Своєю творчістю поділилася з Гард.City наша читачка, яка живе у сусідній Кіровоградській області. Олена Каліман пише вірші про війну і нашу майбутню Перемогу. Про те, як після 24 лютого перейшла на українську, що стало поштовхом для творчості і надихає писати, Олена розповіла журналістці.

«Коли люди почали дякувати за поезію, я зрозуміла, що, можливо, когось розрадить чи надихне мій вірш»

— Як сталося, що почали писати вірші, чи давно це було?

— Я пишу лише півроку. На жаль, все життя була російськомовною. Після 24-го лютого зрозуміла, що не можу говорити мовою вбивць. Почала вивчати українську мову і закохалася в неї. Кожен ранок слухала новини і ніби була там — в Бучі, в Маріуполі, розбирала зруйновані будинки, ховала близьких. Кожного дня я вмирала від болю, і нічого зробити з цим не могла! Потім народився перший вірш. Стало легше.

— Розкажіть трошки про себе, звідки ви, хто за фахом, чим займаєтеся, чи маєте ще захоплення, окрім поезії.

— Я народилась в Чернігівській області, дитинство провела в Криму, пізніше переїхала з мамою в Кіровоградську область. Вийшла заміж в Києві, де навчалась. На жаль, довелося залишити навчання. Мені поставили страшний діагноз, коли я була вагітна. Довелося обирати — моє життя або життя моєї дитини. Я обрала друге. Народила гарну дівчинку, мама виходила мене народними засобами та молитвами. Після смерті чоловіка хотіла присвятити життя дитині. Працювала продавцем в супермаркеті та підробляла репетиторством. Потім знов одружилась, народила ще дві гарні донечки, але з чоловіком не склалось.

Моє захоплення — моя сім'я.

Ми ніколи не сваримось, все робимо разом. Я навчаю дівчат математиці та англійській, а вони мене — української. Раніше гарно малювала, любила шиття, але артрит поставив крапку.

— Про що зазвичай пишете, що вас надихає?

— Пишу лише про те, що болить. Наразі це війна. Я не можу залишатись байдужою, коли вбивають дітей, літніх людей, молодих хлопців та дівчат.

Мене надихає наш неймовірний народ, наші люди. Я вдячна Богу, що народилась українкою!

— Як вирішили поділитися з людьми своєю творчістю?

— Я не планувала ділитися. Лише два місяці, як перестала перевіряти свої вірші на помилки. Мама та мої дівчатка наполягли. Коли люди почали дякувати за поезію і писати, що це про них, їхня історія, я зрозуміла, що, можливо, когось розрадить чи надихне мій вірш.

Одна жінка сказала, що вивчила мій вірш напам’ять, бо це написано наче про неї. Тоді я зрозуміла, що людям це потрібно.

— Які маєте плани на майбутнє, можливо, скласти збірку?

— Я не знаю. Можливо. Якщо вийде.

Побажаємо пані Олені, щоби у найближчому майбутньому її надихали на творчість тільки радісні події та здійснити мрію про видання власної збірки.

Поезія Олени Каліман

Ось декілька віршів, які пані Олена надіслала на редакційну пошту.

Соловей

Мене розбудив соловей на світанку,

Так жалібно пісню співав.

Я чула в цій пісні гармату і танки,

Як хтось закричав, хтось упав...

Я вибухи чула в його переливах

І сморід, який не мине...

І раптом замовк. Ця тиша жахлива

Ще більш налякала мене.

Згадалось чомусь, як бувало раніше,

Як кожного ранку співав

Про поле пшеничне, про сонце і тишу,

В якій сміх дитячий лунав!

Так було... І буде! І буде ще краще!

Співай, соловейко, про те,

Що ми — українці! І ми — не ледащо!

Ми — вірні! Ми — вільні! Зійде

У мирному небі сонце над нами —

То час ПЕРЕМОГИ настав!

Скінчиться остання хвилина мовчання...

І він заспівав.

Він друга мав

(пам'яті поета-воїна Максима Кривцова)

Він друга мав — кота рудого,

Ділив з ним ліжко і харчі.

І в бліндажі один другого

Узимку гріли уночі.

І спілкувались і раділи,

Що пролетіло мимо них.

І ворогів без жалю били,

І рятували всіх своїх.

А потім закурив цигарку,

Мовчав, хоч сльози у очах...

А кіт рудий, мов та вівчарка,

Все розумів. І з ним мовчав.

Він мав сім'ю — братів багато,

Сестер. І навіть командир

Був не начальником, а татом,

Вчив шанувати дружбу й мир.

Поетом був. І свої вірші

Писав про все, що навкруги —

Про птаха в небі і про вишню,

Яку спалили вороги...

І поважав і батька й матір,

І Україну так любив,

Що коли трапилось нещастя,

Пішов і Неньку боронив!

Він плани мав — прожити довго

І написати ЇЙ вірші...

Ще друга мав — кота рудого.

З ним і загинув в бліндажі.

Ми з України!

Хто зупиняє танки руками?

Влучно збиває дрони банками?

Хто відчайдушні такі та єдині?

«Доброго вечора, ми з України»!

Хто може навчатись в метро, як ніколи?

Навіть коли розбомблена школа,

Вальс шкільний танцювать на руїнах?!

«Доброго вечора, ми з України».

Чиї партизанять бабулі й дідулі?

А внуки годують тварин, коли кулі

Над головами летять без упину?

«Доброго вечора, ми з України».

Хто нас не знав, тепер уже знає.

Ми переможем! Тому і лунає

В кожнім селі і місті донині

«Доброго вечора! Ми з України!»

Молитва

Я прошу Тебе, Боже рідненький,

За Вкраїну, за долю мою!

Підніми, збережи мою Неньку,

Я люблю її. Так люблю!

Захисти і батька і брата,

Й мого сина в запеклім бою.

Хай закриє їх Янгол крилатий.

Я люблю їх...Так їх люблю!

Я прошу Тебе, Боже, за маму,

Що втомилась, чужу і мою.

За дітей українських незламних!

Я люблю їх! Я так їх люблю!

В мою землю прекрасную, Боже,

Принеси мир та щастя, молю!

Український народ переможе!

Я люблю його. Так люблю...

Ти візьми нашу віру єдину

І любов у долоні Твої.

Я молюсь Тобі за Україну,

Що смиренно стає на коліна

Лише перед Богом своїм!

«Слава Україні!»

«Слава Україні!» — він сказав.

Знав, що ці слова його останні.

Не просив, не плакав, не благав,

Не боявся у ворожім стані.

Хто він був? Звичайний чоловік.

Не герой із голівудських фільмів.

Ялинку дома ставив кожен рік,

Любив людей, не на словах-на ділі.

Він мріяв, жив, радів, кохав!

І мрії планував свої здійснити.

Та «Слава Україні!» він сказав

І за любов до Неньки був убитий.

Та не помер, не канув в небуття!

А залишився він навіки жити

У розповідях, спогадах, серцях —

Став прикладом як вірити й любити...

Що в мить свою останню пригадав?

І що йому дало такої сили?!

«Слава Україні!» — він сказав,

«Героям слава!» — всі ми відповіли.

Колискова

Ой люлі-люлі, летіли гулі,

Там десь малятко лежить у люлі.

Там плаче мати, бо хоче спати,

Дитя до серця та й притискати.

Ой люлі-люлі, звучить тривога,

Знов в укриття веде дорога.

Та ти не бійся, моє малятко,

Нас захищає наш вірний татко!

Бо він на небі-все знає, баче...

Не плач, дитино, я вже не плачу...

Летять ракети. Тулись до мами.

Палає небо над укриттями!

Співає мати та й колискову.

«Ой люлі-люлі», лунає знову.

І обіймає свою дитину —

Як наша Ненька, як Україна!..

* * *

Я прокинулась — темно надворі,

Навіть сонце за схилами спить.

І так гірко в душі, як в неволі,

Так погано, аж серце болить!

Як прожити цей день — я не знаю!

Де наснагу і віру знайти?

Я сама! Я нічого не маю!

Навіть сили, щоб далі піти...

Як всміхатися дітям крізь сльози?!

І сховатися де від людей?..

Раптом промінь з'явився. Невдовзі

Вийшло сонце з країни тіней.

Я дивлюсь у вікно — там світліє,

І від серця до Бога молюсь.

Ні, я маю життя! І надію!

Доки дихаю, доти й борюсь.

Покоління війни

Наші мрії стали простими —

Спати в тиші, прокинутись знову,

Зідзвонитися зі своїми

І почути: «живі і здорові».

Наші діти дорослими стали

Незалежно від їхнього віку.

Те, що бачили і пізнали,

Не забудуть уже навіки!

Кожен втратив — багато чи мало...

Та одна перед нами дорога.

Якщо впав, підіймайся! Ми стали

Поколінням війни й перемоги!

Раніше ми писали про те, як вчителька російської мови із Первомайська стала писати вірші українською.

Читайте також: Первомайчанка написала вірші про війну: ми на своїй землі, ми вдома!
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися