Марина Царапаєва — працівниця Семенівської територіальної громади Бердичівського району, членкиня Всеукраїнської громадської організації «Асоціація громадських радників України» та координаторка напрямку налагодження партнерських стосунків з представниками ОМС. За час роботи в органах самоврядування та громадському секторі дійшла висновку, що ці дві інституції мають працювати на паритетних умовах. Як вдається налагодити зв'язок між владою та громадою та які механізми задіюються, розпитала журналістка Гард.City.
Про Семенівську територіальну громаду
Громада — в Бердичівському районі Житомирської області. Семенівська територіальна громада була утворена в грудні 2016 року внаслідок об'єднання шести сільських рад: Красівської ради, Закутинецької, В.Низгірецької, Іванковецької, Хажинської та Терехівської. З листопада 2020 року доєдналася Садківська сільська рада. На території громади функціонують: два ліцеї, одна гімназія, чотири філії, п’ять дитячих садочків, чотири ФАПи, одна медична амбулаторія та сім фермерських підприємств. Наразі в громаді проживає 5 497 осіб.
Засідання виконкомуФото: зі сторінки Семенівської громади у фейсбуці
Хто такі громадські радники та що таке «Асоціація громадських радників України»?
Це активні мешканці громад у всіх куточках України, які в 2019 році об’єдналися в ГО «Асоціація громадських радників України». Це спільнота параюристів, яка допомагає іншим людям вирішувати складні життєві обставини та постійно шукає нові знання для власного розвитку та розвитку своїх громад.
Про Марину Царапаєву
Марина Царапаєва народилася 18 листопада 1985 року у Бердичеві. Закінчила у 2008 році Житомирську політехніку за напрямком бухгалтер-аудитор. Має досвід роботи в податковій інспекції. З 2017 року працює в Семенівській територіальній громаді. У 2021-му отримала ступінь магістра з публічного управління та адміністрування. З 2019-го є членкинею всеукраїнської ГО «Асоціація громадських радників України» та координує напрямок налагодження партнерських стосунків з представниками органів місцевого самоврядування.
Довелося пройти увесь непростий шлях розуміння процесів реформи практично самотужки та подолати чимало викликів. Тепер чітко розуміється на процесах місцевого значення, займається наповненням бюджету та написанням цільових програм, співпрацює з місцевим бізнесом та курує питання міжнародної співпраці. Також опікується проєктом взаємодії влади та мешканцями кількох українських громад, в тому числі і Первомайської.
З проханням розповісти про її діяльність до Марини звернулася журналістка.
«Я навчилася більшої самостійності та приймати чіткі й виважені рішення»
— Мене запросили працювати до Семенівської територіальної громади в 2017 році, — розповідає Марина. — До цього я була податківцем три роки, тепер працюю у відділі економіки. Все тоді було новим і незнайомим. Ми були першими, хто на собі тестив цю реформу. Скажу, ми просто були сліпими кошенятами, не розуміли, що треба робити. Повноважень тоді громадам надали дуже багато, а що з тим робити — не знали. Працівники державної влади не готові були ділитися своїм досвідом і тим паче, щось пояснювати. Вони, навпаки, сприймали все в опозицію і говорили, що це якісь незрозумілі зміни, які ні до чого хорошого не призведуть. Як це так: малим громадам дали повноваження та гроші? Це ненормально. Мовляв, мають лише державні органи влади мати повноваження і розпоряджатися грошима на селі. Це був такий гарний виклик для мене. Я навчилася більшої самостійності, приймати чіткі рішення. Бо ніхто не знав, як то має бути. Тут уже інтуїтивно робили, дивився на більш успішні громади, — так і працювали. В той момент я уже зацікавилася роботою проєктного менеджера. Тож, крім своєї основної діяльності в громаді, я ще почала займатися проєктним менеджментом. Якщо взяти взагалі мої обов’язки, то я займаюся наповненням бюджету, в якійсь частині формуванням дохідної його частини, співпрацею з місцевим бізнесом, написанням цільових програм, по яким потім витрачають кошти, міжнародною співпрацею, пошуком міжнародних партнерів і певний час займалася ще комунікаційними питаннями з місцевими мешканцями. Ми разом започатковували сторінку у фейсбуці, щоб висвітлювати інформацію про себе. Серед громад стало тоді трендом презентувати себе. І чим краще ти це робиш, тим результативніше. Це говорить про відкритість влади. Тоді тебе більше розуміють громадяни і менше ставлять питань, якщо є достатньо інформації. Власне, мені випало все це започатковувати.
— Як ви вибудовували комунікацію з громадою? — продовжую допитуватися на цікаву для мене тему.
«Інформація має подаватися тим каналом комунікації, який є найбільш затребуваний»
— Ми відчули таку фішку, за яку зачепилися і до сьогодні користуємося, — відповідає Марина. — Наша голова громади розпочала зустрічі зі шкільною молоддю. Це такі були вільні чаювання та кавування, під час яких вибудовувався діалог. Спочатку це було дещо незвично для самих учнів, бо тут вчителі, які за тобою приглядають, але діти швидко адаптуються і починають говорити те, що думають і чого прагнуть. І тоді ми зрозуміли: коли вибираєш цільову аудиторію зі спільними інтересами, коли ідеш до них, чуєш їхні проблеми, тоді є результат. Далі ми почали зустрічатися з орендарями та орендодавцями. Там своє коло земельних питань. Паралельно виникали і проблеми соціального характеру. Такі групи ідуть охоче на зустрічі. Зараз досить часто зустрічаємося з сім’ями загиблих, релігійними громадами. І це, повірте, успіх. Бо ти не збираєш півсела, де зібрання перетворюється на хаос і де немає конструктиву, а це невеличкі групи, об’єднані спільними інтересами. Тоді дуже просто все вирішувати.
Зустріч із захисником УкраїниФото: зі сторінки Семенівської громади у фейсбуці
— І що, зайвих запитань немає до влади?
— Запитання завжди є, навіть незважаючи на нашу відкритість, бо життя продовжується і сьогодні дуже багато гострих проблем. От просто зараз це проблемні питання, пов’язані із ветеранами війни. Хтось хоче отримати земельну ділянку, а це наразі неможливо, поки військовий час. Люди просять, щоб їх поставили в чергу. Також ми сьогодні констатуємо різкий підйом захворюваності. Люди масово до нас ідуть по допомогу і ми намагаємося не відмовляти.
— Ви сказали, що ваша влада відкрита для людей. В чому це проявляється?
— По-перше, є певні процедури, прописані законом. Звісно, ми намагаємося їх притримуватися і не порушувати. Процедури по відкритості документів обов’язкові. Публікуємо за десять днів проєкти рішень, потім самі рішення, положення, але є ще такі негласні процедури, це для прикладу обговорення певних положень, наприклад, про бюджет. Можу сказати, що часто хочеться зробити більше, але через брак часу можемо щось упускати.
— Як відбувається процес інформування громади?
