У Первомайському краєзнавчому музеї відбулася зустріч із Сергієм Піддубним — письменником, публіцистом, журналістом, істориком, краєзнавцем. Присутні розглядали та купували книжки, а автор розповів про кожну та свої переконання.
Олена Красіна представляє Сергія Піддубного
Побувала на зустрічі журналістка Гард.City.
Українці повинні співпрацювати
— Як вийшло, що ви приїхали до Первомайська? — цікавлюся насамперед.
— Ми ж сусіди, по-перше. По-друге, у нас багато спільного в історії, — відповідає Сергій Піддубний (сам він із Голованівського району, народився в селі Крутеньке — авт.). — Досліджуючи історію, я не раз користувався матеріалами, які стосуються Первомайщини. Тому, коли мене запросив музей, я із задоволенням приїхав і радий презентувати свої книги. Був радий познайомитися з музеєм, дякую Олені Пилипівні за екскурсію (Олена Красіна, завідувачка музею — авт.). Тож ми дуже близькі і територіально, і як українці — і повинні їздити один до одного, співпрацювати.
Сергій Піддубний розповідає про свої книги
— Ваша енциклопедія Голованівського краю — у якому році вийшла? — наштовхую автора на розповідь про те, що мене цікавить.
— Ще у 1993 році. Це моє перше краєзнавче дослідження і взагалі перша книжка. Така… Примітивна. Друкована у районній друкарні. Але вона навіть отримала обласну краєзнавчу премію (перша обласна краєзнавча премія імені Ястребова — авт.). Це була перша взагалі енциклопедія в Україні районного рівня.
— У 1990-му році я заснував власну газету «Сходи», — продовжує пан Сергій, — працював над газетою і паралельно над енциклопедією. Звичайно, і до цього я збирав матеріали, але в ці роки, коли була вже власна газета, коли потрібно було наповнювати її, а вона була різножанрова, я взявся серйозно за краєзнавчу роботу.
Тут я згоджуюся з Сергієм Піддубним, адже і зараз, за власним спостереженням та враховуючи результати гугл-аналітики, бачу великий інтерес до краєзнавчої рубрики і у нашому виданні — Гард.City. Це спеціальна тема «Первомайськ: давно і тепер».
— Наша історія дуже багата, — наголошує мій співрозмовник, — і в ній приховані такі речі, що ми просто не уявляємо собі. Коли я почав досліджувати краєзнавство, а потім взявся за Велесову книгу, побачив: у нас щось аж туди тягнеться (Сергій Піддубний має на увазі у глиб віків — авт.). Ось, наприклад, я з села Крутенького. А у книзі Олександра Вельтмана «Аттіла», писаній у 1858 році, згадується плем’я крутени. Такі паралелі. Якщо так копати, то виходимо на унікальні відкриття.
— Вас не бентежить, що офіційна історична наука називає Велесову книгу підробкою 19-го, а то й 20 століття?
— Академічна наука українська користується сфальсифікованими дослідженнями російських вчених, — відповідає пан Сергій. — Борис Яценко, один із перших дослідників і перекладачів Велесової книги, вже покійний, на жаль, спростував ідею про фальсифікацію. Він стверджував, що не наведено жодного доказу підробки. По суті, це було ідеологічне питання: визнати Велесову книгу чи не визнати. У Велесовій книзі не згадується росія, «вєлікая русь». Не згадується «русь північна», події відбуваються на півдні, в основному, на території України. Тому визнати вони цю книгу не могли, адже писали: «Колиска трьох народів — Білорусь, Україна, росія». А тут виявляється, що ні! Ніякої колиски для народів росії не було. Як ще казали: «Києв — мать городов русскіх». Так що зараз думка про фальсифікацію Велесової книги спростовується. У своїй новій книзі, яка називається «Велесова книга. Історія українців з прадавніх часів і священний кодекс слав’ян», я наводжу дуже багато доказів правдивої історії.
«Велесова книга. Історія українців з прадавніх часів і священний кодекс слав’ян»
Матеріал створений у рамках проєкту «Голоси України» в рамках ініціативи Ханни Арендт за підтримки фонду European Centre for Press and Media Freedom та Federal Foreign Office Germany. Партнери не впливають на контент і не несуть за нього відповідальності.
