Ще одна історія про «велике переселення» з Харкова до Первомайська. Це ще одна історія людини, яка лишилася у своїй країні й попри всі обставини продовжує жити, працювати та розвивати справу, якою займалася до повномасштабного вторгнення. Знайомтеся — Софія Буцикіна.
До війни дівчина працювала адміністраторкою в ресторані. Тепер вона баристка в одному із місцевих кафе. Отже, далі про те, як дівчина почала життя з чистого аркуша, про цінності — і це не про гроші — та відсутність бажання будувати плани на майбутнє.
«Ніхто не знає, що буде завтра і до кого може прилетіти»
Софія завжди усміхнена і привітна. Від неї віє теплом і доброзичливістю. А ще вона випромінює впевненість і позитивну енергію. І це відчувають усі, хто заходить до кав’ярні. Наше знайомство відбулося під час одного із моїх візитів до закладу. Софія запропонувала мені горіховий лате. Як з’ясувалося, це один із напоїв авторської колекції господині кав’ярні. А від Софії тут колекція чаїв та смаколиків, секрети яких, до речі, привезених з Харкова. Про життя Софії ми розговорилися просто біля барної стійки. Почали із загальної ситуації. Якраз тими днями до Харкова були прильоти, і будинок хрещеної Софії розбомбили. Запитую: «А чи залишилося її житло там?» «На щастя, не зруйноване, — відповіла Софія, — але ніхто не знає, що буде завтра і до кого може прилетіти». Так і зав’язалася розмова.
У квітні 2022-го Софії разом з її другом та молодшою сестричкою вдалося виїхати з обстрілюваного ворогами Харкова. Вони тричі пробували вибратися — і лише з третьої спроби пощастило евакуюватися. Приїхали спочатку до рідних у Побужжя, а затим переїхали до Первомайська, де Софія і влаштувалася баристкою до Одеської кав’ярні.
— Як почалася війна для тебе? — продовжую запитувати.
— Про те, що буде війна, ми знали ще на початку лютого, — говорить Софія. — 15 лютого я побачила на окружній дорозі (це на кордоні з Бєлгородом) колону ворожої техніки, яка направлялася на пункт пропуску Гоптівка. Уже тоді я зрозуміла, що війна неминуча. Харків територіально дуже близько знаходиться біля росії, у багатьох є родичі в Бєлгороді. І от усі телефонували і говорили, що буде війна: «У нас тут готуються, тому, хто хоче врятувати своє життя, уже зараз мають подумати про це». Я до останнього думала: яка може бути війна в Україні, в 21 столітті? Думалося, що це із серії: зараз вирішиться, сядуть, переговорять — і все закінчиться. Для мене нормально, коли люди не вбивають одне одного, а цивілізовано домовляються. 15 лютого я це побачила, приїхала додому і кажу чоловікові, що, напевне, скоро щось буде. Спочатку нам говорили, що все станеться 22 лютого. І саме в цей день у сусідньому подвір’ї хтось в дві години ночі запустив салют. Як зараз пам’ятаю: я скочила і кажу чоловікові: «Все! Почалося!» Чоловік мене заспокоїв, сказавши, що то салют. І у мене відлягло. 23 лютого все начебто спокійно було, звісно, напруга по місту була відчутна: всі в новинах сиділи, але якось не вірилося.
За годину до початку війни
— Я прокинулася за годину до початку війни, — продовжу розповідь Софія. — Мені рано-вранці треба було їхати на процедуру. Я ще поснідала, навіть у мене фотка є з цього моменту. І я сиджу, дивлюся на рідне подвір’я і думаю: «Яке гарне подвір’я, який світанок!» І раптом я чую вибух! Він був приглушений. Наш будинок качнуло. Чесно, я подумала, що це знову той чоловік грається, але потім був другий вибух. А мій будинок так стоїть, що не видно, що відбувається на головних трасах, бо вікна виходять на подвір’я. Потім пишу своїй кумі, а вона живе на дев’ятому поверсі: «Марино, ти теж чуєш?» Вона відповіла, що так.
Руїни школи № 134Фото: Вікіпедія
«Ми вирішили, що треба звідси рухатися, бо не дуже хотілося б потрапити під прильоти»
— Пройшло хвилин п’ять і вона мені кидає світлину з загравою і підписом: «Здається, почалося!», — згадує моя співрозмовниця. — Звісно, що почалася паніка, хоча валізи у мене уже були зібрані. Воно начебто і не вірилося, але на всяк випадок валізи зібрала, щоб потім в паніці не збирати. Почали писати в групі будинку, а потім я увімкнула телевізор. Там уже виступав президент росії про початок спеціальної воєнної операції. А затим уже було відеозвернення Зеленського. Ось так ми зрозуміли, що почалася війна. А моя квартира знаходиться в сорока кілометрах від Бєлгорода, тобто, ми живемо відразу за окружною дорогою в межах міста, а батьки — за окружною дорогою в трьох кілометрах від міста. Це котеджне містечко закритого типу, що неподалік від Дергачів. Ми вирішили, що треба звідси рухатися, бо не дуже хотілося б потрапити під прильоти. І ми вирішили поїхати до батьків, у приватний будинок. Там, до речі, є бомбосховище ще з Першої світової. Батько хотів його засипати, а мама наполягла на тому, щоб залишити. І це було кращим її рішенням в цьому житті, бо це бомбосховище врятувало під час авіанальоту всім мешканцям вулиці життя. По-перше, воно дуже велике, а у людей були підвали лише з одним виходом, що дуже небезпечно, бо з-під завалів людей не дістанеш. Тож, у нас рятувалися всі наші сусіди. Так от: ми прийняли рішення їхати. Від моєї квартири до маминого будинку їхати всього десять хвилин. Я не бачила, що коїться на вулиці. Єдине, що бачила, коли був другий вибух, в квартирах почало з’являтися світло. Далі побачила, як люди з пакетиками пішли у метро. Ніхто ж не надіявся на те, що так надовго все затягнеться. Тоді я почула, як почали посилюватися вибухи. Ми швидко зібралися, одяглися. Побігла до бабусі, яка проживала в сусідньому під’їзді. Кажу їй, щоб збиралася. Дивлюся, а вона десяту ікону складає. Я їй: «Молодець, а документи, ліки?» Ми не могли виїхати довго з квартири, оскільки не було чим. Тоді я зв’язалася з братом. Нарешті ми виїхали. І це був жах. Я стільки людей ще в своєму житті не бачила. Черги скрізь: в банкоматах, продуктових магазинах, на заправках — скрізь. Люди в паніці, ніхто нічого не розуміє, окремі пішли в метро.
Станція метро «Героїв праці», перетворена на бомбосховище (24.02.2022)Фото: Вікіпедія
«Думала, що 24 лютого ніколи не закінчиться. Цей день тягнувся максимально довго»
— Ми виїхали на окружну і тут нам назустріч з Бєлгорода — танки із буквою Z, яку я відразу й не побачила, — ділиться пережитим дівчина. — Зупиняється навпроти нас і наводить на нас дуло. Це було дуже страшно. Водій швидко встиг розвернути автівку і ми сховалися. Не знаю, як сталося, але ми врятувалися, бо ті, хто не встиг від’їхати — були розстріляні. Ми переховувалися півтори години, поки проїхала ця колона російських танків. Ми, коли приїхали до мами, то вона вся сива стала. Мама думала, що нас уже немає в живих. Ми всі були в шоці. Думала, що 24 лютого ніколи не закінчиться. Цей день тягнувся максимально довго. А далі все продовжилося. Наступного дня зранку були вибухи. Ми знали, що через місто йшли колони з танками. Вони не затримувалися в місті, а йшли через нас, напевне, на Київ. Ми намагалися цілий день зв’язатися з рідними, які жили в області, в Козачій Лопані. Зв’язок з ними зник відразу і вони потрапили в окупацію. Область вони захопили, а Харків — не вийшло. Пам’ятаю, як наші хлопці з тероборони стояли, нас захищали. У них не було ані зброї, ані одягу. І перші два тижні люди опікувалися ними: приносили їжу, одяг. Пам’ятаю: у нас одна бабця, що жила в кінці вулиці, роздавала в’язані панчохи та пледи. Це дуже знадобилося хлопцям, бо дощ, сніг. Тоді ж не було ніяких споруд, де б військові могли сховатися від негоди. 24 лютого тривало дуже довго і я заснула через те, що сил уже не було ніяких. А 25-го ми прокинулися від того, що були вибухи. З того дня чітко по графіку о 5.00, 8.00, 12.00, 15.30 і о 20.00 були вибухи. Ми чітко розуміли, коли будуть обстріли. Так ми провели три дні під обстрілами: в пошуках води, їжі та грошей. Готівку зняти було нереально, бо всі банкомати були пустими. З четвертого на п’ятий день війни ми прокинулися від звуку винищувачів. Це було щось жахливе. Цей стан словами важко передати. Таке заціпеніння. Я не могла себе зібрати до купи. Стою і не знаю, що робити, хоча звечора усі валізи зібрані, і повербанк на столі. Із цього стану мене вивів вітчим простою фразою: «Каву будете?» Кажу йому: «Яка кава? Винищувачі над головою». А вони один за одним, як шуліки. Це страшно було. Вони з Бєлгорода летіли на розвідку. Це ми уже потім зрозуміли, що поки винищувачі летять, у тебе є пара хвилин, щоб сховатися. Бо потім за ними літаки летять, які бомбардують. У нас була хвилина для збору і ми побігли в бомбосховище. Тоді ми просиділи там години дві з половиною. А там холодно, спати хочеться. У мене ще два пекінеси були, яких я притулила до себе — і так ми грілися.
