Вісімнадцятирічна Єлизавета Степаненко родом із Луганщини. Від війни, каже дівчина, їй доводилося тікати двічі. В 2014-му виїжджала з Луганська, який окупувала рф, а в 2022-му — із Херсона: знову через російських військових. Попри всі труднощі, Єлизавета знайшла в собі сили працювати і радіти життю.
Як її родина виїздила з Луганська, Єлизавета пам’ятає погано. Тоді їй було лише десять рочків. Пригадує, що було важко. Батькам довелося лишити там бізнес, квартиру, машину і переїхати до Херсона. Там уже почали налагоджувати нове життя, і раптом знову — росія втрутилася в її новий світ. 24 лютого 2022 року стало новим відліком у житті родини Єлизавети. Дівчина пригадує, як 23 лютого увечері готувалася до іспитів, а о п’ятій ранку уже дізналася про вторгнення ворога на її рідну землю.
«О 5-й ранку я прокинулася від гучного вибуху»
«У ту ніч мені мені не спалося, — розповідає Єлизавета, — я гортала Тік-Ток, дивилася новини про можливе вторгнення, але сподівалась, що це безглуздя. Втомившись від інформації, лягла спати. Близько 5-ї ранку я прокинулася від гучного вибуху. Одразу відкрила телефон, а там уже повним ходом ішли повідомлення, що почалася війна».
Усюди були черги, люди масово покидали місто:
«Мої батьки вирішили чекати оголошень та спустилися у підвал. Там ми просиділи близько місяця. Тато іноді бігав за продуктами до міста. А у самому місті був жах. Люди грабували магазини, окупанти робили все, що їм заманеться. Ніхто не розумів, яка валюта. У всіх забирали українські документи, зривати українську символіку, постійні вибухи. Словом, було моторошно. А потім — п’ять місяців окупації. Врешті-решт ми наважилися на виїзд. Спакувавши найважливіше, ми сіли в автівку. Блокпости нам довелося долати близько двох тижнів. На кожному стояли не менше доби. Було дуже моторошно. На одному з блокпостів російський військовий з автоматом попросив ковдру і я, перелякана, віддала її, бо міг застрелити. На всіх блокпостах перевіряли телефони, особисті речі. Це і досі в моїй пам’яті. Думаю, що це назавжди».
Перетнувши всі блокпости, а їхали через Запоріжжя, родині таки вдалося потрапити на підконтрольну українцям територію. Єлизавета пригадує, як раділи, коли доїхали до Миколаєва. І навіть небезпечна ситуація, бо ж були постійні вибухи, не лякала їх. Головне — вони на українській території.
«Одного дня в новинах я побачила свій дім, точніше, уламки від нього»
«Про звільнення Херсона ми уже дізналися в Миколаєві, — продовжує розповідь Єлизавета. — Радості не було меж. Але чим далі, тим меншою була наша радість. Кожного дня наш Херсон бомбили. Одного дня в новинах я побачила свій дім, точніше, уламки від нього. Для мене це був шок, все всередині завмерло. Я відчувала пустоту, але розуміла, що потрібно не падати духом та, попри все, жити далі. Тож я двічі залишилася без дому — і все через російську агресію».
Треба жити, попри всі труднощі
Нині Єлизавета з родиною звикає жити по-новому. Будує плани на майбутнє, знайшла роботу. Зараз працює кухаркою і мріє вступити до університету. Каже, що треба жити, попри всі труднощі. Рухатися далі, працювати, дружити, розважатися і радіти кожній миті.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
