвали душу... І вирвали враз, по живому...

Кровоточити рана її буде всеньке життя.

Він ніколи не прийде до осиротілого дому...

І вона вже ніколи йому не народить дитя...

Щастя вкрали... Залишилась тінь мовчазна, що блукає

По розбитій, скривавленій, Богом забутій землі.

З неї вирвали душу... В житті більше щастя не має...

Гірку долю дівочу оплакують лиш журавлі...

Напиши мені, що ти живий!

Напиши мені, що ти живий,

Напиши, я так цього чекаю...

Тут вже не гуде, у нас відбій,

Напиши, бо як мовчиш, — вмираю.

Напиши хоча б цих кілька слів,

Ці слова мені так чути треба.

Напиши, що ти в бою вцілів,

Будь зі мною! Хай чекає небо!

Напиши мені, що ти живий,

Розбуди дзвінком посеред ночі.

Всі мої страхи, прошу, — розвій,

Віддавати я тебе не хочу!!!

Напиши, бо тиша їсть мене,

Як мовчиш, — аж серце помирає.

Радості немає, все сумне,

Напиши, я так тебе благаю!..

Вірю, що Господь тебе вберіг,

Вірю і молюсь, як тільки вмію.

Ти мене залишити не міг...

Я ж без тебе жити не зумію...

Залиши мені від тебе сина

Ти ідеш, бо кличе Україна,

Якщо вже така ціна війни,—

Залиши мені від тебе сина,

Не лише в коробці ордени.

Хай мені нагадує про тебе,

Хай у ньому буде все твоє.

Не лишай мене саму, не треба,

До землі життя саму приб'є.

Рід таких не має перерватись,

Рід таких відважних козаків.

В тебе не могла не закохатись,

Ти не жив, — ти, як вогонь горів.

Ти для мене був усім на світі, —

За собою вів і надихав.

Ти мене навчив життю радіти,

Стільки планів, стільки мрій ти мав...

Ти пішов, бо кликала держава...

Знаю, що по—іншому не міг.

В твою честь луна — «Героям слава!»

Люди квіти кидають до ніг.

А мені лише одного треба, —

Повернись живим! Живи для нас!

Ще не час! Нехай чекає небо!

Ще не час, коханий! Ще не час!

Залиши мені від тебе сина,

А як хочеш, — донечку залиш.

І зроби усе, щоб не загинув,

Щоб не «на щиті» вернувся лиш...

Мене не народили для війни

Нікого з нас не народили для війни,

Ніхто не мріяв молодим вмирати.

Чиї батьки хотіли, щоб сини

Чи доньки йшли до війська? Воювати.

Дитинство в нас однакове було,

Однакові співались колискові.

Навчали, що добро, а що є зло,

Малі всі, як один, — боялись крові.

Однаково ходили в дитсадок,

До школи. Були мрії, були плани...

Але життя дало жорсткий урок,

Хтось став дорослим аж занадто рано.

Прийшла війна і зброю підняли

Ті, котрих теж не для війни родила мати.

Вони пішли на смерть, щоб ми жили,

Щоб ми могли без сорому сказати:

«Мене не народили для війни,

Це не моя війна». Огидно чути...

В когось сидять біля батьків сини

Вгодовані. Їм не дано відчути,

Як побратима на собі тягти

З-під куль, коли довкола все палає.

Це зовсім різні, різні два світи —

Один гуляє десь, інший вмирає...

Мені цікаво, що після війни

Казатимуть ось ці, хто відсидівся,

Коли спитають їх власні сини:

«Tату, ти теж герой? Ти теж там бився?»

Якою буде відповідь на це?

Які слова для виправдання знайдуть?

Куди вони ховатимуть лице?

Чи взагалі такі лице ховають?

Не знаю... Просто соромно мені,

Щодня я про одне себе питаю:

«Чому одні вмирають на війні,

А декому — ніби й війни немає?..»

Не знаю...

Кожен сплатить за скоєний гріх

Він приходить до тата і квіти несе на могилу,

А вона йде до мами і також їй квіти кладе.

Хто затіяв війну, — подивіться, що ви наробили!..

Зупиніть цю війну! Їй байдуже, вона лиш краде.

Вона вкрала людей, які вчора були лікарями,

Які хліб випікали, навчали у школах дітей.

Працювали у шахті або дрейфували морями,

Будували будинки, щоб в них зустрічати гостей.

Вона просто краде, ні про що не питаючи зроду,

Вона викрала Рому, йому мало б бути лиш п'ять...

Дід Василь, який ще юнаком воював за свободу, —

Їм обом на подвір'ї хрести дерев'яні стоять...

А за що їх убили? Скажіть же, — за що їх убили?

Поясніть, — ось ці двоє, напевне, загрозу несли?

Яку саме? Старе і мале... Що б вони вам зробили?

Вони ж просто спокійно і мирно на світі жили...

А тепер лиш могили... Бо хтось схотів Господом стати

І не Богом єдиним — суддею і катом для всіх.

Після смерті ніхто оминути не зможе розплати,

На тім світі сповна кожен сплатить за скоєний гріх.

За могили оті, де постійно лампади і квіти,

За ці чорні стрічки біля фото і чорні хрести.

За всі сльози, які тут лишають дружини і діти,

За батьківську печаль і за слово, — «Синочку, прости...»

Б'є у дзвони Україна

Б'є у дзвони Україна, до самого Бога, —

«Зглянься, Отче! Цвіт мій гине! Де ж та Перемога?!!

Діти гинуть! Сини й доньки злітають до раю,

Земля кров'ю молодою напилась до краю...

Може, досить? Подивися, — стільки жінок плаче...

Ворогу війни цієї вони не пробачать.

Нападники мали вибір, ми ж його не мали,

За свою, за рідну неньку ми до бою стали!

Полишали хати рідні і батьки, і діти,

Вдови слізьми поливають на могилах квіти...

Подивися на народ мій! Пошли нам спасіння!

Хай до кожного сьогодні вже прийде прозріння!

Досить крові! Досить смерті! Досить могил свіжих!

Поможи нам зупинити цих нелюдів хижих!»

Б'є у дзвони Україна, плаче й Бога просить, —

«Отче, змилуйся над нами! Досить війни! Досить!..»

• Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
• Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
• А ще ми є у Instagram та Twitter.
• Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.