— По-перше, є сайт, де ми публікуємо всі оголошення. Причому він зроблений так, щоб усім було все зрозуміло. Ми не ховаємо інформацію за лаштунки. По-друге, у нас є газета, навіть дві, які ми переважно наповнюємо контентом. А під час війни його стало ще більше. Ми уже самі можемо іти журналістами працювати. По-третє, у нас є сторінка у ФБ. Причому, якщо місцевого населення у нас 5 500, то підписників 5 000. Це гарний результат. І насправді місцеві жителі черпають інформацію саме звідти. Це результат роботи комунікаційника, якого ми спеціально залучили. Він пише гарно, доступною мовою, все в гарному оформленні. І так нам вдалося залучити таку велику кількість людей. Тому я завжди закликаю громади до цього. Потрібно, щоб були такі фахівці — комунікаційники з громадою, тоді і буде результат. Часто люди не знають, де шукати інформацію. Тому ОМС мають подавати грамотно інформацію. Бо іноді буває так, що ОМС обмежуються лише сайтом і то виставляють інформацію в таких місцях, де ти її не знайдеш відразу. Треба витрати кіпу часу, аби знайти щось. І це неправильно. Інформація має подаватися тим каналом комунікації, який є найбільш затребуваний. Якщо ви публікуєте у себе щось на сайті, то продублюйте це у ФБ, в чатах, якщо вони у вас є. Якщо немає, то створіть, попрацюйте і додайте туди людей. Люди будуть більше це цінувати і буде менше запитань до влади. Вони будуть бачити, що ви дійсно працюєте, на що витрачаєте кошти. Якщо ви мовчите і ви закриті, то вам ніколи не будуть довіряти, завжди будуть виникати підозри. Цим треба займатися.
— Як ви розпочали займатися громадською роботою і як поєднуєте з роботою в ОМС? — ставлю ще одне запитання.
«Тут важливо тримати баланс: захищати інтереси жителів і не йти в опозицію до своїх колег»
Фото: з особистого архіву Марини Царапаєвої
— Коли почала працювати в органах місцевого самоврядування, то прийшло розуміння: аби залучити кошти донорів на розвиток громади, треба вміти працювати з громадським сектором, — охоче ділиться досвідом Марина Царапаєва. — Бо фонди охоче працюють саме з громадськими орагізаціями. У нас була така ситуація, що практично громадських організацій на селі не було. Є, звісно, активні люди, але це не офіційно. І тут ми знайшли одну ГО. Вона була заснована ще в 2016 році під один проєкт. Далі вона просто була спляча. Ми її реанімували, взяли під своє крило. Почали потроху писати проєкти і отримувати фінансування. І таким чином я зрозуміла, що таке громадський сектор, як писати проєкти, як реалізовувати, як звітувати. Можливо, це такий гідридний варіант, можливо, воно і не так має бути в ідеалі, але насправді у нас так вийшло. І я вже на той момент чітко розуміла, що таке ОМС, що таке громадський сектор і як тут важливо мені тримати баланс: захищати інтереси жителів і не йти в опозицію до своїх колег. Не знаю, можливо, прийде час, коли мені доведеться обрати якийсь один напрямок. Наразі ж мені вдається балансувати між одним і другим. Я знаю механізми і владні, і громадського сектору. Якби я була на позиції лише громадського сектору, то, можливо, б мені і не вдавалося реалізовувати ті проєкти, які реалізовую. Так я знаю, що на моїй стороні є ОМС, який може підстрахувати, дати співфінансування, допомогти з організацією та інше. Поки що мені в таких умовах комфортно працювати.
— А як потрапили до Асоціації громадських радників України?
