Олені Фаст 26 років, вона мама двох хлопчиків — 7 і 3 років. До повномасштабного вторгнення родина жила в селищі міського типу Комишани, що в 3-х км від Херсона. В грудні 2022-го вони були змушені переїхати до міста, де народилась і виросла Олена, — до Первомайська.

24 лютого 2022 року

Початок повномасштабної війни для родини став абсолютною несподіванкою:

«23 лютого ввечері ми не заходили в інтернет і спокійно лягли спати. Наш город виходить на Чорнобаївку, аеропорт видно, і 24 лютого ми прокинулись від вибухів. Не могли зрозуміти, що відбувається, штукатурка сиплеться зі стін. Спершу подумали, що, може, то у сусідів салюти.

Вікна на той бік не виходять, щоб перевірити, то треба вийти на двір. Чоловік вибіг і побачив величезний гриб від чергового вибуху: «Бігом збирай документи і дітей, їдемо до батьків». Ох, згадую, аж сироти виступають на шкірі. Я стою, мене трусить, а чоловік речі збирає».

Окупація

Селище 9 місяців було в окупації. Звільнили його 11 листопада 2022 року. Попри страх, родина не виїхала.

«Не було за що. Херсон же швидко зайняли і ми не ризикнули, бо наші знайомі по 3-4 дні, тижнями виїжджали, ночували в полях, бо їх не пропускали. Ми сиділи вдома».

За словами Олени, росіяни приходили до них лише один раз, перевірили документи. Задля безпеки дітям не дозволяли гратись далеко від дому. Та й взагалі люди намагались зайвий раз не потрапляти на очі окупантам.

«Чоловік возив людям продукти. Страшно було, але ж люди їсти хочуть, магазини закрили, банківські картки не працювали. Він бачив, як інших чоловіків зупиняли, роздягали, татуювання перевіряли. Його ніби й не помічали».

Комишани звільнили 11 листопада: «Було чути як вони (російські військові — авт.) тікали — такий гул і рев стояв, аж земля трусилась. Ревло і вдень, і вночі. Ми не могли зрозуміти, що сталось, бо ж інтернету немає, ніде подивитись.

А вже як наші (ЗСУ — авт.) зайшли, то всі сусіди столи повиносили, їжу повиносили — всю вулицю заставили. Святкували і військових пригощали».

Родина Олени весь час активно волонтерила: спершу допомогали односельчанам їжею під час окупації, а після звільнення селища почали допомагати українським військовим. Батьки чоловіка і досі залишаються у Комишанах, попри щоденні прильоти.

Переселення

Селище звільнили Збройні Сили України, однак жити там все ще небезпечно. Молодь виїхала і, за словами Олени, там лишились переважно літні люди. Родина Фастів теж не одразу виїхала.

З особистого архіву Олени ФастЗ особистого архіву Олени Фаст

«На той момент ми жили в тітки, вона виїхала на початку повномасштабного вторгнення. Неподалік, в 100 метрах від будинку, впала ракета на сусідній будинок. Діти якраз сиділи й дивились мультфільми. Це щастя, що вікна не повибивало. Малі дуже злякались. Ввечері чоловік прийшов і сказав, що в нашому будинку дах прорізало, як консервну бляшанку. Почали екстрено збиратись виїздити, терміново зробили машину (вона не на ходу була).

Виїхали 8 грудня у Первомайськ. Бо я тут народилась і виросла, закінчила 5-ту школу. В мене тут батьки, бабусі, дідусі — є до кого їхати».

Пізніше забрали й молодшого брата чоловіка Олени, якому тоді було 14 років: «Він сидів біля вікна й займався в онлайн-школі, коли в сусідній будинок прилетіла ракета. Уламками вибило вікно. Добре, що він не постраждав, але хлопчик бачив, як сусідка загинула від уламка. Коли ми приїхали його забирати, дитину всю трусило».

КомишаниСелище Комишани після підриву Каховської ГЕС кілька днів повністю було відрізане водоюФото: Кадр із сюжету Романа Бондарчука, «Вгору. Херсон»

«Діти хочуть додому, але знають, що там зараз небезпечно»

До Первомайська родина Фаст переїхала посеред навчального року. Попри те, що старший хлопчик не зміг піти до першого класу в Комишанах та пропустив чотири місяці навчання, його одразу взяли до школи: «За півроку наздогнав усю програму. Коли приїхали, то він хіба трішечки читати міг, по складах. Закінчив рік дуже добре, з технікою читання 33 слова, навіть вчителька була шокована».

Попри те, що родині було куди їхати (до батьків Олени), перший час вони потребували допомоги.

«Ми ж змогли взяти лише найнеобхідніше. А потім прийшла весна, а у нас всі речі зимові. То так — щось передавали, щось допомагали. Школа дуже допомогла — надали синові одразу усі необхідні друковані зошити, канцелярію, речі зібрали. Церква допомагала баптистська (на Фрегаті), 50-десятники.

На перший час, мені здається, допомоги було більш ніж достатньо».

«Ворогу не побажаю таке пережити»

З особистого архіву Олени ФастЗ особистого архіву Олени Фаст

Сьогодні у Олени є робота — вона працює в садочку і викладає дітям музику. Старший син ходить до школи, молодший — у садочок. Живе родина у бабусі та дідуся Олени.

Попри те, що, за словами жінки, вони повністю адаптувались до життя в Первомайську, повернутись додому все ж планують.

«Багато хто питає, чому ми назад не повертаємось. Ну, ви розумієте, так, сирени (у Первомайську — авт.), але діти вже звикли до цієї тиші. Ми туди повернемось, а там майже щодня прильоти.

Діти, звісно, просяться додому, особливо коли поговоримо з батьками чоловіка (вони там залишились і волонтерять). Але навіть молодший син каже: «Я знаю, туди не можна, бо там сильно бахкає».

Коли тут у нас щось збили, то старший заспокоював бабусю — не хвилюйся, то ППО збиває. Бо діти вже на слух можуть відрізнити ракету від роботи ППО».

Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися