Наталя Бившева — вимушена переселенка. Їй разом із сином у лютому 2022-го довелося покинути рідний Миколаїв і шукати прихисток в іншому місті. Знайшли його у Первомайську. Відтоді й вибудовують своє життя тут. Наталя розвивається в новому напрямку та мріє про повернення додому.
Наталія Клименко та Наталя Бившева
Таких, як Наталя, мільйони, які були змушені через російську агресію покидати свої домівки і тікати від вибухів та обстрілів. Хтось виїхав за кордон, хтось знайшов собі місце у відносно тихішому місці України. Наталя з сином поїхали у Київському напрямку, але зупинилися у Первомайську. Тепер тут налагоджують своє життя. Наталя активно долучається до соціальних проєктів, знайомиться з новими людьми і опановує нове мистецтво. Саме її активна позиція і поєднала нас. Тепер ми колежанки в розмовному клубі «Єдині», Наталка ділиться своїми навичками арттерапії, які здобула уже під час війни. Про початок страшних подій воліла б забути та хотіла б стерти з пам’яті той чорний день. Але розуміє: таке не забувається і той відчай, який відчула 24 лютого — назавжди залишиться.
Наталя Бившева: «Хочеться стерти з пам’яті те, що бачила та чула»
— Це дуже складні спогади, — розповідає Наталя, — хочеться стерти з пам’яті те, що бачила та чула. Але я ніколи не забуду цей день. Я прокинулася вранці від вибухів. Незважаючи на те, що у нас була інформація і нам говорили про збір тривожної валізи, але я до останньої миті в це не вірила. Нічого не збирала, нічого не було готове. Я прокинулася від вибухів десь о п’ятій ранку, тому що ми живемо неподалік від залізничного вокзалу. Була страшна паніка. Незрозуміло, що відбувається. Бачила у вікно панічний настрій серед людей. Це був повний хаос: черги на заправках, в магазинах, на вулицях. Ми цілий день не знали, що робити. Я намагалася заспокоїтися: прала білизну, готувала їсти, чекала повідомлень зі школи, але на вечір мене як перемкнуло. Я навіть не встигла розвішати те, що попрала. Гамузом зібрала, винесла на балкон, швидко зібрала речі, навіть не всі документи взяла з собою — і уже ввечері ми поїхали в сторону Києва. Залишилися ночувати у Первомайську, у нас тут рідня. Думали, що на пару днів, але ось уже два роки тут. За кордон ми не збиралися, тому прийняли рішення пожити тут до кращих часів. Призвичаїлися до нових правил, намагаємося вести активний спосіб життя, знаходимо собі заняття, але дуже хочеться повернутися додому. Та, на жаль, поки це неможливо.
Наталка народилася 2 лютого 1977 року. Закінчила у 2000 році Одеську державну харчову технологічну академію, довго працювала в цьому напрямку в миколаївському «Нібулоні», затим — у французькій компанії «Суффле Агро Україна». Власне, за турботами й робочим процесом її й застала війна. Коли потрапила до Первомайська, стала шукати методи, які б допомогли позбавитися жаху реалій. Табір ТУР, що на той момент організувався на Первомайщині, і став тим рятівним острівцем, де Наталка разом із сином, знайшли емоційний прихисток. Загалом, ТУР відіграє неабияку роль у житті Наталки.
«Ми разом долали наші страхи та вибудовували плани на майбутнє»
— Цей табір мене емоційно підняв, — продовжує розповідати Наталка, — я знайшла там багато друзів. Ми разом долали наші страхи та вибудовували плани на майбутнє. А на наступне літо я уже поїхала до табору як волонтерка з напрямку арт-терапія. Я була і арт-терапевткою, і аніматоркою. І мені це так сподобалося, що я вирішила підвищити свої знання у цьому напрямку. До речі, велику роль у цьому відіграли фахівці ТУР, за що я їм щиро вдячна. А потяг до арт-терапії я давно відчувала і десь глибоко в душі розуміла, що це моє. Ще донька коли до школи ходила, то я скрізь була організаторкою усіляких заходів: щось вигадувала, прикрашала. І тут з’явилася можливість реалізуватися в цьому напрямку. Тепер я відвідую курси арт-терапії, отримую другу психологічну освіту в інституті «Україна». Поріднилася з колективом волонтерів — ТУРівців. Ми разом їздимо в родинні табори. Не так давно були у Воловці, де організували відпочинок для родин, у яких рідні загинули на війні. Це такий емоційний сплеск, це таке задоволення, коли ти розумієш, що комусь можеш допомогти! Словом, ми самі зарядилися позитивом і зарядили тих, хто був поруч. Я не сиджу на місці. Намагаюся бути активною та соціально корисною. Ось відвідую мовні курси «Єдині». Вважаю, що мова сьогодні — це понад усе. Беремо разом із сином участь у різноманітних волонтерських акціях, ярмарках, допомагаємо військовим.