«Якщо помирати, то уві сні не так страшно»
— О шостій ранку ми піднялися в будинок і в мене було лише одне бажання: спати, — розповідає Софія. — А тут через півгодини — знову винищувачі. А мені так стало все рівно. Я навіть подумала: якщо помирати, то уві сні не так страшно. І заснула. У мене не було ніяких сил. Це були дні на виживання: вночі ховаєшся, вдень бігаєш, шукаєш засоби для існування. В Харків ми не могли потрапити, в Дергачах уже велися бої. А неподалік Дергачів знаходилася пошта і нам сказали, що туди завезли готівку. Ми сіли на велосипеди і — була не була. Брат мій ще колесо пробив і бідкався, що не зможе його відремонтувати. З горем навпіл ми дісталися до пошти. Нам пощастило зняти готівку стільки, скільки потрібно було на найближчий час. Бо ніхто не розумів, скільки ми ще будемо в такому стані знаходитися. Корми для тварин закінчувалися, їжа для нас теж. І от ми спробували дістатися до супермаркета, єдиного в тому регіоні. 6 березня ми спробували вибралися до Харкова. Ішли очеретом, болотами та через хиткий місток. Взяли кравчучки. І нам пощастило потрапити в місто. Ми зайшли до моєї квартири, я взяла там декотрі документи. В місті було жахливо: на вулицях трупи людей, скрізь розбомблено. Ми швидко скупилися і повернулися до котеджного містечка.
А потім за кілька днів нам вдалося зробити дозвіл на виїзд. Я попросила друга, щоб приїхав за нами машиною. То ми тільки від’їхали, як прилетіла ракета, а нас вибуховою хвилею підкинуло прямо на міст. Дякувати, що Павло втримав кермо. То ми ще й жартували, що з вітерцем проїхали. Це від безвиході. Як кажуть, краще сміятися, аніж плакати. На той момент права сторона Дергачівського поселення залишилася уже без світла та газу. То дякувати богові, що моя мама до війни зробила капличку, куди складалися дрова. То вони нас і врятували від голоду та холоду. А то проїздили повз пункт переливання, а туди прилетіло просто у нас на очах. А заряджати телефон я ходила до брата. І одного разу біля переїзду був страшенний такий вибух. Я дуже злякалася. І таких випадків безліч.
«Вірю, що все це колись закінчиться і ми зможемо поїхати до себе і продовжити життя»
— Нарешті в квітні нам пощастило евакуюватися. Ми тричі робили спробу, і лише в останній раз нам вдалося виїхати. Їхали ми до своєї рідні у Побужжя. Там і зупинилися. Але ненадовго, бо ж потрібно було шукати роботу. Засобів до існування практично не було, ставлення до нас — харків’ян — теж не вельми гарне. Як лише нас не називали: і сепаратистами, і колаборантами. Але ми все витримали. Я лишень думала: «Не розуміють люди, що говорять». І все їм прощала. Дякувати богові, що я знайшла собі роботу у Первомайську, в Одеській кав’ярні. Тепер маю можливість не тільки працювати, а й реалізовувати свої творчі задумки. Бо в Харкові, де я працювала в ресторані, мала уже певні досягнення. Це про можливості в ресторанному бізнесі. Я креативила і мала навіть колекцію способів приготування чаїв, кави, власних тістечок та солодощів. Тепер ці рецепти використовую в своїй новій роботі. Вони мені нагадують про дім та про життя до повномасштабного вторгнення. Це особливий присмак дому.
Звісно, що мрію про повернення додому, але поки не ризикую, ще неспокійно там. Втім, вірю, що все це колись закінчиться і ми зможемо поїхати до себе і продовжити життя. Яким воно буде, невідомо. Але те, що планів поки не будую, це точно. Бо ж ніхто не знає, що буде завтра.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