— Я як звичайна користувачка інтернету одного разу побачила оголошення про набір до лав громадських радників. Зацікавилася. Коли заповнювала заявку, то до кінця не розуміла, хто такі радники і чим ми будемо займатися. А це про правоосвіту. Для мене це було дуже далеким, але заповнила заявку і була відібрана. Це був перший і останній набір у громадські радники онлайн. Ми навчалися три місяці. У нас були тижневі модулі, де ми проходили навчання стосовно основних тем по правам людини, по гендеру та інше. Потім, виконавши завдання, ми отримали завітний сертифікат про те, що ми є громадськими радниками. Потім я прийняла рішення, що я хочу бути членкинею громадської організації, а не просто громадською радницею. Написала заяву і стала членкинею. Спочатку просто, як і всі, зустрічалася на загальних зборах, зустрічах онлайн. Потім у літньому таборі. Виявилося, що тема правопросвітництва та перенаправлення, якою займаються громадські радники, мені дуже близька, бо на роботі я також цим займаюся. Нашому сільському населенню треба багато і дуже вдумливо пояснювати. І я це добре розумію і бачу, особливо це стосується людей старшого віку, уразливих категорій населення. Вони часто не розуміють офіційної мови, яка для них є нудною, з зайвими термінами. У своїй роботі я це безпосередньо роблю. Тож зараз я просто продовжую робити те, чим давно займаюся, лише під егідою громадських радників. Два роки тому організація оголосила конкурс на асистентку-комунікаційницю і я подала заявку. Оскільки мені було це цікаво, я і стала цим займатися. Допомагала голові вести протоколи координаційної ради. Потім ми почали співпрацювати з мережею правового розвитку і робили додаток «Параюрист», де описували кейси наших громадських радників звичайною простою мовою і завантажувати в додаток. Він і досі працює і ним можна користуватися. З часом мені запропонували бути координаторкою співпраці з місцевою владою. Я подумала: а чому б і ні? Маю досвід — можна спробувати. Чесно скажу, це для мене все великий експеримент. Ніхто мене цьому не вчив, це все набувається з досвідом. З’являється впевненість що ти можеш це зробити. Трохи хвилюєшся, але робиш — і бачиш результат.
Фото: з особистого архіву Марини Царапаєвої
— Як ви вибудовуєте співпрацю між громадським сектором і владою?
— Стараюся націлити на те, що треба будувати саме партнерські стосунки з місцевою владою. Не йти в опозицію. Але найкраще знайти паритет і спробувати знайти однодумців. Завжди раджу, що перед тим, як іти до органів влади, треба підготуватися. Подивитися сайт, вивчити структуру, хто за що відповідає, вивчити бюджет, зрозуміти, на що витрачаються кошти. Зрозуміти, скільки є комунальних установ, які школи, які садочки, які медичні заклади. Ти маєш бути підготовленим, а не чистим листом. Тоді з тобою буде представник влади комунікувати. Буде і про що поговорити і тебе будуть сприймати не як людину з вулиці. Представник влади буде розуміти, що ти оперуєш певними цифрами і ти підготовлений, а не просто прийшов реалізувати безпосередньо своє бажання. І ось, коли ти підготовлений, маєш в голові певні цифри та дані, тоді ти розумієш, з якої сторони тобі краще підходити. Ось у нас Марія Веселовська у Львові організувала таке дослідження. Пішла у відділ, який займається зв’язками з громадськістю, поговорила, домовилася. Як результат — спільна зустріч з молоддю, для яких організували екскурсію коридорами влади. Єдиного секрету успіху немає, але розпочинати треба з вивчення інформації. Ми хочемо, щоб нас, параюристів, дійсно сприймали більш серйозно і брали в партнерство для допомоги місцевим жителям, щоб ми були своєрідним містком. А те, що тут обидві сторони зацікавлені, то однозначно.
— До речі, ви із колегами зараз проводите у громадах опитування стосовно взаємодії влади і громади. Чи маєте уже результати досліджень?
— Ситуація плюс мінус однакова по громадам України. Якщо взяти по десятибальній шкалі, то відкритість десь посередині, але є громади, де стоїть цифра 7-8, а десь 2-3. Роблю висновок: ті люди, які хочуть, вони роблять, а є люди, які чекають, щоб їм все це подали на тарілочці. Декотрі не знають, як і де шукати інформацію. З цього випливає наступне питання: наскільки ОМС гарно дає інформацію. І тут, як я уже говорила, не завжди ОМС подає добре інформацію на тих ресурсах, які мають. І треба шукати в цьому причину. По нашому опитуванню бачу, що є ще над чим і з чим працювати, як з однією, так і з другою стороною. Людям треба пояснювати, що вони мають разом з ОМС працювати. Варто розробляти комунікаційні стратегії, але щоб вони були дієві, щоб не лежали на поличці. Хай там не буде ноу-хау, хай це будуть звичайні прості речі. Та за цим має стояти комунікаційник. Просто треба ставитися до цього більше серйозно — і це дасть ефект.