На мовних курсах «Єдині»
«Я і досі сиджу на валізах. Не можу розслабитися, хочу свого життя до 24 лютого»
— Як змінилися думки від того страшного моменту? – цікавлюся.
— У мене не було логічних думок, це була просто паніка за себе, за сім’ю, — відповідає Наталя. — Я була розгублена, бо не думала, що таке може статися. Розгубленість з часом пройшла, і я взяла себе в руки . Але я і досі сиджу на валізах. Не можу розслабитися, хочу свого життя до 24 лютого. Звісно, багато що переоцінилося. Те, що було цінним колись, тепер стало неважливим. Це стан, коли тебе примусили вийти із зони комфорту. І тут є два шляхи: або скласти руки, або розвиватися. І це продемонстрував ковід, коли багато людей перелаштувалися. Хтось змінив роботу, хтось став навчатися. Я тоді цим не скористалася, а життя іде далі. І якби я тепер не скористалася, то пливла би по течії. Зараз з’явилися можливості. І я вдячна Центру зайнятості за те, що надали змогу навчатися.
— Як ти ставишся до свого статусу? – продовжую розпитувати.
— Спокійно. Має ж бути в країні статистика: хто виїхав, куди, скільки. Мене статус не бентежить. Я би сказала, що це просто нові можливості. Та і ставлення до нас непогане. Принаймні. Я не відчула до себе негативного відношення. Чула, що інші переселенці десь скаржилися на комунальні послуги, на послуги садочку, школи. Мене це обійшло. Ми навчаємося онлайн в гарній школі, до нас ставлення дуже гарне, ми ведемо активний спосіб життя. Я не стикнулася з негативом.
«Коли тривога, раджу користуватися правилом двох стін»
— Питання безпеки в місті, як ти його бачиш?
— Після миколаївських жахіть у нас правило: чуєш тривогу — сідаєш в коридорі. Кожну тривогу моя дитина сидить в коридорі. Це правило двох стін. В перші дні ми намагалися шукати сховище, знайшли поодаль від нашого будинку. Але скажу, що це нереально — бігати по кілька разів на добу в укриття за кількасот метрів. До речі, коли тривога, все таки раджу всім користуватися цим правилом, або укриттям. Бережіть себе і родини. Звісно, що в місті відчувається нестача укриттів. Та і хотілося б, щоб вказівники були. Не завадило би і мапу мати, яка б відображала усі сервіси в місті. Має бути детальна інформація. Мають бути орієнтири, щоб всі розуміли, де що знаходиться. Місто хоч і невелике, але ВПО не завжди орієнтуються.
— Можливо, є певні пропозиції, як покращити безпеку?
— Зараз дуже багато гуманітарних організацій, які проводять тренінги. От ми в ТУРі всі пройшли навчання з первинної медичної допомоги. Для громади теж мають бути організовані такі навчання. Я, до речі, була на одній із зустрічей в статусі ВПО, в медичному коледжі. Там демонстрували, як правильно користуватися турнікетами. Як на мене, має бути організація курсів, тренінгів. І тут варто залучити громадські організації, які б проводили заняття по наданню тієї ж медичної та психологічної допомоги. Той, хто хоче, той шукає. Іще самі люди мають бути активнішими. Ось я спостерігаю останнім часом якусь певну пасивність. Я зараз не говорю це, щоб когось образити. Це наші реалії. На початку повномасштабного вторгнення ми були активнішими, зараз відчувається якийсь вакуум. Можливо, це пов’язане з безпекою, а, можливо, з байдужістю. Не так давно був потужний мистецький захід — фестиваль Вінграновського. То хотілося б бачити більшу кількість людей. На жаль, активності виходять лише для активних людей. А це важливо — бути активними, бо це і є наближення перемоги. Тут же ми збираємо кошти для військових, дізнаємося про їхні потреби. А це наша спільна справа.
«Мрію прокинутися в Перемозі»
— Чи є плани на майбутнє?
— У кого їх немає! Хоча в цей час їх будувати дуже непросто. Мої пов’язані з громадською діяльністю. Мрію створити артпростір спільно з ГО ТУР для первомайців, для ВПО, для всіх охочих займатися творчістю. Хочеться, щоб була локація, куди могли би приходити усі: і творчі особистості, і звичайні первомайці, щоб просто мали де себе реалізувати. Наразі ми чекаємо, коли закінчиться карантин у Первомайську, тоді і плануємо розпочинати активності. Поки шукаємо приміщення, де б було зручно усім. Активних первомайців запрошуємо: не сидіть, склавши руки, долучайтеся, разом будемо працювати, творити, жити, наближати Перемогу.
— Про що мрієш?
Мрія одна: хочу прокинутися в Перемозі, щоб більше не було чорних новин. Я вірю, що так буде. Вірю в Перемогу і сама наближаю її.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