— Як змінилося життя вашої громади під час війни? — не могла я оминути і цю сторону життя громад.
«Я згадую той час, як калейдоскоп подій»
— Насправді перші дні для всіх нас були шоком. Це був період певного завмирання. Правда, вищі органи влади працювали день і ніч. Житомирщина дуже активно включилася в будівництво блок-постів, збирали речі, надавали різноманітну допомогу. Потім уже долучилися й інші. Зрозуміли, що це надовго, що не закінчиться швидко. Ми спочатку працювали дистанційно, збираючись офлайн раз на тиждень. А вже в середині березня, коли ворог відійшов з Київської області, то ми трішки видихнули і уже на початку квітня сформувався імпровізований волонтерський штаб. Ми його не реєстрували. Це гуманітарні вантажі, допомога, приймали ВПО. Я згадую той час, як калейдоскоп подій. Цей рік став для нас роком згуртованості. Ми ніколи не були такими згуртованими. Люди віддавалися повністю. Зараз маємо іншу ситуацію. Почався, на жаль, поділ на своїх і чужих, але віра в Перемогу залишилася. Віра є, можливо, не така сильна, як раніше. У нас, в сільській місцевості, дуже багато забрали хлопців на фронт, є чимало загиблих. Тепер наш обов’язок увіковічити їхню пам'ять. Ми зробили в центрі Алею слави. Коли привозять героя на щиті, ми організовуємо живі коридори. Влада повідомляє, а люди уже гуртуються. Це святе для нашої громади.
— Як вплинула війна на ваше особисте життя?
— Моє життя змінилося в тому, що я перестала боятися розпочинати щось нове. Я начебто переродилася, стала рішучішою. Зрозуміла, що не варто чекати когось, треба самому робити. Як не дивно це звучить, такі гострі кризові моменти – це можливості. І я бачу це по своїм знайомим, які відкривають бізнес та починають нові проєкти. Зрозуміло, ми не знаємо, яким буде фінал, але коли все закінчиться — то це буде нова можливість розвитку для всієї країни. У нас була нещодавно зустріч з обласною адміністрацією, де йшлося про плани та про перспективу, то перспективи є. Наскільки ми зможемо цим скористатися, це уже питання.
— Про що мрієте?
— Я дуже хочу відкрити навчальний центр для підприємців, щоб розкривати людський потенціал в малому бізнесі. До речі, за час війни у нас відкрилося чимало ФОПів, люди почали реєструвати свій бізнес, і це не може не радувати. Скажу відверто, що поєднання громадської діяльності і ОМС — воно дуже виснажує. Бувають моменти підйому і падіння, то ці перепади дуже даються взнаки. То в планах зробити цей вибір в одну чи іншу сторону, щоб сконцентруватися і не розпилятися на все. Єдине, поки не можу зрозуміти, де мені краще. Можливо, будуть такі обставини, які підштовхнуть до вибору. Ще хочеться взяти участь у якомусь великому інфраструктурному проєкті, щоб він був корисним для громади. Можливо, цей центр і дасть таку можливість. Я запалююся цією ідеєю.
— Ваші побажання українцям?
— Завжди думаю про це, що нам потрібно трішки більше мудрості та виваженості в своїх діях. Я мала досвід стажування в Польщі і що мене там вразило. Поляки не імітують діяльність, а роблять свою роботу. А у нас багато імітації. І це треба змінювати. Якщо ми далі будемо так працювати, то ми не станемо рівноцінними партнерами ЄС. Треба працювати на реальний результат, а не імітувати роботу. Це важко змінити, але я вірю, що можливо. Незважаючи ні на що, має бути віра в перемогу і в Україну.
— Дякую за розмову, за досвід та за час, який виділили!
